Найліпші вірші «Поетичної толоки»-2021

1174

Ось уже третій рік поспіль у Національному музеї літератури України в останню суботу вересня відбувається фестиваль молодої поезії «Поетична толока». Щоби дотриматися всіх карантинних умов, цьогоріч захід проходив у форматі офлайн-онлайн.

У затишному виставковому залі музею зібралися всі ті, хто не злякався осінньої негоди і був готовий поділитися теплом своїх віршів.

Тішимося, що цьогоріч до фестивалю долучилися поети з різних куточків України: Київщини, Житомирщини, Полтавщини, Запоріжжя…

Фестиваль «Поетична толока» не має вікових обмежень, тому вікова палітра учасників видалася строкатою: наймолодшому – дванадцять років, найстаршому – сімдесят!

Приємно зустрічати на фестивалі вже знайомі обличчя, які впізнаєш навіть під масками, і не менш утішливо знайомитися з новими учасниками «Поетичної толоки». Цього року серед постійних учасників «Поетичної толоки» долучилися Оксана Якуніна та Ірина Савчук, а з нових долучилися Суниця Світлана, Ніна Ковальчук, Алла Мейта, Назар Чехов, Оксана Карпенко.

Національний музей літератури України вдячний всім, хто долучився до заходу, особливо нашим партнерам: Комунальному закладу Київської обласної ради «Київська обласна бібліотека для юнацтва», «Українській літературній газеті» та мережевому виданню «Літературна Україна онлайн».


Оксана Якуніна (м. Миронівка, 46 років)

*   *   *

Ішла Берегиня по мінному полю,
Крізь терня колюче ступала вона.
Й хоч ноги кровили – не відала болю,
Була вона вільна й як світло ясна.

Ішла вона тихо, де кулі й гармати,
Знімала пораненим біль із чола,
Ішла Берегиня… і жінка, і мати,
Вона їм рятунком останнім була.

Кричала трембітою, горном стогнала,
Коли врятувать соколят не могла,
Торкалась до вуст, як душа відлітала:
– Простіть, що я вас таки не вберегла…

Ішла Берегиня по мінному полю…


Юлія Ющенко (м. Київ, 33 роки)

*   *   *

Без тебе мої сни стали примарами,
В долонях загубився листопад…
Здається, що і хмари ходять парами –
Влаштовують осінній променад.
Прийшов кінець моїй сонцезалежності…
Живу без кави, чаю, молока…
Притягуються, кажуть, протилежності,
Тож, мабуть, протилежність я твоя.
Втрачаю часу лік, живу годинами,
Вертаюсь подумки у літа шал,
Здається, що і думаю вже римами…
І кожен день – той самий ритуал.
Тебе всотати хочеться, подихати
Одним повітрям, випить молока,
Спинитися, не бігти і не їхати…
Без тебе кава надто вже гірка.


Ірина Савчук (м. Бориспіль, 28 років)

*   *   *

«Не шукай мені заміну, бо таких, як я, не буде.
Знімуть шкіру, проб’ють лати, розтерзають грізні судді.
Не чекай, що зрозуміють, хто не грів крилом нікого,
Бо розтопчуть, як не треба, віддадуть чорту на роги».

Розквітає повний місяць, мов дурману квітка п’яна,
Понад озером почнуться хай невидимі купання,
В хороводі заспівають новоявлені присутні,
Біла шкіра, чорні коси, і бездумні очі мутні.

Не підходь же, подорожній. Заблукав? Шукай дорогу!
Цілуй хрестик, хрести груди, повертай чоло до Бога.
Засміються водні бранки, руки тягнуть до живого:
«Чи не хочеш покупаться? Намочи хоча би ноги!».

Місяць повний білить воду, вже тебе цілують палко,
Майже в пояс зайшов в воду, де заманює русалка.
Стрепенулось царство лісу, мов озвалася шуліка,
Раптом з трав і очерету вийшла дівка білолика.

