Василь Махно. Рибою пливи, Свідзінським

104

З-поміж небагатьох книжок, які я брав із собою до Нью-Йорка в листопаді 2000 року, був томик Володимира Свідзінського. Я ретельно вибирав поетів, з якими хотів перелетіти Атлантику. Видання Свідзінського, що вийшло у серії «Бібліотека поета» 1986 року, до якого увійшов чималий корпус віршів, знайшло собі місце у валізі. Збори були спонтанними, на руках квитки через Гельсінкі, незрозуміло, що брати із собою. А тут іще книжки. Я довго розмірковував над дванадцятитомником Павла Тичини – тобто брати перший том чи ні. Вирішив, що беру. Антонич – без сумніву. А ще вкинув Рільке та Ду Фу. Я не розумів, щиро кажучи, навіщо мені ці книжки. Але й без книжок також не хотілося вирушати. Розпакувавшись уже в Нью-Йорку, названі поети зайняли своє місце на тимчасово прибитій до стіни полиці. Оскільки у перші два роки я то писав, то не писав, приміряючись до нового простору та його музики мови, то переважно читав. Тичина-Антонич-Свідзінський якось мимоволі утворили собі трикутник, навіть торкалися одне одного обкладинками тих книжок, як пасажири плечима в переповненому автобусі. Поезія утримує тебе при мові, вона примножує в тобі бажання роздумів і постійно провокує, чи пак спонукає до ритму мислення. Зі Свідзінським, перетримуваним для дегустації, ми народилися в один день. Ну, може, осіння меланхолія жовтневої пори впливає на письмо, може, знак Зодіаку, може, інші обставини. В одному із віршів, написаних мною в ранніх 1990-х, була така строфа: «Рибою пливи, Свідзінським; кавою// посмішку залий – і за одвіком// за три кроки погляду лукавого// не зітреш за шклом Із нашим віком». Тоді скупі знання про поетове життя компенсувалися метафорою, бо «пливти свідзінським» означало читати його, вивчати його поетику, триматися за його точне слово. Тепер, коли майже достовірно відомо про обставини арешту та трагічної загибелі поета, то його «в полум’ї був споконвіку – в полум’я знову вернуся» сприймається як архетип пам’яті й первнів разом з особливим даром поетичного прозріння, яке блискавично прочитує фаталізм майбутнього. У біографії Свідзінського відсутні особливо яскраві елементи, які притаманні Тичині – рання слава, чи Антоничеві – рання смерть. Він також не став співцем революційних подій в Україні, хоч був сучасником, ані не видумував як Антонич нових поетичних світів. Шлях Свідзінського – шлях самозаглиблення, я б навіть сказав, своєрідний стоїцизм або самурайство, тобто усвідомлення й прийняття свого призначення. Як би нині не поширювалися модні комунікативні теорії щодо письма, особливо творення поезії, я залишуся на позиціях можливо архаїчного бачення цього процесу – тобто що поезія диктується «згори», інколи її імпульси підсвідомі, без раціонального пояснення, інколи це якесь шаманство, яке логікою здорового глузду витлумачити не вдається. Взагалі, аналізуючи біографію поета, то на позір особливо яскравих подій, подорожей, карколомних зиґзаґів в його житті не було. Не пощастило йому в родинному житті – розлучення з дружиною, а згодом її смерть. До слова, Зінаїда Сулковська була двоюрідною сестрою, й обидві родини, Свідзінських та Сулковських, були супроти такого шлюбу. По смерті колишньої дружини на руках залишалася дочка Мирослава. Розпочинав свою поетичну творчість Свідзінський в дусі символізму та наслідуванням фольклору. Йому довелося переплавити різні словесні пласти й досвіди, щоби створити власну поетику, використовуючи мінімальні засоби з особливо точним, як гідроакустик, наслуховуванням своїх настроїв та емоційних станів. Найперше, що впадає у вічі, – що Свідзінський оминав будь-які «прогресивні» віяння тої епохи. Його майже не цікавили зовнішні події, а напруга воєнних і