Українська модерністська архітектура і мистецтво дуже часто асоціюється із амбітною спробою побудови соціальної утопії. Як правило, у масовій свідомості це мистецтво таврується як “тоталітарне”. Проте у модерністську архітектуру вкладено величезну енергію українських митців, які навіть в умовах ідеологічної диктатури створювали унікальні споруди, що мають світове культурне значення. Саме тому архітектура українського модернізму є частиною національного Великого стилю.
На жаль, сьогодні тотальна комерціалізація раблезіанськими кроками стирає унікальні пам’ятки модернізму. Хаотична забудова/перепрофілювання старих споруд стала чимось на кшталт нової османізації: і пам’ятки модернізму перед лицем цієї загрози виявляються чи не найменш захищеними.
І це в той час, коли інтерес до східноєвропейського модернізму як ніколи високий. Каталоги з українськими мозаїками радянського періоду продовжують свою тріумфальну ходу світом. До того ж, матеріали про архітектуру модернізму із завидною регулярністю з’являються на шпальтах закордонних часописів і спеціалізованих видань.
Прикро, але в українському суспільстві досі бракує розуміння унікальності пізнього модернізму. З усієї післявоєнної архітектури до охоронних списків культурної спадщини потрапило усього кілька будинків, зведених у найбільш мегаломанський період сталінської епохи. Здається, що в сучасних умовах все ще діє хибний критерій, згідно із яким архітектурна цінність споруди пов’язується тільки із її “історичністю” і старовиною. Такий культ давнини не враховує значення модерністських споруд у сучасній урбаністиці, філософії громадського простору та культурному метатексті міст. Зовсім відмінна ситуація у ЄС і США: там існує чітке розуміння естетичного й інноваційного значення кожного архітектурного проекту. Навіть будівля зведена усього рік тому може бути визнана пам’ятником культурної спадщини. Вона отримує визнання і, що ще важливіше, охоронний статус. В Україні архітектурна експертиза все ще недостатньо інституційована. До того ж у середовищі політичного класу не вистачає розумінням того, чим є архітектурна спадщина і яке місце вона посідає у загальнонаціональні культурі.
Український модернізм: генеза
Історію українського модернізм, як відомо, можна розділити на дві хвилі.
Перша хвиля характеризувалася амбітною мегаломанією, притаманною тоталітарному Великому стилю, пишномовною еклектикою і декором, насиченим рустикальними та пролетарськими мотивами.
Друга хвиля (після 1955 р.) відзначилась монументальним аскетизмом форм і підкресленим раціоналізмом. Варто відзначити, що така різка зміна естетичних орієнтирів була результатом не стільки творчого шукання, відкритої дискусії і маніфестів, скільки виконанням командних директив влади. Символічним початком другої хвилі радянського модернізму стала доповідь Микити Хрущова на Всесоюзній Раді будівельників. Ця доповідь у свою чергу призвела до появи знаменитої постанови “Про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві”, яка визначила обрії радянської архітектури й містобудування аж до самого краху режиму.
Варто відзначити, що модернізм є визначальною архітектурною домінантою багатьох індустріальних міст південного-сходу України і це безперечно впливає на їхню специфічну ментальність.
Вплив архітектурних стилів на формування локальних етосів досліджує книга «Українське рішення. Відкриття європейської країни» (видавництво «Дух і літера», 2018 р.) відомого німецького дослідника Карла Шльогеля. В ній містяться своєрідні портрети українських міст у зблиску їхнього культурного і цивілізаційного значення, а також у зв’язку із загальноєвропейським і світовим контекстом. Шьогель відзначає певне урбаністичне римування між містами західної України, де в архітектурі домінує імперський історизм і містами південного-сходу, де переважає конструктивізм і різні напрямки модернізму. На культурній карті України індустріальна прямолінійність й утилітарність Дніпра стає специфічної антитезою до вишуканої Львівської архітектури часів Прекрасної епохи, а відкрита ментальність мультикультурної Галичини і Поділля контрастує із етосом “закритих міст”, радянських індустріальних велетнів і “режимних об’єктів”.
Безумовно вплив архітектурних стилів на локальну ментальність ще має стати предметом ґрунтовного дослідження. Натомість відроджені і ревіталізовані споруди українського модернізму мають величезний туристичний потенціал.
