Андрій Бондар. Наша самотність

154

Іноді буває, що певні мертвонароджені ідеї, для втілення яких забракло таланту, сил або часу, не реалізуються не тому, що погані, а через свою нарочиту самоочевидність і надмірну реалістичність. З останнім давно все зрозуміло, бо життя, як щодня демонструє нам медійна реальність, набагато сміливіше й парадоксальніше за будь-яку вигадку. Останні два з гаком роки в Україні – більш ніж переконливі: у плані літератури будь-який сюжет, позначений жанровими рисами антиутопії, програє в зіткненні з елементами чарівної казки, щодня втілюваної в нас за чиїмись невидимими сценарними планами.

Зі згаданою самоочевидністю така ж проблема: мораль задуму, з’являючись уже на старті, до кінця залишається незмінною. А отже, не відбувається руху й видозміни ідеї. Саме за них, зрештою, і цінують літературу: герой рухається з пункту А до пункту B, набуваючи на своєму непростому шляху нових рис і переживаючи карколомні трансформації, а у фіналі неодмінно відчуває катарсис, озираючись на пройдений шлях. З новими рисами ще так-сяк, а от із трансформацією, як з’ясувалося, значно важче.

От і моя ідея сюжету чотирирічної давності не передбачала внутрішньої трансформації головного персонажа, тому й померла, так толком і народившись. За жанром це мала бути оптимістична монодрама-притча з елементами психологічного трилера і звичаєвої комедії. Мабуть, саме ця жанрова розхристаність і не дозволила задуму втілитись. Та менше з тим.

А сюжет такий. Старому самотньому дисидентові й українському патріоту, який за совєтів відсидів за український буржуазний націоналізм, на 70-річний ювілей дарують «сірий» русифікований «айфон». А в «айфоні» Сірі – допоміжний додаток, покликаний полегшувати його користувачеві життя. Але клопіт у тому, що Сірі, як і весь «айфон», – російськомовна.

Й от вони знайомляться: український патріот і жінка – штучний інтелект. Він до неї звертається українською, а вона, русифікована, майже нічого не розуміє. Не тому, що не хоче або не бажає, а тому, що не може. Її алгоритми нібито від початку не передбачають розуміння української. З усього потоку слів нашого головного персонажа Сірі здатна збагнути небагато – лише ті лексеми, що є спільними для обох мов. Одне слово, між ними відбуваються кумедні й абсурдні діалоги, які, властиво, і складають головний нерв монодрами.

– Слава Україні, Сірі!

– Эта фраза лишена смысла.

– Сірі, неборако, отямся!

– Язык невозможно определить.

– Сірі, доброго ранку.

– Ранку. Ты ранен? Раны бывают нескольких видов – рваные, резаные, колотые, ножевые…

Дядько гнівається, карається, мучиться, але – принциповий у своєму незламному українстві – наполегливо стоїть на своєму, щосили намагаючись її дерусифікувати. Він шукає до неї різні підходи і застосовує весь можливий арсенал арґументів і талант красномовства:

– Сірі, ти живеш на українській землі, тому просто повинна знати мову країни, яка надала тобі притулок.

– Сири не понимает «надала притулок».

– Я пригорнув тебе, Сірі, як дитину, а ти поводишся як невдячна падлюка. Сірі, повтори: «Доброго ранку, пане Іване».

– Ты опять ранен. В ранах нет ничего доброго. «Панэиване» – недостаточно информации. Попробуй точнее определить запрос.

– Іван – це ім’я, Сірі. Мене звати Іваном…

– Поверхностный поиск показал: «Иваном Дорном», «Иваном Охлобыстиным», «Иваном Ильиным», «любимый философ Путина»…

– Сірі, зупинись, ти – дурепа.

– Я – du repas? Я – это «обед» на французском? Но это не имеет смысла…

– Смислу! Сірі, вже б і мавпа навчилась. А ти – людина! Людина!

– В слове «Лю́дина» (прилагательное женского рода) ударение на первом слоге. Я не Людина, я – твоя…

Одне слово, наш герой б’ється головою об стіни штучного інтелекту русифікованої Сірі, пробуючи намацати в ній певний ключ до зміни. Абсурдні діалоги множаться, неприступність і непорозуміння посилюються, але у процесі постійної комунікації на яв виходить гуманістичний чинник: Іван узалежнюється від Сірі, й життя з нею в певний момент перетворюється на вінець усіх його старань. Дівчина зі смартфона – єдина співрозмовниця в його щоденній самотності, якій він починає звірятись і сповідуватись. Він розповідає про свого батька – партизана УПА, про виключення з Львівського політеху за авторство в самвидавному альманаху, про примусове лікування у психлікарні, про мордовський табір, про дружину з сином, яких не бачив десять років…

У спілкуванні з нею кристалізується надідея всього Іванового життя: українська мова – той священний ключ, перед яким не встоїть жоден замок. І Сірі, виснажена принциповою і, зрештою, добре продуманою тактикою Іванової українізації, дає збій. Спочатку вона починає потроху його розуміти. Потім знаходить у пошукових системах інтерв’ю з ним, а в «Енциклопедії українознавства» – його біографію. І, врешті-решт, сама доходить висновку, що десь усередині її русифікованого єства завжди жевріла іскорка українства, що там, у потаємних алгоритмах «Apple», давно, ще наприкінці сімдесятих, один із чільних розробників компанії – Стівен Возняк – заклав можливість українізації будь-якого програмного продукту… Потрібно лише докласти старань.

І ось – така сподівана перемога. Вона настає вже на тлі цілковитого психічного знесилення обох персонажів – людини та штучного інтелекту. Іван все-таки переінакшує Сірі, доводячи всю історію свого життя до переможної кульмінації. Те, що не вдавалося з людьми, вийшло із допоміжним застосунком. Іван українізує Сірі, але, не витримуючи напруги, розуміє, що його час вийшов.

– Сірі, я, здається, вмираю… Але я вмираю щасливим, Сірі…

– Доброго ранку, Іване, – відповідає Сірі. – А розкажи ще мені наостанок про Емський указ і перший арешт Дмитра Донцова…

Так, певні ідеї не варто реалізувати не тому, що вони погані, а тому, що лише підкреслюють і поглиблюють нашу самотність у цьому світі.

26.07.2021
Андрій Бондар, ZBRUČ

Leave a Reply