Олеся Омельченко: «У душі завжди було відчуття моєї сакральної причетності до Слова, яке відчуваю, як Бога в серці, донині…»

139

19 січня відзначає ювілей членкиня НСПУ, поетка й прозаїкиня, вчителька, почесна громадянка Солонянського району, лавреатка низки літературних премій Олеся Омельченко.

– Олесю, ти народилась буквально на «маківку» зими – 19 січня. Це ще й велике християнське свято. Чи вплинуло це на твоє дитинство? Юність?
– Ніколи над цим не замислювалася. Але дитинство та юність у мене були щасливими. Батьки жили дружно. У домі ніколи не було лайки. Батько дуже любив маму. Обоє були мудрими, працелюбними. Мене берегли. Я рано почала малювати та писати вірші, десь із 6 років, то вони підхвалювали і це додавало мені снаги. А щодо мого народження на Хрещення – я завжди відчувала підтримку Господа. Якось на ювілейному вечорі Віктор Корж сказав: «Її талант омитий святою Хрещенською водою. Поцілована Богом». Зима народжує витривалих. Тому, думаю, Водохреща вплинула на мою долю.

– За гороскопом ти – Козеріг. Про людей, народжених під цим знаком, говорять, що вони обирають професію відповідно до своїх уподобань і практично ніколи її не змінюють? А як у тебе?
– Що не змінюють – то про мене, адже все життя – на педагогічній роботі (за винятком кількох років праці на журналістській). Коли я навчалася у старших класах, мала кілька мрій: стати астрономом, журналістом або  викладачем іноземної мови.
Астрономією захоплювалась із 6 класу – у бібліотеці брала відповідну науково-популярну літературу. Космос усе життя для мене – близький і рідний, тому і стала писати фантастику. Але вступати в Одеський університет на астрономічний факультет не поїхала – вибрала інститут іноземних мов у Києві. Не добрала 1 бал, тому наступного року, як радив мені мій земляк – академік Микола Пилипович Пивоваров, вступила на історико-філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету. М. Пивоваров, прочитавши тоді мої твори, сказав: «З тебе будуть люди. Студіюй українську – для письменника це дуже важливо». А іноземними мовами я таки оволоділа – закінчила паралельно з університетом вищі курси іноземних мов у Києві та романо-германський факультет Харківського університету. Самотужки вчила польську, французьку, чеську, англійську.

– Тоді гороскоп не збрехав. Бо, за його ж ствердженням, ти маєш бути рішучою та працездатною…
– Я працездатна аж занадто, рішуча, це правда. Написано творів стільки, що і  зараз допрацьовую та видаю.
В університеті на мене говорили «ризикована». А от у особистому житті з рішучістю гірше. Я однолюб. Моя вічна любов – зі студентських років і до сьогодення. Не змогла (незважаючи на мої несподівані для коханого приїзди до нього в армію – служив у Василькові, Херсоні, Скадовську) подолати бар’єр у собі та переїхати до нього.
Не пробивна в житті, у творчості. Хоча інших умію захистити, до мене йдуть за порадами навіть мої учні-випускники.

– За ці роки ти мала змогу вивчити та виховати близько тисячі дітей. А чи обрав хтось професію вчителя? Також став письменником?
– Кілька сотень точно. Маю 50 років педагогічного стажу. Багато з випускників стали вчителями. Троє працюють у нашій школі. Моя учениця Чорноштан (Жирна) Олександра Геннадіївна зараз директор нашої Військової гімназії.
Письменниками офіційно ніхто не став, але видали по кілька книг, як от Лілія Жигаревич, Ольга Полякова, Марія Козлова. У цьогорічної випускниці, талановитої прозаїкині Вікторії Пилипчук незабаром вийде друком цікавий фантастичний роман.
Я понад 20 років веду гурток «Віконечко» для літературно та художньо обдарованих дітей. Входжу також до районної творчої групи вчителів по роботі з обдарованими учнями. Лауреатами обласних, всеукраїнських та міжнародних конкурсів стало біля 50 осіб. А Катерина Нікітенко (Полтавець), художниця, ілюструє вже мою п’яту книжку. Незабаром вийде книга оповідань «Стихія» та драма «Голубоокий Ангел» з її дизайном обкладинок та малюнками.