Нині ми є свідками не тільки знищення пам’яток модернізму забудовниками, але й часто презирливого ставлення до нього із боку широких мас. Таке ставлення не в останню чергу обумовлене кризою дискурсу модерності. Тривалий період в українській літературі і культурі культивувався своєрідний “комплекс золотого сторіччя”: елегічна туга за втраченим раєм іделічної фолк-культури і певний культ традиційної аграрної цивілізації. Такий акцент на рустикальності можна вважати своєрідною формою ескапізму.
На тлі такого традиціоналізму вникають застороги і фобії перед модернізацією. У цьому теж відчувається болісне відлуння тоталітарного минулого. Модернізація в Україні припала на час радянської окупації; її символами ставали грандіозні тоталітарні довгобуди, будівництво яких нерідко означало радикальну трансформацію історичної урбаністики. Класичної прикладами такої “експансії” є грандіозне будівництво греблі Дніпрогресу, поява якої призвела до затоплення величезних територій (із втратою культових для національного етосу історичних пейзажів) і цілих населених пунктів, а також підрив Михайлівського-Золотоверхого собору на місці якого планували зведення помпезного урядового кварталу.
До того ж 1955 — 1991 роки на які припадає апогей модерністської архітектури у часі збіглися із поступовим занепадом села, застоєм і хвилями тоталітарних репресій проти митців та інтелігенції. Відтак спорудження грандіозних будівель у стилі бруталізму та модернізму ніби символізувало наступ бездушної технологічної цивілізації на ідилічний український культурний ландшафт, болісну “зміну генерацій” і відрив від народних витоків.
Ще одна пересторога щодо модерністських споруд, пов’язана із їхньою виразною інтернаціональністю. Справді, через саму природу пізнього модернізму, національний компонент у ньому виражений не на рівні архітектоніки, а як правило на рівні декору і деталей. Відтак така архітектура у радянських умовах ставала немов би монументальною пропагандою створення нової історичної спільноти “радянських людей”, позбавлених баласту минулого і націлених на утопічне соціалістичне прийдешнє.
Варто відзначити, що стійкі фобії перед архітектурою модернізму виникають саме тому, що модернізація в Україні співпала із жорсткою культурною і політичною колоніальною експансією. Таким чином модерністська архітектура, незважаючи на своє візіонерське спрямування, так і не стала символом прекрасного майбутнього, а подекуди дуже стійко пов’язалася із головними негаціями пізньої радянської ери.
Пошук рішень
Нинішня ситуація показує, що врятувати спадщину модернізму зможе тільки державна програма. Слід розуміти, що споруди у стилі модернізму, — навіть якщо йдеться про індустріальні об’єкти, — несуть унікальну смислову і ціннісну пропозицію, яку неодмінно слід враховувати під час їх реставрації і перепрофілювання. Зростанню престижу українського модернізму має сприяти збільшення площ ревіталізованих промзон.
Утилітарний дизайн великих цехових споруд епохи промислової революції й індустріалізації 30-х років є могутнім свідченням промислового прогресу та еволюції традиційного побуту. Чимало промзон уже самі по собі є музеями під відкритим небом.
Тут варто спиратися на міжнародний досвід. Прикладом вдалої ревіталізації і окультурнення індустріального простору може слугувати німецький Zollverein (Зольферайн), який був одним із найпотужніших коксохімічних підприємств старої Європи і утримував лідерські позиції аж до 1980-х років. Нині – це один із найбільших креативних кластерів континенту із загальною площею 100 гектарів. Значення Zollverein настільки вагоме, що 2001 року його було включено до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО
Промислова зона Zollverein римується із великими промисловими зонами українських індустріальних міст, які постали або на зламі століть — ще у складі Російської імперії, або під час радянської індустріалізації. Ці міста мають величезний креативний потенціал і шанс на повторне відродження. Програми масштабних ревіталізацій сприяють глобальному переосмисленню філософії громадського простору. Інтердисциплінарні проекти втілені на базі промислових креативних просторів стають платформою на якій перетинаються інтереси діячів креативних спільнот і великого та середнього бізнесу. Промовистим свідченням успіху таких проектів в Україні можна вважати донецьку «Ізоляцію», яку після подій 2014 р. було евакуйовано в Київ та трансформацію заводу Промприлад в Івано-Франківську. Варто розуміти, що ревіталізація промислового простору завжди є проектом на перетині сучасного мистецтва і громадянського суспільства. Локальні проекти стимулюють системні зміни в мистецькому дискурсі, розвивають інституційне середовище і культурну інфраструктуру, залучають нову генерацію митців, які практикують новітні мистецькі практики.
