Олександр Ткаченко. Вірші

132

 

***

Я в Білій Церкві ріс і вчився в школі,

Там, де Мазепа мучив Кочубея.

Не в тому сіль, який у Церкви колір,

А в тім, як пригадаю в ній себе я.

Там, ще в прозорім річищі, поволі

Струмила Рось. Ми милувались нею

І умлівали в місячній алеї

У газовій атаці – в матіолі.

Там мама раз на рік білила хату.

Там батько вчив ніколи не брехати.

В альтанці ночували, як на дачі.

Рідненьке місто, скромне, непихате!

Як жаль лише здаля тебе кохати!

Чи ще ж хоч раз колись тебе побачу?

***

Які ж близькі у нас сьогодні блиск і злидні!

Ті другі – бідні – поряд з першим різко видні.

Лихі добродії, що плавлять наші перли,

Усе нажите нами жадібно пожерли.

Як щур, жирує плутократія безстидно,

Щурам чужим добром живитись не набридне.

Фінанси, банки, сфера хитра і химерна,

Аферами, як гостра пилка, крає нерви.

Моя країно, як ти справді ще не вмерла,

Що так тебе, пробач, руйнують вправні стерва?

В жалкому жалі твій народ ридає ридма.

Цивілізованість плекали ми, як зерна,

Але врожайність кіт наплакав так мізерна.

Чом ти і в цьому незавидно своєрідна?

***

Переклад з Бориса Чичибабіна

(Чичибабин Б. Избранные стихотворения. Харьков,

“Фолио”, 2013, с. 66 – 67).

Є місцина в Криму. Називають її Кацівелі.

Серед сосен і скель – мов казковий ласкавий каскад.

Там край моря, дрімаючи, ніби в камінній постелі,

Жарко жевріли квіти рожеві під цокіт цикад.

Ми забули біду, занедбали одразу турботи,

Ми сказали нужді: «Ну ж бо вдома, нужда, підожди!»

Вдома все ми сварилися. Я говорив: «Ну чого ти?»

Цілував тебе в очі, зажурені майже завжди.

Так вже склалося в нас. Ні кує наша доля, ні меле.

Я димлю тютюном, наді мною він сизо завис.

Є місцина в Криму. Називають її Кацівелі.

Там кизил ми зривали і пішки ішли в Сімеїз.

З відчайдушністю сонце пливло в галактичні висоти,

І просолена галька – як рінь докорінних порід.

Я від кривди зморився, від прикрощів висох достоту –

Не всміхаються очі і ротові усміх обрид.

Чи не варто від себе втекти хоч на край, хоч на час нам?

Геть тягар, посміхнися, полегкість почуй, як в раю,

І забудьмо, що скрутно нам тут, заблукалим, нещасним,

І в веселій волозі втопімо тривогу свою.

Є місцина в Криму. Називають її Кацівелі.

Лазурова, захопна для зору без зайвих розмов.

Бджоли жарко-іржаві від соку чманіли без хмелю.

Черкав ящерок-зух. По камінню скакав богомол.

Там нам тепло було. А не там – в невеселій оселі

Сині очі від стужі сутужно згасали без сил.

Є місцина в Криму. Називають її Кацівелі.

О, який там блискучий, разюче кислючий кизил!

Leave a Reply