«Смичок часу над струнами завис»
***
Посміхайся. Ти зустрівсвоє Сонце. У його рисах
контури твого щастя.
Що? Сліпнеш від осяйності?!.
Дощем прозорим обсипа мене
Цей травень у зеленому костюмі.
Сьогодні я у вимріях гостюю
І видиво спиваю неземне.
Яких тепер триматися манер,
Коли проймає вознесіння струмінь?!
Дощем прозорим обсипа мене
Цей травень у зеленому костюмі.
Весільна злива сріберних монет
Здивованому світові вістує,
Що доля нас на відданість тестує
А там чи на коні,чи під конем.
Дощем прозорим обсипа мене.
***
…Глиняні коники в яблуках і без розгонисто
мчать у пам’яті.
Розкошлані гриви торкаються піднебесся.
Вуздечки вітрів прагнуть загнуздати
лошатко призабутого.
Сріблястим відтінком падають спогади
на траву зіницями…
В долині пам’яті пасуться згадки коні,
Яких уже незмога осідлать,
Бо клопотів химерна благодать
Тримає нас, як бранців у полоні.
Розкішні гриви сутінків червоні ,
Мов кіс недорозчесаних гряда.
В долині пам’яті пасуться згадки коні,
Яких уже незмога осідлать.
Іржань відлуння – пелюстки піонів,
Летять багряно і до тла горять.
А їм услід провісниця – зоря.
І жаль краплин аж пропіка долоні –
В долині пам’яті пасуться згадки коні.
***
Одсвіт невідомого упав на вируючий натовп…
Розпашілі тіла, заюшені і злі ревуть,
мичать, тузяться аби дістатися того дива;
а воно, пришите дратвою самотності,
схоже на жінку, яку людоворот
закидав камінням божевілля…
Пручаєшся в обіймах глупоти,
Що одягає в сорому сорочку
Пречисту Діву, чесну й непорочну,
Ту,за яку міг заступитись ти.
Тепер благаєш дописатись в титр,
Безчестя злота кидаєш на бочку.
Пручаєшся в обіймах глупоти,
Що одягає в сорому сорочку…
Рвуть душі днів розлючені хорти,
Яких наслали заздрощі нарочним…
Тепер у тиші ветхому листочку
Безсилля гніву викласти кортить.
Пручаєшся в обіймах глупоти.
***
… Поліття, Несподівано заполовіли
жита. Колос бажань наливається
тобою: усміх, голос, радість, сльоза …
Зорі зерен зріють золотисто
На роздоллі задумів і дум.
Дні медові в липняках гудуть
Бурштином бджолиного намиста.
Крона саду обважніло звисла –
Я до неї з пам’яті іду.
Зорі зерен зріють золотисто
На роздоллі задумів і дум.
Земле рідна! Обшири перисті,
Що колишуть радість і біду.
Срібними дощами упаду –
Краплею в очах твоїх повисну…
Зорі зерен зріють золотисто.
***
Ми дозволяємо собі читати життєвий
манускрипт за своїми правилами і законами…
Перебираємо на себе можливості Часу.
А потім несподівано сліпнемо
от блискавки миттєвого прозріння.
Смичок часу над струнами завис:
Це лише мить. Це лиш мізерна йота.
Від дотику вичерпується квота:
Спіши! Твори! Відшукуй! Не барись!
Чаклун чи маг, стрічаючи колись,
Спитаює строго «Де ж твоя робота?!»
Смичок часу над струнами завис:
Це лише мить. Це лиш мізерна йота.
Аж сліпить очі ореолу блиск,
Але то в когось, то чиясь чеснота.
Твої ж меди ще визрівають в сотах!
І є ще вибір – їж або ділись!
Смичок часу над струнами завис.
***
…Скільки в коморах пам’яті списано на
сірих,рудих, безтолкових…
А насправді зерня чеснот з’їдає сажка
черствості, непорозуміння, егоїстичністі.
Як часто ми просимо допомоги,але
як рідко ми дослухаємося порад…
Більше відчуваємо у фразах лише приємне
та солодкаве, щоб потішитися в
ілюзорному комфорті власної обмеженості…
Пробралась в дім… По-змовницьки. За руку
Хвороба мужа засвіт повела…
Не сперечався, щоб не рушить лад
Й пліткам не дати замісить багнюку.