На базі креативних кластерів на території промзон має постати стійка мережа регіональних партнерств.
Формування наративів локаціїй
В українській урбаністиці досі не реалізований досвід формування цілісного наративу історичних архітектурних локацій. Це можна побачити на прикладі ревіталізації та перепрофілювання модерністських споруд у Києві. Часто там, де існує нагода інтегрувати автентичний модерністський фасад у новий проект, його просто “ховають” під саркофагом скла і пластику, а там, де є унікальна можливість формування бруталістського коворкінгу, інтер’єри перетворюють на відвертий офісний кітч.
Це підводить нас до глобальної проблеми. Більшість новозведених будинків столиці не мають зв’язку із історичним ансамблем не тільки в сенсі якихось естетичних алюзій, але навіть на рівні збереження пропорцій, ліній, висотності та ритму декору.
Ми є свідками глобального відходу від класичного ренесансного розуміння міста, як моделі всесвіту і явлення універсуму. Таке розуміння було панівним для урбаністики починаючи від напівфантастичних проектів утопічних міст, до цілком реальної “османізації” Парижу і системної забудови Нью-Йорку.
Натомість зараз відбувається масштабна дефрагментація цілісних архітектурних ансамблів українських міст. Найкраще це помітно на прикладі української столиці. Крикливий проектний індивідуалізм сучасних забудовників часто ігнорує природну структурність міста.
Для великих модерністських споруд важлива консервація не тільки їхнього автентичного вигляду, але й збереження домінантної просторової функції і зв’язку із іншими спорудами й ансамблями. Порушення цілісних ансамблів затіняє і нівелює їхнє значення. Тут можна згадати відому тезу одного із кращих архітекторів сучасності Гвідо Мурпуго про те, що архітектурна “розповідь потребує простору”. У своїй роботі Гвідо Мурпуго обстоює саме глибоко наративну функцію сучасної архітектури. Це добре видно на прикладі його найвідоміших проектів – Меморіалу Голокосту в Мілані, виставці «Що в імені?», яка розповідає про трагедію міланських євреїв в 1938 році та експозиції «Спільнота: Італія — Архітектура, місто і пейзаж 1945-2000» про архітектурні метаморфози повоєнної Італії, які втілили зміну політичних дискурсів. У бачення Гвідо Мурпуго “мова архітектури універсальна і не потребує перекладу. Архітектура – це не лише форма чогось, але і її зміст”.
На жаль, поки що більшість українських міст розвиваються шляхом так званої “брюселізації”, тобто хаотичної забудови без врахування особливостей історичного ландшафту й культурного етосу локацій.
Саме тому першочерговим кроком на шляху до збереження спадщини українського модернізму мають стати “червоні лінії” для забудовників, проведені на законодавчому рівні. Наріжним каменем сучасної урбаністики має стати насамперед збереження і консервація історичних споруд усюди, де це можливо. Там де квартал неможливо зберегти від реновації, потрібно йти компромісним шляхом “фасадизму”.
Ще одним важливим завданням для міської влади і громадських організацій має стати вироблення єдиного плану містозабудови. Урбаністика має зайняти чільне місце в системі комунікації із владою. Реабілітація дискурсу модернізму важлива ще й в контексті боротьби із рустикальністю й провінціалізмом.
Урбаністична утопія як проект Великого стилю
Сучасна урбаністика народилася із утопічних візій і проектів Великого стилю, які своїм об’єктом обрали місто, як ідеальний мікрокосм суспільства і цивілізації. Синхронно із епохою нових тоталітаризмів, настала епоха масштабного містобудування і мегаломанських генпланів.
