«Як можна прагнути знищити цілий народ?

Чому?

І за що?

Ми ніколи не зможемо цього зрозуміти»

З президентської промови з нагоди вшанування жертв Голодомору.

У цих сентиментальних запитаннях віртуозно прихована цинічна маніпуляція. Проблема Голодомору переноситься з площини правової відповідальності в область туманної теодицеї.

Замість чіткого визначення геноциду нам пропонують дилетантські роздуми над проблемою зла у світі, питання, які не передбачають жодної відповіді.

З такими відкрито риторичними вигуками можна підходити до теології стихійного лиха, але не правового оцінювання історичного злочину. Схожі запитання пролунали після лісабонського землетрусу 1755 року, коли у європейській філософії гостро постала проблема теодицеї. Саме звідси походить класична вольтерівська іронія щодо «найкращого з можливих світів», висловлена у його «Кандіді». Теодор Адорно написав, що «Лісабонський землетрус вилікував Вольтера від теодицизму Лейбніца». Аналогічні дискусії про метафізику катастрофи загострилися після цунамі 2011 року й аварії на АЕС Фукусіма-1ⁱ.

Наріжний камінь цієї дискусії — запитання про те, як природний катастрофізм і масова загибель невинних зіставляється з ідеєю всеблагого і всемогутнього Бога. Вочевидь, відповідь на це запитання треба шукати в царині метафізики. Натомість політик — а тим більше президент — зобов’язаний діяти у світі монолітної раціональності й офіційної історіографії.

Президентські запитання містять фатальну епістеміологічну помилку, бо не розрізняють природи спланованого людського діяння й сліпої сили стихійного катаклізму. З таким самим успіхом можна поставити в один ряд виверження Везувію і теракт 11 вересня 2001 року.

Сама постановка цих запитань після грандіозного досвіду роботи з історичною пам’яттю у XX столітті є наївністю або ж маніпуляцією.

«Як можна?.. Чому?.. За що?» Сама концепція Голодомору як штучного голоду, здійсненого тоталітарним режимом проти української політичної нації, містить відповідь на ці запитання. Ми знаємо, що Голодомор був помстою за свободу, так само ми поіменно знаємо його ініціаторів і виконавців.

У деякому смислі в геноциді 1932–1933 рр. було навіть більше диявольської раціональності, ніж у єврейському Шоа.

Напередодні приходу до влади нацистів євреї Німеччини були практично асимільованим народом із глибоко інтегрованою в німецький і загальноєвропейський контекст культурою. Вони були розпорошені у великих містах і практично не мали місць компактного проживання. Вони одягалися як німці, мислили як німці, разом із німцями творили культуру кайзерівської Німеччини^**, а згодом Великого Веймару: від Інституту Хіршвельда до школи Баухаус.

Довкола навіть найбільш релігійних німецьких євреїв уже не було ореолу лінгвістичної містики й орієнтальної екзотики (на відміну від, наприклад, польських євреїв), це були люди, які зазвичай сповідували ліберальні форми реформістського юдаїзму й давно стали частиною західного секулярного суспільства.

Узагальнений образ єврейського інтелектуала — від Вальтера Беньяміна до Ханни Арендт — був виразно інтернаціональним. Сіонізм не відігравав помітної ролі в житті єврейської громади й актуалізувався тільки як форма спротиву відвертому антисемітизму.

Веймарські євреї не являли жодної реальної загрози режиму й не мали оформленого політичного руху всередині країни. Вони були німецькомовними й мислили себе тільки в контексті великої Німеччини. Нацистська пропаганда демонізувала їх за абсолютно вигаданими ознаками в рамках божевільної расової теорії й кампанії з пошуку містичних ворогів.

Натомість українці навіть після своєї поразки у визвольній війні все ще лишалися народом з альтернативним цивілізаційним світоглядом, мовою й етнічною самосвідомістю. Під час громадянської війни більшість із них стала на бік національного руху або ж дотримувалася нейтральної позиції. До старту політики «коренізації» питома частка українців у владних інституціях була позірно малою. Послідовний спротив колективізації в Україні вилився в сотні масштабних повстань.

Події визвольних змагань усе ще буквально витали у повітрі. Відтак на Україні завжди за замовчуванням стояло тавро класово ненадійної, «петлюрівської» і «махновської». Ідеологічний наркоз був непевним: українське селянство нагадувало сплячого велетня, який будь-якої миті міг прокинутись. І більшовики це чудово розуміли.

Вирішення «української проблеми» не примусило на себе чекати. На допомогу прийшов старий імперський досвід інкорпорації упокорених етносів. Для імперії геноцид був практикою колонізації тюркських народів Середньої Азії ще в XIX столітті…

Тільки зламавши селянство, можна було остаточно знекровити протестний рух і повернути Україну в колоніальне становище. Саме тому в системному геноциді грандіозного масштабу була своя нелюдська логіка, політична доцільність і демонічна раціональність.

У цьому злочині яскраво присутня тоталітарна дидактика: в історичному підсумку Голодомор став покаранням за спробу вирватись з-під влади імперської метрополії.

Усі ці факти і є холодною й вичерпною відповіддю на запитання: «Як можна?.. Чому?.. і За що?..»

Микола ІВАНОВ,

публіцист, критик

Примітки