– Стосовно письменства. А коли ти вирішила/зрозуміла, що твоє покликання – література?
– Офіційно – у 1973 році, після того, як мою першу добірку віршів було надруковано в республіканському журналі «Україна». Написала ж перший вірш «Ой, у нашого кота» у 4 класі, із 6-го почала друкуватися в районній газеті «Вперед».
Від критики засмучувалася, але писала ще наполегливіше. У сьомому класі мої вірші прочитав учитель української Петро Якович Пузиренко. Сказав, що я дуже талановита, потрібно працювати. Після 9-го класу їздила з родичами у м. Верхня Салда Свердловської області й там уперше надрукувала свої російськомовні вірші. Через листування друкували мої нові твори. Рівень уже тоді не був середнім.
У 10-му класі, 1969 року, членкиня НСПУ, яка працювала на телебаченні, Наталка Нікуліна запросила мене до студії, де я читала поезії. Товаришувала з нею все життя.
У цьому ж році у журналі «Дніпро» Ганна Чубач в оглядовій статті про твори юних початківців проаналізувала і мої, сказавши: «А твори Олесі ні з чиїми не сплутаєш. Пиши, вдосконалюйся!».
На першому курсі університету потрапила на республіканську двотижневу нараду юних літераторів у м. Ірпінь. З легкої руки заслуженого діяча мистецтв, критика Володимира Яковича П’янова стала друкуватися не як Олександра, а як Олеся Омельченко. Він вичитав у словнику синонімів імен, що Олександра – це: Саша, Шура, Саня, Олеся. А от Леся – це Лариса. Підтримував мене і вірив у мене земляк-письменник Костя Пісоцький. Давав слушні поради.
У душі завжди було відчуття моєї сакральної причетності до Слова, яке відчуваю, як Бога в серці, донині. Та і говорю часто віршами, і багато пишу експромтів.

– І твій перший дебют відбувся… Коли?
– Вважаю, що це перший надрукований вірш «Україні» у районній газеті «Вперед», коли навчалася у 6-му класі. При газеті працювала літературна студія. По мене приїздили із Солоного і відвозили після занять додому, у Військове.
У душі завирувала радість потрібності моїх віршів, а значить і мене самої, коли перед товаришами по перу (була старостою університетської літстудії «Гарт», очолював її Л. О. Сахно) читала свої вірші, і вони ставилися схвально; коли виступали перед читачами, друкувалися у студентській газеті.
Потім щороку друкувалась у республіканській періодиці у різних виданнях під час навчання у виші – з 1970 по 1975 рр. А коли познайомилась у 1971 році з Миколою Вінграновським, він, перечитавши купу віршів зі словами «не те», раптом спинився на вірші « Журавлині крила»  і сказав: «Це ти написала?» Я кивнула. «Так ти ж геній!». Як тут не запаморочитися голові… А тоді ще він довгий час кликав заміж та… не склалося.

– Як батьки ставилися до твоїх літературних спроб?
Схвально. Я ще і прекрасно малювала. То батько, було, підійде (я у дворі малювала), подивиться, покрекче і просто скаже: «Молодець». А коли надрукую десь вірші, мама йому дає газету, а він відіпхне вбік: «Нісенітницями займається!», а як спати лягав, візьме і читає… І газета біля нього до ранку. Може, передчував мою нелегку долю, бо якось своїй мамі, бабусі Поліні, незадовго до смерті казав: «Мені нічого не жаль… Жалко чомусь Шуру…».
Мама завжди ставилася з повагою до моєї творчості. Була першим моїм слухачем… Після її смерті й почитати вірші нікому.