Біла вишита сорочка, трави вплетені в волосся,
Вже не знає подорожній, чи то сон, чи то здалося.
Загуділи чорні хмари, проковтнули круглий місяць,
Кричать русалки грізній пані купу різних нісенітниць.

«Не шукай мені заміну, я клялась, що буду вірна.
Навіть, зараз, коли в грудях щось від докору загине!»
Стрепенулась, закричала, воду вдарила рукою,
Усе стихло. Озирнувся – то ж немає геть нікого!

Відігнала всіх русалок, ще десь чулась їхня лайка,
Не схотіла залишиться, зраджена
та
вірна
мавка…


Надія Чорноморець (м. Київ, 70 років)

Ґражда

Звести надійний сховок від завії,
Що огортає всі верхи й долини,
Коли крейдяно виднокіл німіє
І тягнеться у ніч вереття днини.

Стежок узор зачовгає звірина –
Ягнят не згублять хижі веремії.
Впокорено стодола бовваніє.
Здригнеться схил відгомоном лавини.

Жаріє піч знадливо стиглим літом,
Аркан жагучий миготіють тіні.
Ґазда схилився над дереворитом,
Рушник гаптує беручка ґаздиня.

Взаємнення упевнене зі світом –
Сувій новин розлунює трембіта.


Наталя Полінкевич (м. Миколаїв, 48 років)

*   *   *

Мурави духм’яні зростають і тішать красою, –
у літечка барви такі соковиті, живі…
А небо зітхає та хмарки збира дощові –
і вмиються зранку лани як сльозою, росою…

А рідна земля краєвидами втішить, зігріє,
і сонечко наче мене обійма і сміється…
Ранкове повітря – то диво – тобі не здається?
Цілющий нектар, від якого аж дух шаленіє…


Ніна Ковальчук (м. Біла Церква, 49 років)

*   *   *

«Живі – у домовині. Мертві – ні,
хоча тюремним муром всіх притисло»
(Василь Стус).

Над таборами небо нерухоме.
Відтоді й досі сонце не встає,
дощі не йдуть… Задавнена оскома
катівнями з кутка в куток снує.
І голоси то тут то там… і слово,
розчахнене на звуки… і вона…
Дослухайтесь – то українська мова
зі Стусового зошита луна.
Один, два, три… Чотири – не існує.
У вересня для нього – три доби.
«Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб’є з власної тропи».
«Дорога болю» і «дорога долі»
«у цьому полі синьому, як льон»,
«кінці й начала» з мурами неволі
зійшлися воєдино… Вічний сон.
«Відмерехтіла» у бузку Софія.
«Сльотаві зими» веснами спливли…
Слова, якими він поля засіяв,
укорінились, врожаї дали…
А скільки їх, тих слів, лягли в могилу
ще за життя, розтерзані вогнем!..
Вони із того світу говорили
все голосніше з кожним божим днем.
Над таборами небо невичерпне…
«Як добре те, що смерті не боюсь…»
«Народе мій, до тебе я ще верну…»
У домовині, а таки вернувсь.


Світлана Суниця (смт. Чабани, 38 років)

Мамо, а що таке Україна

Україна, дитино, це рідна земля,
Де зросли покоління і наша рідня.
Україна, як матінка, щедра й свята,
Бо нащадкам своїм всю себе віддала.

Її ласка – в піснях, колисанках гаїв,
У потічках річок і у шумі лісів,
У гойданні від вітру вербових косиць
І у сяйві небесних розлогих зірниць.

Її врода – у цвіті квітучого лану,
У врожаї пахучім плодового саду,
У кроні високих осик і смерек
І у клекоті білих на хаті лелек.

Її велич – родючий, масний чорнозем,
Джерела водиці, що б’ють ключем.
Водоспади, озера, ріки й моря.
Ось така Україна рідна твоя.

Бережи її скарб – спадок прароду –
Символи, знаки, віру й свободу!
Хай навіки країна славна твоя
Буде найкраща для тебе земля!


