Сергій Таран. Закреслені вулицями

123

З досьє «ЛУ»

Сергій Таран — український письменник і науковець. Займався викладацькою діяльністю в Україні та закордоном. Зараз готується збірка віршів автора. Пропонуємо добірку із книги, яка незабаром побачить світ.

* * *

Прибули 

у чергову реальність, 

виткану з праху

минулих ілюзій і уривків снів.

Променисті сурми на сірім папері

намалюють нові біографії

і прикрасять ганчір’ям –

засмолених ладаном 

слів.

* * *

Чи знаєш ти,

що кожний атом твого живого тіла

був колись створений в горнилах давніх зорь,

які світили ще до початку самого Сонця?

Тому коли ти прокидаєшся серед ясної ночі –

це не через нестачу земної любові,

і не тому, що неприємності на роботі,

Це просто фантомні болі

твого тіла.

* * *

Ми, метушливі люди,

зустрічаємось на день, на ніч, на годину, на рік,

а буває на пів-життя…

Вдивляємося у ієрогліфи обличчя навпроти,

намагаючись в них розгледіти алгоритми всесвіту,

а потім довгими вечорами розшифровуємо

знаки на замерзлому вікні.

Вдихуємо за ранковою кавою сонячні послання,

і пізнаємо симфонію трав серед серпневого степу.

Очі-в-очі розплутуємо нитки теплих рук й віримо,

що знайшли свою другу душу.

Намагаємося зрозуміти чому так безмежно, – тут і зараз,

і в якому з міріад світів ми вже бачилися?

Присягаємо зрозуміти призначення одне для одного,

і тому заглиблюємося в деталі, знаходимо нюанси,

дряпаємося об подробиці й дрібниці,

обліковуємо відмінності, аналізуємо минулі історії і сторіз,

перевіряємо використані квитки у кіно, обмацуємо липкі підозри,

аналізуємо поради невипадкових друзів,

перечіпаємося через майбутні стіни..

Губимося, не договорюємо, приховуємо, мовчимо, не віримо,

а потім розбігаємося,

ножами відшкрібаємо татуювання на серці,

блокуємо у мережах,

залишаємо…

Так і не встигнувши домовитися як ми впізнаємо

одне одного

у наступному

житті.

* * *

Ти падаєш

у прірви свідомості,

чи будуєш дитячі кубики логіки?

Де ти креслиш лінії долі

на міському асфальті?

Крейдою білою малюєш

закручені хроніки,

І визбируєш розхристані миті,

космічного спокою

варті.

НЕЕВКЛІДОВА ГЕОМЕТРІЯ

Паралельні прямі

перетинаються

у безкінечності всесвіту,

а ще –

на нічній магістралі,

коли ти гіпнотизуєш

крапку

на горизонті.

Паралельні черги

можуть тертися

у аеропортах

на реєстрацію квитків на літаки,

які порозвозять їх

по планеті паралельними

маршрутами.

Паралельно можуть

існувати бульбашки

у мультивсесвіті,

але вони теж обов’язково перетнуться

на струнах інтуїції, математики

і надії.

Як буває перетинаються

на сходових клітях

і кубах ліфтів

паралельні траєкторії

життя сусідів

із сотів

бетонних багатоповерхівок.

Ніколи не перетинаються лише

паралельні наших

метафізик,

які багато років

приречено співіснують

на відстані

нічного простирадла.

* * *

У дикому полі

на сивій дорозі

мою машину

взяли в полон

корови, –

які повертались чередою додому, –

і байдуже їм було до мого клаксону

до мого галасу,

і до того, що мене у місті чекали

тисяча невідкладних справ.

Корови поволі йшли…

Ремигали

ганяли мух,

махали хвостами,

і лише одноокий пастух

іноді зиркав на мене

єдиним

солоним

оком.

* * *

Гірше, ніж тюрми,

ніж бараки знедолені, –

спальні райони,

у землю

закопані.

Закреслені вулицями,

з бетонними душами, –

спальні райони

із світлом

приглушеним.