Клялась ще вчора. Нині, мов гадюку.
Минав, щоби зі світу не звела…
Пробралась в дім… По-змовницьки. За руку
Хвороба мужа засвіт повела…
Просив. Благав… І упокоїв муку.
Вона ж звела прощання у колаж.
Майно – спустила. Потім продала
Дітей свекрусі. Кожного – за штуку.
Пробралась в дім… По-змовницьки. За руку.
***
Грузька дорога сумнівів.
У намаганні обминути маленькі
калюжі ,ми попадаємо ще в глибші
ковбані проблем і помилок.
Натужно прагнемо повернутися до початку…
Але він помирає ще вчора…
А гра тривала майже рік –
З тих пір, як повелась на гроші.
Зняла порядності калоші –
Й повів на стерні древніх гріх.
Муж мовчкував у лживій грі.
Боявсь прогнати миті гожі.
А гра тривала майже рік –
З тих пір, як повелась на гроші…
Світ вальсував, кружляв, дурів,
Докіль награлися вельможі…
А далі підписів…несхожість….
І кари краб у кліть загріб.
А гра тривала майже рік .
***
… В діалогічній єресі навіть Галілей
теоретично згоджувався відректися
коперніканської рішучості на користь
дволикості…
А справді, чи є така людина,
яка б не мала подвійного дна?…
Не всі видющі серед дня
Знаходять істини стежину.
Один воює до загину,
А другий злість на всіх зганя.
Загонить примху, мов коня,
Аж надриває пуповину.
Не всі видющі серед дня
Знаходять істини стежину.
Правдивість справжня не линя,
І завжди фарбу берегтиме
Ту за якою хтось ітиме…
Іти – але не поганять:
Не всі видющі серед дня…
***
… Декого втішає мудрість монотонності
чи монотонність мудрості. Декого дратує
ланцюжок, яким прип’ятий до проблем
щодення чи щоденної проблемності.
А що робить з нами бурчання
грому нашої збуреної уяви?!…
Той кави смак – напів хмелить.
А ще напів – твій сміх навпроти,
Що пересіює турботи,
Щоб залишити тільки мить.
О! Як би все це зупить –
Час у двобої побороти.
Той кави смак – напів хмелить.
А ще напів – твій сміх навпроти.
Хай кароокості блакить
Викрешуює у мріях гроти…
Скажи мені нарешті хто ти?
Як світ до тебе прихилить?
Той кави смак – напів хмелить…
***
…Особа, що запрагла влади й
оголосила про це,одразу народжує
підступного і безкомпромісного ворога –
діючого Властолюбця, якого на
троні тримає аргумент: царя немає окрім Кесаря…
Всі гнуться і лащаться перед
силою…, бо їй служать Пілати…
Всі рівні перед богом і людьми,
Хоча ніхто не бачив тої мірки.
Розтрощуються розуму одвірки,
Зарубкам зась, до котрих пнулись ми!
Стрічки доріг затоптують кіньми,
А для незгодних – темрява комірки…
Всі рівні перед богом і людьми,
Хоча ніхто не бачив тої мірки.
Вельможжя жезл віджав за гріш кумир,
Мажор жиріє з жорен перевірки…
Від благ отих в душі блекотно й гірко –
І як той присмак найскоріше змить?!: –
Всі рівні перед богом і людьми.
***
Місяць – найтаємничіший і найсвятіший
тотем трипільців. Заради нього вони кожні
56 років спалювали житла…
Бо вони вірили і вірували в нього, а він
повертався, в їхню долю очищенням і
оновленням,відродженням.
ХХІ століття. Нащадки трипільців спалюємо
все і вся, навіть себе…
Але чи віруємо ми, що воскреснем?!.
Палає хата,а народ танцює…
Музика – гріховодам потака.
А вигін в лицемірства мідяках,
Якими обсипає волоцюга.
Гасить би треба – та душа скоцюрбла
Не вибере: чи біль,чи п’ятака .
Палає хата,а народ танцює…
Музика – гріховодам потака.
Аплодувати б лунко, але цур їм.
Таке уже стрічалось у віках:
Жреців ватага спритна і в’юнка
Продажні душі в янголів лицює.
Палає хата,а народ танцює…
Leave a Reply