Україна переламала хід світової історії.

Божевільний диктатор став ізгоєм. Нового Віденського конгресу, нової Ялтинської конференції і перерозподілу світу за принципом «розділяй і владарюй» про який він так мріяв вже ніколи не буде.

1.

Після геноциду у Бучі під Києвом усі ми прокинулися у новій дійсності.

Настав час, коли до нас повинна промовляти уже не політика чи економіка, а сама Історія. Ми повинні мобілізуватися, адже на кону — саме існування України, майбутнє демократії і доля усієї східної Європи.

Методи систематичного терору у Бучі показали, що цей воєнний злочин стоїть в одному ряду із масовими убивствами, вчиненими росіянами у минулому: у Демяновому Лазі, Золочивській вязниці і Биківні. Все це показує, що головним ворогом України є не тільки путін, російські правлячі еліти чи кремль, а саме російська імперія: від її титулованих обожнювачів і трубадурів до тривіальних носіїв її чорної ментальності.

З кожним днем стає все більш зрозуміло, що поразка путіна неминуча і полягає вже у самій логіці його застарілого, успадкованого від попередників імперського мислення, яке природним чином зайшло у історичний глухий кут.

У 1935 році французький міністр П’єр Леваль у розмові зі Сталіном попросив його посприяти свободі віровизнання і розповсюдженню католицизму на території СРСР. На думку міністра, це мало б покращити стосунки Ватикану і СРСР.

Сталін тоді іронічно запитав: «А скільки дивізій у Папи Римського?».

Це викриває всю непроглядно архаїчну темноту нігілістичного російського світогляду, який не визнає нічого, окрім права сили. Деякі речі залишаються незбагненними для варвара.

Для того, щоб нав’язати світові новий лад треба мати не сотні дивізій, а модель майбутнього, універсальну візію, володіти цивілізаційною альтернативою.

Цього у росії немає і не може бути. Із туману війни все більше проступає її історична приреченість.

2.

Українці мають дивовижну здатність мобілізовуватись на межі катастрофи. Українська історія — це літопис неможливої боротьби за неможливих обставин.

Коли Мазепа перед загрозою тотальної імперської інкорпорації зробив поворот до союзу зі Швецією, він навряд чи розраховував на легку перемогу. Угода з Карлом ХІІ була для нього не ситуативним політичним рішенням чи «геополітичним поворотом», а усвідомленим і позитивним цивілізаційним вибором, продиктованим його класичним вихованням, спадщиною й самою логікою історії.

Коли «Руська трійця», а згодом кирило-мефодіївці й народовці виступили зі своєю програмою національного ренесансу, їх вважали екзотичними диваками. Ці наділені внутрішньою європейськістю й гострим «почуттям історії» люди позбавили від сонного паралічу цілий народ. Їм вдалося розбудити сплячого Атланта.

На що розраховували українці коли, серед найтемнішої ночі тоталітаризму, зважились на відчайдушне повстання у Норильському таборі, а згодом — у Кенгірі?

Ця приречена боротьба мала метафізичний характер: це був героїчний спротив супроти мертвої тотальності імперії зла: як повстання у Варшавському гетто, як оборона і підрив Ордонового редута*, як нечуваний вибух народного гніву у Вандеї.

Вогонь спротиву, що одного разу розгорівся із такою силою, вже неможливо загасити, адже він є свідченням національного духу, його найбільшим виразом і маніфестацією.

Сила агресії росте — і одночасно зростає сила спротиву: це головний закон української історії.

Найтемніше — завжди перед світанком. Місто на білій скелі вистоїть.

3.

Методи системного геноциду у Бучі показують, що головним ворогом України є не путін чи кремль, а саме російська імперія — у всіх своїх іпостасях — з двоголовим орлом чи зіркою, під червоним прапором чи триколором. Цю імперію століттями творили не тільки політики і воєначальники, але й її співці і трубадури: літератори, композитори, культурні діячі. Імперська культурна ментальність поширюються далеко за межі традиційного кремлівського пулу. Нею вражені провідні твори російського мистецтва та літератури.

Російська мова і культура завжди були інструментом колоніальної апропріації підкорених народів. Так само і православна релігія у своєму синодальному тлумаченні часто ставала інструментом культурного геноциду корінних народів. Пушкінський “Азраум” писався на тлі дистопічних пейзажів палаючого Кавказу і етнічних чисток, які російська армія влаштувала у поселеннях нескорених горців. Імперії слугували не тільки антиполонізм Пушкіна, але й націоналізм і месіанство Достоєвського, гумільовський образ “святих генералів”, який згодом успішно інкорпувала радянська пропаганда. Своєю творчістю Балабанов — фільми якого так полюбляють цитувати під час цієї війни — утверджував у російській масовій свідомості образ чеченця-терориста.

Цікаво, що російську культурну ментальність переважає етнічне походження свого носія. Показовим у цьому сенсі є приклад Іосіфа Бродського. Єврей, який став жертвою каральної психіатрії і зазнавав системного цькування за своє походження (антисемітизм для російських еліт є, можна сказати, класичною рисою), у критичний момент все ж виявляє себе як типовий представник імперської культурної еліти. Про це свідчать його огидні, сповнені презирства строфи “На Независимоть Украины».

Можливо одним із найяскравіших і водночас найтрагічніших символів впливу російської імперської культури на нинішню війну є залишений російськими бойовиками напис на стіні напізруйнованого будинку у звільненій Бучі: “Ну что, синку, помогли ли тебе твои ляхи?”. Це страшне і однозначне послання із серця темряви російського імперіалізму. Квінтесенція антизахідної істерії, що бере свій початок у творах православних полемістів і досягає кривавої кульмінації у нинішній війні.