Запрограмовані маршрутками 

і зламаними ліфтами, –

спальні райони

зігнулись

мостами.

Темними під’їздами,

сусідами схожими

тиснуть райони

на небо

стриножене.

Гірше, ніж фальшиві палаци

з пластмасовими аристократами, –

спальні райони

квадратять світ –

гратами.

Гірше, ніж вокзали

із загубленими квитками, –

спальні райони,

що

постали

між

нами.

* * *

Найбільші моралісти
не є зразками моралі, 

ховають дрантя

за червоні коралі.

Найвідважніші мандрівники
за горизонти далекі

не лишають стін

своєї бібліотеки.
Найкращі коханці
не ділитимуться з вами

своїми пригодами,

чужими віршами.

Там у вирі ілюзій

і помислів чистих

життя земне

втрачає змісти.

Коли губляться коми,

а крапки – щільніші,

у нашій розмові

паузи

звучать

найгучніше.

* * *

Коли я бачу дуже близько

димні риси твого обличчя,

такі палкі, ніжні і точні,

я вже знаю, що колись вони

стануть чужими фотографіями,

які випадково потрапивши мені на очі

пропалять мене до самого земного ядра,

стануть непереборними мурами,

лабіринтами, з яких не буде виходу,

хвилями останнього цунамі,

планетарною пожежею,

яку ти розпалюєш зараз,

випадково торкаючись мене

запахом свого волосся.

* * *

Вона була дуже серйозна

ця пані в окулярах,

вона довго переконувала, що земля наша пласка,

як луска найбільшої риби,

що паралельні не перетинаються…

І що це очевидно,

бо так порахував допитливий Евклід,

і нудний Арітостель, і законослухняний Сократ,

і всі ми як каміння з акрополю,

вросли на місці,

а весь світ навколо нас рухається, тікаючи з хаосу.

А потім вона передумала, і сказала,

що всі ми рухаємось у ритмі скаженої джиги,

що рівними нас – і людей, і богів –

робить справедливий плин часу,

який вічний як камінь акрополю.

І земля, виявляється, кругла,

а це теж очевидно,

як гуля на лобі Ньютона…

А потім вона прикурила цигарку

з багать спалених відьом

і сказала, що завжди вважала,

що час брехливий, відносний, непевний,

і тому паралельні перетинаються,

якщо дуже довго бігти

по зоряному атласу.

І що можна бути в кількох місцях одночасно,

і, навіть, не треба нічого курити

тільки треба зменшитися в мільярди разів

і стати кварком.

Ця серйозна пані – завжди точна і строга

любить чіткі передбачення

і строгі закони.

І дуже гнівається, що якісь там божевільні містики,

чи якісь там неосвічені ченці

тисячоліттями нічого не дізнаються

лише дихають хмарами,

споглядають світи,

витешують душі,

і не розуміють, невігласи, що всі ми народилися

з однієї сингулярності,

щойно придуманої нею.

* * *

Тіні тополь

можуть легко

тікати

від фар

ревучих машин

до самого

неба,

бо дерева

стоять

непорушно.

* * *

Самотні гуляють дорогами,

рідко ходять мостами,

їх шлях не вибілює сонце,

їх стежка

– корчі з валунами.

Їм стінами стануть вулиці,

висотки зі скла з кабінетами,

під серцем в них вітер тулиться,

і шафи з чужими скелетами.

Самотні говорять мало,

але дихають

– вільно,

не граються словами,

не носять хрести на тілі.

У самотніх хребти

вперті!

тримають щити

вцілілі.

Їм небо тримати треба

і жорнами

зорі

терти.

* * *

Мої сни

розсипаються одразу

спаленим папером

у руках,

як тільки світло торкне

стіни.

Якби я пам’ятав

свої сни,

я би виліпив з їх попелу

кольорові кулі,

барвистих журавлів,

обкурене небо і квадрати міста.

Я би навчив тебе

літати

серед туману і блискавок,

мати вільне кохання,

ніжитися

у хмарах,

не думати про землю….

І про неминучість

ранку.

Leave a Reply