– А до нашого університету вступала з метою працювати вчителем чи мріяла навчитись саме письменству? До речі, на твоєму курсі навчалось багато талановитої молоді. Наприклад, Ніна Хіль, яка теж була прийнята до лав НСПУ. Кого ще можеш назвати?
– Вступала з метою вивчити кращі зразки української та світової літератур, стати професійно грамотною. Тоді мріяла працювати на телебаченні. Писала сценарії на радіо, телебачення, виступала часто з поезіями. Товаришувала із Семеном Ковальчуком, Дорою Калиновою, Наталкою Нікуліною, Володимиром Паясом, Володимиром Іноземцевим тощо. Приходила як до себе додому – і на радіо, і на 51 телеканалі – дорогі друзі. Розуміють. Підтримають. Це було щастя. Тому і хотіла сама бути тележурналістом.
На 5-му курсі конкурс пройшла на посаду головного редактора дитячих передач (молодіжні редакцію очолював Микола Миколаєнко). Пам’ятаю, руку мені тисне, вітає, а тут телефонний дзвінок. Я відразу здогадалася. Зблід. «Про мене…?» Кивнув. «Може… згодом, Олесю, пізніше…Ти пиши для нас».
А сталося це тому, що в дипломній роботі (а йшла на червоний диплом і академік-земляк Микола Пивоваров брав мене в аспірантуру) я торкнулася питань русифікації ЗМІ, навчальних закладів тощо. Сама тема спонукала до моїх висновків на 72-й сторінці роботи «Партійність позиції письменників та об’єктивність відображення дійсності на основі аналізу творів Василя Бабляка «Жванчик» та Павла Загребельного «З погляду вічності»…
Професорка Клавдія Фролова та викладачка Надія Мисливець, зустрівши мене в коридорі, кинули: «А у тебе ж ЧП у дипломній…». То я на захист прийшла з «викликом» – декольтована коротка сукня і волосся пофарбувала у білий колір.
Микола Пилипович сидів на захисті похнюплений. Та що тут вдієш. За мною і так, як за всіма  високопатріотичними літстудійцями, ярлики приклеєні літали «буржуазна націоналістка», а тепер додалося ще і неблагонадійна. Багато кого з тих «буржуазних націоналістів» виключили з університету, Михайла Романушка в Казахстан виселили, Оксана Сосюрченко намагалася кінчити життя самогубством.
Пізніше, після закінчення університету, я Тані Хомич, подрузі (стала відомою журналісткою як Тетяна Кравченко) казала: «Та мене ж наче не дуже чіпає КДБ…». А вона: «А друкуватися тобі дають? А кар’єру зробити..?!».
Справді, запланована у видавництві «Промінь» на 1975 рік книжечка поезій «Зачарований обрій» побачила світ аж у 1984 і то з великими правками. За що редактори (не буду називати прізвищ) вибачалися потім. «Бог простить», – сказала я.  Але і у такому вигляді книга була сильною і Олександр Зайвий давав рекомендацію, агітував подавати заяву до НСПУ. Відмахнулася. А копію дипломної чомусь до нині зберігаю…
Наше юне письменство, мої кращі друзі, відвідували літстудію «Гарт». За приклад для всіх були тоді поезії Любові Голоти, Юрія Буряка, Анатолія Шкляра, Юрія Кириченка, проза Олександра Басанця, Володимира Іноземцева. Зрідка бувала на заняттях і Ніна Хіль. З нею я подружилася в студентські роки на одній з обласних нарад юних літераторів. На заняття приходили якось і Тетяна Хомич (заочно навчалася), і Людмила Левченко. Чудові були часи. Надії, злети, падіння, почуття!

– Отже, література допомагала тобі у навчанні?
– Література і допомагала мені у навчанні, і надихала. Вчилася добре, викладачі поважали. Я не просто жила. Я палала у полум’ї натхнення, Любові, дружніх стосунків, власної потрібності та боротьби! Як поета мене вже тоді цінували.

