Поетична книга Станіслава Новицького «Крони дерев холодні» — це спроба філософського переосмислення власної творчості. Це також відважний крок поетичної піднесеності в умовах війни, так характерної для письма творця. У книзі автор пропонує вірші, які розповідають про його душевний стан. Багато творів збірки — це описи рідної природи поета як персоніфікація дійсності.
Поет народився 27 грудня 2000 року в Павлівці Фрунзівського району Одеської області. З 2010 року мешкав у Кропивницькому, згодом навчався в Харкові. Він є автором поетичних збірок «Оновлення» (самвидав), «Акафіст коня», «Полудень», «Воскресіння віт» та «Розуміння простору». До його книг увійшли поетичні твори, які раніше публікувалися в літературних журналах, але також нові вірші, написані перед самою війною і під час війни. Тому поетична книга «Крони дерев холодні» — продовження непростого літературного дискурсу. Поезія книги Станіслава Новицького «Крони дерев холодні» — це евокативна форма вислову, яка відкриває перед читачем метафізичну сутність мовлення. Такий стан відома поетеса Ліна Костенко називала неповторністю. Вона говорила: «Поезія – це завжди неповторність, / Якийсь безсмертний дотик до душі». У слові «якийсь» поетеса залишала філософське недоокреслення, адже внутрішня структура поезії завжди в авторській мистецькій моделі. На прикладі поезії Станіслава Новицького ми бачимо, що недоокреслення сутності виражає власну оригінальність та медитативність автора. В чому виражена оригінальність творчого дискурсу поета? На це запитання слід би відповісти, покликуючись на його рядки: збуди мене одвічним смутком поля, і я прокинусь, дивлячись на те, як птиць земних до себе кличе воля, яка отам, де поле золоте.
Як бачимо з наведених рядків оригінальність поезії Станіслава Новицького — це символічне навантаження смислового наративу. Це творчий вислів про суб’єктивне і водночас об’єктивне спадкоємство розуміння поезії. Тому доречним буде задуматись над самою пафосністю поетичної мови співця. Адже в ній закладений метафоричний зміст, такий важливий для поета. Літературне спадкоємство в поезії Станіслава Новицького зачерпнуте зі степової романтики української мови.
Це символічний уявний образ, в якому реалізується значущий зміст поетового багатоголосся. Творчість автора має епічну заглибленість, яка виникає з його ідеалістичного погляду на літературу. Поет її бачить як величний храм із його неозорою містичністю.
В його рядках закладена відвічна спроба назвати знову і знову персоніфіковану дійсність. Тобто цю сутність, яка належить серцю і яка у ньому народжується, наче первинний скарб:
я народився між
Бугом і Дунаєму
у степах де туман цілує
кожну квітку
там де сонце
зігріває грона винограду
на полі
там де я чув пісні
жінок які повертались з поля
я народився
між Бугом і Дунаєм
Особистісність поезії, її знакові дороговкази, ведуть нас навпростець – через міфічну медитативність. Власне, батьківщина співця пролягла повз його сторожові вежі й натхненне слово «між Бугом і Дунаєм», де він народився і де вперше відчув поетичний рядок – як знак, як печать чи як придане.
Поезія Станіслава Новицького закільчується в натхненне оконтурення авторської семантики. Морфемне її поетичне біополе вибудовується в мовну поліфонію, як у непросту хвилю збуреної річки. В літературному дискурсі реалізується відповідь на запити непростої дійсності. Адже книга «Крони дерев холодні» писалася як парадигма поетичної присутності в непростих умовах війни в Україні. Втім зміст поезії — це мова серця, тому, читаючи твори поета, ми вчимося розуміти його поетичні емоції. Бо саме так він пропонує розуміти свій поетичний стан як дискурс, як філософську стежку до себе. З її інтимними настановами, з описом кохання, наче незаписаним ще листком паперу серед ночі. Світ поета — це єднання метафізичного з незмінним, невловимого з духовним. Отже світи і надсвіти існують поруч, власне так легко і так герметично:
подивись на ці дерева
скоро на їхніх вітах
прокинеться життя
земне цвітіння пробудить
усе навколо
і
хто буде йти стежкою
буде слухати музику
саду
крізь велич тиші
і сум дерев
які народжують свій цвіт
для життя
Вірш поета апелює до маєстату природи, яка оточує людину і пригадує про її проминання «крізь велич тиші». Природа у творчості поета є визначником могутності. Це також знак життя для людини. Крони дерев, неначе людські руки підтримують небо над Вселенною, щоб життя могло продовжуватися і розцвітати.
Творчість Станіслава Новицького в його книзі «Крони дерев холодні» має свої внутрішні координати. Вони ведуть до герменевтичного пояснення сутності поезії як неповторної тканини вічності.
Тадей Карабович,
член Національної спілки письменників України
Leave a Reply