Ця гоголівська цитата нагадує інший напис, зроблений вогненною рукою під час бенкету царя Валтасара у книзі Даниїла: “Мене, мене, текел, упарсін”. Напис віщував загибель царю Валтасару і його царству. Цитата, що мала засвідчити похмуру іронію імперського солдата, обертається на звинувачення й вирок для усієї імперії. Культура, якою виправдовують вбивства стає антикультурою. Слово — антисловом. Відтепер це рядки, якими відкриваються ворота пекла, слова, що прикликають чорного генія руйнації. Російські снаряди підірвали затишні “Печереські антики” Лєскова, фосфорні бомби знищили квітучі сади Чехова. Достоєвський, Маяковський, Єсєнін загинули на цій війні, — як солдати окупаційної армії.

Із кожним пострілом російська культура звужується і маліє як шагренева шкіра. Нею вже неможливо прикрити варварство, садизм і позбавлене байронічних рис зло “руского міра”.

Етос російської православної церкви теж є частиною частиною імперської ментальності. Як на високо інтелектуальному, так і на низовому рівні. Сьогодні істотна частина ієрархів РПЦ сповідує не християнство, а різновид етнофілетичного фундаменталізму, який вже сам по собі є єрессю. На початку війни більшість православних інтелектуалів занурились у солодку хмару евфемізмів і багатозначних цитат Отців церкви. На богослужіння в Храмі військових сил росії патріарх кірілл зявився у мантії кольору хакі і виголосив проповідь на підтримку війни. Це стало кульмінацією багатосторічної симфонії російської церкви із російською державністю і кінцем християнської цивілізації в росії. Цікаво, що святий Ніколай Японський під час війни 1904-1905 рр. молився за поразку росії і перемогу Японії. Натомість від більшості навіть найліберальніших парафій РПЦ на Заході ми не почули ані слова про засудження війни хоча б на основі фундаментальної заповіді “Не убий”. У кращому разі йдеться про сумнівні декларації відкритості до біженців. Складається враження, що Україна потерпає не від війни, а від стихійного лиха.

4.

Сьогодні з усе більшою ясністю стає зрозуміло, що Росія, яка нагадує музей тоталітаризму під відкритим небом, остаточно занурились у лінгвістичний постмодерн.

Російський новояз воєнного часу декларує шизофренічний розрив із реальністю. Ціла країна опинилися у новій лінгвістичній дійсності, де підміна смислів заміняє воєнні перемоги, а слова стають ширмою, яку сприймають за дійсність. Ще ніколи світова історія не знала такого торжества букви над духом.

Повномасштабний напад називають «спецоперацією». Бомбардування культурних і цивільних об’єктів — «денацифікацією». Вибух у офіційних документах стає «хлопком», а грандіозна пожежа — «задымленостью». Звільнення з роботи десятків тисяч росіян у дусі класичного протестантизму іменують «высвобождением».

Ситуація за якої бажане сприймається за дійсне не нова. Ще у 2000-х роках вислів «россия встает с колен» став риштуванням, з допомогою якого маскували тотальну деградацію цінностей і розпад суспільних зв’язків. Ура-патріотичне гасло «можем повторить» стало символом геополітичної імпотенції і фантомної болі за втраченою імперією.

Схоже, дуже скоро росіяни все ж таки виграють цю війну — звичайно тільки філологічно, у своїй деградованій уяві. А тим часом їхня цивілізація, як танк, загрузла у власній бюрократії й імперській пихатості.

Росія вперлась в безальтернативний глухий кут, прийшовши бадьорим маршовим кроком шлях від Березіно до Чорнобаївки, від Достоєвського — до Дугіна, від мрій про велич і світову гегемонію — до хлібних карток.

5.

Усі наші великі історичні баталії у ретроспективі мали гіркий присмак: 42 денний спротив у Кенгірському таборі, битва під Полтавою, Крути, Зимовий похід — були українськими Фермопілами. Героїчною, але безнадійною боротьбою проти мертвої тотальності зла, коротким спалахом світла серед чорної ночі тоталітаризму.

Нині ми є свідками якісно нового історичного моменту. Із туману війни повільно виростає небачений атлант консолідованого спротиву. Все це спонукає пригадати звук старої сурми національного романтизму.

Нинішня боротьба має усі шанси перерости Фермопіли і стати українським Саламіном, битвою, у якій розрізненні грецькі поліси зуміли сконсолідувалися і у відчайдушній генеральній битві врятувати свій спільний дім, Елладу і усю західну цивілізацію від східного варварства і остаточного знищення.

Воєнні експерти й історики сьогодні все частіше висувають візії, сповнені історичного месіанізму. Спротив, якому пророчили дні не стихає, а виростає і розгорається. Битву за Київ вже назвали Чудом над Дніпром — за прозорою аналогію до Чуда над Віслою. Тоді поляки спільно із українцями зупинили більшовицьку орду під Варшавою і врятували Європу від червоного нищення і тоталітарного поневолення. Нині українці разом із вільним світом зламали воєнний бліцкриг і усього за кілька днів похоронили міф про непереможну російську армію.

Український Давид на наших очах убиває російського Голіафа.

Наддержава, яку вінценосні полководці і солодкоголосі трубадури імперії століттями творили із золота і крові, нині швидко і тривіально розходиться за ціною залізного брухту.

Микола ІВАНОВ