Алла Мейта (м. Київ, 43 роки)

*   *   *

Всі дороги впираються в небо
Мріями чи хоча б очима.
Перебігли колеса пів степу
Полем скошеним аж до Криму.

Промінь жмуриться: ранок чи вечір…
Розпоясує небо навпіл,
А колеса везуть мою втечу
В нову зустріч у точку мапи.

Місяць трохи ще подрімає
У рожевій блакиті літа,
І здаються колеса раєм
Ночам светриком відігрітих.

Пишуть сни, пригорнувши сутінь,
Віражі зеленаво-жовті,
Поріднились колеса і стукіт,
А сьогодні, до речі, жовтень.


Оксана Карпенко (с. Фурси, 45 років)

*   *   *

Пахне асфальт тонкосльозим дощем.
Краплі стікають тужливо вербою.
Вечір розбурхує приспаний щем –
Ми не зустрінемось більше з тобою…

Дні пролітають, години, як миті:
В клопотах, радощах, журах і болях.
Я пам’ятатиму твій наказ: «Жити!».
Ми не зустрінемось більше з тобою…

Лиш на світлинах я бачу тебе:
Тиха усмішка в очах, із любов’ю.
Вдячність… І смуток уже… не росте…
Ми не зустрінемось більше з тобою…


Назар Чехов (м. Запоріжжя, 12 років)

Славетний дуб запорізький

Славетний дуб Запорізький – то є мій рідний край,
Славетний дуб Запорізький – то є моя душа,
Славетний дуб Запорізький, країну свою покохай,
Славетний дуб Запорізький, то доля і життя.
Під ним Хмельницький сидів,
Сірко там теж бував,
Тарас наш поетичний під дубом «Катерину» написав.
Я теж тут народився,
В місцині тій бував,
З тим велетнем зустрівся,
Й його плоди збирав.
Там кінь є козаченьків,
Там храм є і ріка,
Вона там голубенька,
Красива вся така.
Там козак біля хати,
Пісень своїх співа,
Засмучений, серденько,
Бо дівчину чека.
А Запорозькі меноніти,
Дубу поклонялись,
І у дітей їх ці традиції залишались.
Жив біля дуба справжній герой –
Звали його дідусь Дейкун,
Опікав й оберігав дуб дядечко той…
Багато зробив він там змін.
Але влада міста не жадала перемін,
Зруйнували відкриття наукові аграрника того,
І цим була засмучена душа його.
Я там роки свої провів,
Я їв там мед і чай там пив,
На Свято Пасхи я куличики святив,
Гончарний виріб перший там зробив,
Усі гілки живі на ньому я запам’ятав,
І біля кореня його я постояв,
Одного разу день народження там зустрічав.
Отож, це пам’ятка не тільки історична,
Вона і легендарна і магічна,
Там місце сили предків наших премістичне.
Дуб Запорізкий – то мій рідний край,
Але ти запитаєш: «А яка мораль?»,
А я тобі скажу:
«Мораль така – що маєш, те цінуй і пам’ятай!».


Ірина Плюсніна (м. Київ, 63 роки)

Закоханий Жовтень

А Жовтень все не відпускає Літо.
Голубить закосичене проміння
І ніжно пестить запізнілі квіти,
Хмаринками мережить небо синє,
В туман легесенько з любов’ю обгортає,
Прозорий, легкий, наче подих немовляти,
На листя помаранчеве й багряне
Розкидує росинок діаманти,
Зіткав намітку із тоненьких павутинок…
Здавалося б уже здійснилась мрія –
З холодним Жовтнем полюбилось Літо.
Як глечик з медом, розкололася надія.
Не може Літо з Жовтнем залишитись.
Сховалось сонце, посіріло небо,
Холодний вітер шарпає сердито,
А Літу світла і тепла так треба!
Іде вже Літо. Покидає Літо…

 

Leave a Reply