– Кого вважаєш твоїм керівником/вчителем/ідеалом у поезії?
– Мій ідеал в поезії на все життя – Ліна Костенко, ще зі шкільних років – поезія Любові Голоти. Багато її творів знаю напам’ять. Далі – Микола Вінграновський, Борис Олійник, Вільям Шекспір, Тарас Шевченко, Василь Симоненко,Олександр Олесь та інші.
Керівників не визнавала. Усе життя – сама собою. Ні з кого приклад не брала, навіть захоплюючись творами. У мене свої погляди,власний стиль. Навіть критику часто сприймаю іронічно, бо з душі «ллється поезія» і ніколи розпорошуватися на чиїсь думки. А от вчителем був мій перший шкільний учитель П. Пузиренко, керівник студії О. Сахно, викладачі Томашук, Т. Токар,  професор Н. Заверталюк, старші наші гордливо-прекрасні друзі-поети.

– Часто-густо письменникові ставлять питання: «Що вас надихає на творчість?» (це я по власному досвіду знаю). Тривіальне питання. Мені, наприклад, як прозаїкині, важко відповідати на нього. А що можеш сказати ти? Чи потрібно натхнення письменнику, чи то звичайна праця?
– Ні, то саме НЕЗВИЧАЙНА, ТВОРЧА, натхненна праця, від якої не відірвати ні голови, ані серця! Це щастя, якому немає меж. І коли вже поринаєш у неї з головою, наче пірнаєш у воду, натхнення заполоняє всю. Ти стаєш Натхненням, Словом. І це вже праця справжня, вловити, не сполохати, дати життя Слову. Сюжети приходять спонтанно і заплановано. Надихати може все: від звичайного листка, що падає, до важливих, зворушливих  подій у власному чи у житті країни. Любов, ненависть, захоплення кожною миттю життя. Щоразу – різне. Але «те різне» – невичерпне, як нескінченність.
Є письменники, які щодня повинні заплановано писати бодай кілька сторінок. У мене не так. Інколи – пів твору, інколи – нічого. Повертаєшся до написаного, чистиш. Так, фантастичну драму «Зорія» я писала 20 років (на 26 сторінках) – чистила, щось додавала, щось віднімала, а драму «Лабіринт» – півтора місяці. Події в останній просто схопили в полон і не відпускали. От так.

– Дехто з поетів стверджує, що закоханість допомагає у творчості. Твоя думка?
– Я все життя закохана.  «Любов одна, як і одне життя» – писала я у драмі «Полум’я Любові». І цей обранець долі, якого покохала з першого погляду, – колись явно, пізніше  абстрактно, то зараз в телефонному режимі – поруч. Присниться просто – і я уже щаслива. Ми рідні душі. А чому так? Важко відповісти однозначно і коротко. Просто люблю необ’ємною Любов’ю і дякую Господу за це. Коханий –  прообраз багатьох моїх героїв, часто навіть ім’я зберігаю. Він – мій фатальний оберіг, моє життя. . Хоча закоханостей було немало. І мене любили. Так, уважаю, що тільки любов допомагає у творчості. Любов, а не закоханість. Їх багато, а любов – одна.

– Одним із найґрунтовніших твоїх творчих доробків є фантастична поема «Дивограй»…
– Історико-філософсько-фантастичний роман-есе у віршах про рідний край «Дивограй» – найґрунтовніша моя робота в літературі. Писався він 15 років. Різні розділи – то по черзі, то одночасно якийсь з них. «Дивограй» для мене – це світ людини, рідна Україна, дорогоцінна оселя в любові, сама незгасна любов, Космос – у якому кожен – жива клітинка, розумна, та, що любить, вічна. Дивограй – це кожна людина. Герої твору – це окрема тема: справжні герої духу, волі, віри, Любові, здатності на самопожертву. Гармонійна єдність часу, паралель часу та світів.
Події роману відбуваються відразу у багатьох  часових площинах: до нашої ери, за часів середньовіччя, у 17 столітті, тепер і зараз, у далекому майбутньому 5000 року. Герої мандрують або живуть у туманності Андромеди, М-13, М-31 у сузір’ї Геркулеса, у нашій Галактиці, Чумацькому Шляху, потойбіччі, зустрічаються на планеті Богів із давньоукраїнськими Богами, які завжди допомагають українському роду.
У романі утверджується думка – ми не самотні у Космосі, ми – єдине ціле, Славія, ми одного роду-племені. Космос ближчає, стає рідним. Я намагалась привести читача до відчуття радості від відкриття себе у світах, єдності із Всесвітом, Всевишнім, вищими світлими силами Природи.
Уважаю, що мені вдалося навчити молодь боротися за власну чисту любов, вічну і прекрасну, цінувати її; а також бути відданою своєму роду, народу.

