Я прокидаюся рано-вранці, щоби вигуляти Дена. Точніше не так: собацюра будить мене щоранку о шостій, дряпаючись лапами у двері хати. Сам би я навряд чи прокинувся в таку ранню годину, бо ж із дитинства люблю поспати. Годі й казати про старість! Літні люди потребують тривалого відпочинку.
От і зараз чую, як він обдирає кігтями старенький одвірок. Що ж, час уставати.
Дена я знайшов десять років тому, будучи під той час добряче втомленою буднями людиною. Сімдесят років – це хоч і не діагноз, але таки показник: усе життя промайнуло, залишилося далеко позаду тільки вицвілими фотографіями в декількох грубих альбомах. Тоді я саме продав квартиру в Києві – місті, котре з кожним днем душило мене дедалі відчутніше, – купив невеличку хатинку в селі за двадцять п’ять кілометрів на захід од столиці, і в перший же день по переїзді хтось підкинув кумедне щеня мені під хвіртку. Такий от подаруночок на новосілля.
– Що ж, друже, тепер нас буде двоє, – прорік я, змиваючи з кудлатої шерсті собаки кавалки бруду. – І невідомо, хто кого переживе.
Я дійсно не знав, хто відійде до Бога раніше – я чи Ден. Знаєте, тридцять п’ять років невпинного гарування на шкідливім виробництві даються взнаки, і в свої сімдесят я почувався, наче дев’яносторічний дід. Уже тоді не міг ходити без палички – чи варто казати, як я пересуваюся нині?
Любив доглядати Дена. Ніколи, наскільки дозволяла мізерна пенсія, не шкодував для нього чогось смачненького: коли – соковитої кісточки, коли – свіжого м’ясця. Діти вже давно повиростали, обоє гайнули жити у Штати, і я на схилі літ знайшов собі ще одну істоту, про яку треба дбати. Це приносить насолоду, розумієте? Дозволяє відчувати себе ще комусь потрібним.
Собака швидко виріс (чи то час у моєму віці летить так непомітно?). Не знаю, що там за породи переплелися між собою в його родоводі, проте Денові невдовзі аж забракло нашого великого подвір’я для прогулянок. Одного ранку він почав дряпатися в хату – достоту як робить це зараз. Відверто кажучи, тоді я подумав-був, що то крадії. Перелякався не на жарт, повірте! Що робити старій, самотній людині, коли до неї намагаються вдертися злодії? Полегшено зітхнув, побачивши на порозі задоволену собачу морду.
– Ну чого тобі? – запитав я. – Снідати ще зарано. Чом тобі не спиться?
Пес бігцем рушив до хвіртки, раз поза раз озираючись, немовби кликав мене з собою. Виходити з хати далебі не хотілося – не тільки через ранню пору, але й тому, що надворі було досить прохолодно, та Ден усе не вгавав: він знову підбіг, повихляв хвостом, а по тому чкурив у напрямку вулиці.
– Господи, друже, дав би ти мені спокою, – я обурився. А проте змусив себе піти.
Як же боліло в ногах!..
Того дня ми обійшли чи не все село. Воно у нас хоч і невеличке, одначе досить широке. Прогулялися ми й до містка через безнайменну річечку, поміряли прохідкою центральну вулицю, заглибилися-були навіть у ліс. Із моєю черепашачою ходою це все забрало близько трьох годин. Пес, утім, не відбігав далеко: сідав і терпляче чекав щоразу, коли я відставав більш як на п’ятдесят метрів.
І знаєте що? Після тієї прогулянки мені зробилося ліпше! Здається, по поверненні я навіть насвистував пісеньки, готуючи нам сніданок.
Відтоді наші прогулянки перетворилися на традицію. День-у-день собака будить мене о шостій і ми гуляємо селом – за будь-якої погоди.
Літа́ беруть своє. Їх не зупинити, розумієте? Тож останній рік я почуваюся геть зле. Певна річ, змушую себе гуляти, проте дедалі недвозначніше гупає серце, макітриться в голові, а ноги після перших двадцяти-тридцяти кроків перетворюються на вогку вату. Наші прогулянки тепер стали коротшими – півгодинки, хвилин сорок, – одначе не урвалися, аж ніяк. Узагалі скидається, що я помру тієї ж миті, як одного разу дозволю собі знехтувати ранковим ритуалом.
Собака теж не помолодів. (Чи я вже казав це раніше? Вибачте, будь ласка, пам’ять уже не та, що в молодості.) Не помолодів, так, але справно змушував мене рухатися. Він, розумака, тямив, що таким чином господар із Божою поміччю потішиться ще з невпевненого цвіту ранньої весни або перших жовтогарячих ноток осені. Інколи мені здається, що чотирилапі бачать усе значно ліпше за людей, і тут не йдеться про зір.
– Ти ж прийдеш по мене, якщо мені судилося пережити тебе? – запитав я одного дня, погладжуючи його де-не-де посивілу шерсть.
Тепер він будить мене, і я ледве встаю. Над силу спинаюся на ноги, шукаю палицю, простую до дверей. Це буде наша остання прогулянка, бо собаку я поховав близько двох місяців тому поблизу хвіртки, де колись знайшов.
Він прийшов по мене, як ми й домовилися.
Мій Ден.
Мій найкращий друг.
Я йду, Дене. Ми підемо на прогулянку…
Leave a Reply