суспільних подій, що могла живити чимало тем для опису, залишалася для нього в тіні. У Тичини та в Антонича це трапляється. Будучи учасником Першої світової війни, Свідзінським також не фіксує цих подій у своїх віршах. Я не знав до останнього часу, що під час Першої світової війни Володимир Свідзінський перебував у 1916 році при штабі 7-ї російської армії генерала Щербачова, побувавши таким чином в Чорткові та Бучачі. Власне про ці події і в цих місцях ідеться у другій частині мого роману «Вічний календар». Свідзінський на війні – це не Ґеорґ Тракль із його «Ґродеком». Критика говорила про спізнення Свідзінського-поета. Це була критика радянської України, яка наріжним каменем поетики нового часу уважала власне ідеологічний сеґмент. То чи спізнився він? Що означає відповідати добі? Видається, що Свідзінський відповідав більшому – він відповідав призначенню поета творити свій час. Звісно, що сучасники – читачі чи критики – подекуди не можуть зрозуміти цієї настанови таких «чистих» поетів, у яких майже затерті сліди й ознаки доби. Природа обдарування та поетична складова наче опираються часові, в якому вони живуть, тому сучасникам здається, що такі поети випали з часу, не відповідають йому. Не вміють його осмислити, описати. Але це тільки одна сторона медалі. Інша й, можливо, більш правдива, що Свідзінський – поет понадчасу. Тобто часу, в який він сам себе вписав, сконструював, переінакшив, викроїв своїми поетичними ножицями і який заповнив відповідними поетичними конструкціями. Це час самотності, споглядання, медитації. Час філософського переосмислення. Взагалі антична культура, тобто його перекладацтво, було ще одним виміром «утікання» від сучасності. Перекладаючи, Свідзінський розмовляв із давніми поетами, чия творчість описувала зародки нашої цивілізації, війни і міфологію, перевороти, убивства, подорожі, любовні пристрасті – перші осмислені погляди на все за допомогою упорядкованої системи цінностей, тобто культури, не варварства, не руйнації, а навпаки збереження і примноження. Така ж культурна складова буде присутньою в його оригінальних віршах – не прямими ремінісценціями, а особливим поглядом на речі, насамперед внутрішню досконалість. У Свідзінського помітний довший час намацування власної поетики та стилю, аніж у Тичини чи Антонича. Шлях кожного поета взагалі справа вельми індивідуальна і дуже непроста. Якщо Тичина в космічному оркестрі береться осмислити хаос і гармонію, а також зазирнути у телескоп вічності, то мушля поетики Свідзінського все більше закривається, його слова все більше стають самодостатніми. Поезія, якщо дивитися очима Свідзінського, не завершується успіхом. Назагал це не її призначення, тобто не її головна мета. Шлях поета подібний шляхові самурая, тобто символічному служінню слову, і таке служіння, звісно, не за особливі винагороди. Кожен унікальний поетичний світ – це диво. Це викладена зі слів, думок та почуттів мозаїка. Серед них є яскраві, а є глибокі. Глибина Свідзінського прихована за хащами смислів, у нього, як в Осипа Мандельштама, природа поетичної мови розпочинається з осучаснення первнів, надавання їм особистого виміру екзистенційних суперечностей. Свідзінський за природою свого обдарування не стає фаворитом навіть у наші часи. Він зберігає свою окремішність, навіть певну відстороненість, «я горю як китайський ліхтарик, забутий на гілці, в старому саду». Інколи, перечитуючи Свідзінського, я ловлю себе на думці, що самотність, труд, мовчання – три ознаки, які він уважав за найбільш притаманні природі творчості, наче три діаманти вкраплені в його поетичне небо. Не зовнішнім блиском, що засліплює, а структурою породи, яка не підвладна часові своєю міццю.

Джерело: zbruc.eu

Leave a Reply