– Більшість письменників намагається щороку підбивати підсумки своєї літературної діяльності. А якщо згадати про ВСІ твої досягнення, то, мабуть, і сторінки не вистачить.
– Так. Користуюся повагою як вчитель, як письменниця, і як громадська діячка. Мої досягнення не такі й великі, маю на сьогодні 11 книг: 4 поетичних, 3 книги для дітей, 3 драматичні віршовані твори та історико-філософсько-фантастичний роман-есе у віршах про рідний край «Дивограй».
У видавництві «Ліра» виходить якраз до ювілею книга прози «Стихія», книга казок та казка-повість для дітей «Таємниця Новорічної ночі», десь за два тижні – віршована драма «Голубоокий Ангел» та вірші для дітей і драма-казка у віршах «Весела казочка з городу».
Працюю швидкими темпами над великою збіркою поезій «Нарівні з Безмежжям» та книгою інтимної лірики «Любов зцілити рани прилетить».

– Над чим працюєш зараз?
– Пишу другу частину « Казки про Вовка Недригайла», закінчую роман «Зоряний інтеграл» та повість «Аристократка без соціального статусу», готую до видання ще низку оповідань, працюю над недописаним із молодості романом, готую до видання віршовані драми «Міраж», «Сонячний сад» тощо.
Друкуюсь час від часу у журналах «Київ», «Склянка часу», беру участь у конкурсах. Але не все встигаю.
Багато роботи як творчої, так і учительської, а також із моїми гуртківцями. От, 21 січня везу на нагородження першокласницю Маргариту Козлову, яка стала Лауреатом обласного конкурсу для дітей «Мої права – великі можливості».
Багато зроблено, а попереду – ще більше. Я не ганяюся за славою. Не в моєму стилі та і за роботою ніколи. Живу собі скромно в просторі Любові біля самісінького Дніпра, у селі Військовому і творю….

– Скажи, чи мрійниця ти за натурою? А, якщо мрієш, то про що?
– Мабуть-таки – мрійниця! Та і як же письменнику без мрії?! Та найперше мрію про багату і славну, люблячу для кожного мешканця Україну, щоб почуватися на рідній землі її рідними дітьми, а не тікати, як від мачухи, за кордон.
Мрію, щоб настав, нарешті, мир і не вбивали наших синочків, щоб у владі не чубилися і не дурили народ. Це мрія про ідеальне суспільство? Це мрія про людське суспільство, де не було б уже такого різкого поділу на «злидні» і «олігархів», де б цінували мову рідну, традиції, звичаї не зі сцени, а насправді, щоб молодь не йшла у блудні, не втрачала віри в Україну.
Хочу затишку у рідному просторі родинних цінностей, тісно пов’язаних з Господніми. Буде щасливим майбуття, будуть щасливими наші діти (і живими!), тоді і ми, старше покоління, будемо щасливими. Як у родині. Дай Боже світлої дороги кожному і всій моїй Батьківщині! А мені – нових високохудожніх творів і щоб було їх як видати. Мрію про справедливість, все любов між усіма і сил духовних боротися, якщо насідає зло, а не опускати руки. Хай живе Людина з великої літери, хай живе у славі Україна!

– Бажаю, щоб твої мрії збулися! Натхнення та визнання, бо чого ще треба письменниці у розквіті її творчості?!
– Дякую. Сподіваюся на Господню ласку. Вірю, що твої побажання збудуться.

Розмовляла Еліна Заржицька

Leave a Reply