Щоб краще збагнути феномен українського модернізму, слід розглянути його східний і західний локус. Скажімо, архітектурне алібі Львова, як найбільшої західної культурної метрополії, у ХХ ст. безпосередньо пов’язане із іменами двох знакових архітекторів – Ігнація Дрекслера, який був автором Львівського генплану 1928–1935 рр. та Ярослава Новаківського, під керівництвом якого було створено найвідоміший макет міста лева. Саме ці архітектори сформували найрадикальніші і водночас найґрунтовніші моделі розвитку українського міста. Ігнацій Дрекслер до того ж дуже точно передбачив територіальний розвиток міста на 100 років вперед.
Східний локус української урбаністики представлений зокрема і конкурсними проектами забудови середмістя Києва авторства Сергія Шестакова, Миколи Ладовського та Борису Іофана. Ці проекти втілювали концепцію радикального перепланування міста і створення величних урядових кварталів у стильовому діапазоні від еклектики до класицизму.
“Друга хвиля” українського модернізму представлена цілою плеядою архітекторів, які займалися сміливою інтервенцією модерністських проектів і рішень в урбаністичний ландшафт.
Передусім — Едуарда Більського, одного із апостолів київського неомодернізму , а також автора та співавтора проектів Палацу піонерів, житлового масиву Виноградар, автовокзалу тощо. Тут варто згадати також про Флоріана Юр’єва, самобутнього київського митця, який працював з різними медіумами і у своїй роботі сповідував принцип “синтезу мистецтв”. Флоріана Юр’єва. Його знамениту “київську тарілку” поблизу станції метро «Либідська» (Український інститут науково-технічної експертизи та інформації) можна вважати сміливим протестом проти сервільності й примітивізму радянського типового містобудування й архітектури. “Тарілка” за задумом Юр’єва мала використовуватись також як синестетичний «Світлотеатр», в якому будуть об’єднані музика, світло і колір.
Особливе місце в історії українського модернізму займає драматична доля Ади Рибачук та Володимира Мельниченка, які спроектували київський Парк пам’яті. Подружжя художників-монументалістів працювало над епічною “Стіною пам’яті” більше тринадцяти років. За задумом барельєф на стіні в Парку пам’яті мав метафорично відображати усі етапи земного людського життя і цивілізації. Для барельєфу митці розробили біля 12 глибоко продуманих символічних сюжетів. Для здійснення проекту, який поглинув усі їхні сили, навіть було винайдено інноваційний спосіб бетонної заливки. Однак у 1983 році проект було розкритиковано за відхід від соцреалістичного канону і зупинено. Двістіметровий модерністський барельєф залили стіною бетону. Цей акт став похмурою кульмінацією епічного протистояння між митцями-модерністами і центральною владою. Ситуація стала маркером заскнілості, провінціалізму й традиціоналізму офіційного радянського мистецтва і, водночас трагедією для київської творчої інтелігенції.
Вцілілий творчий спадок Ади Рибачук та Володимира Мельніченка — низка мозаїк, графічних робіт та скульптур — нині є невід’ємною частиною модерністського образу Києва і його автентики.
Фактично і Флоріан Юр’єв, і Ада Рибачук та Володимир Мельніченко належить до “витісненого покоління” київських митців, які зійшли з мистецької арени через неможливість компромісу із офіціозним мистецтвом і командними рішеннями влади.
Замість підсумків
Підбиваючи підсумки можна сказати, що приклад творців архітектури модернізму для сучасних урбаністів може стати не тільки історичною виправою, але й ефективною школою містобудування, взірцем інтегрованого планування. Створення знаковим модерністських споруд передбачало тривалу і ґрунтовну міждисциплінарну роботу під час якої враховувалися економічні показники, особливості інфраструктури, цілісна філософія громадського простору, соціологія міста, ком’юніті, пов’язані із сервісами першої необхідності – тобто цілісний урбаністичний універсум. Тут варто згадати знакові імена культових архітекторів Михайла Будиловського, Анатолія Добровольського, Авраама Мілецького, Наталії Чмутіної, Володимира Шевченка, Йосипа Каракіса, Валентина Штолька та багатьох інших. Навіть їхні невтілені проекти свідчать про дивовижний масштаб утопічного мислення і амбітне розуміння національного Великого стилю і сучасної урбаністики.
Микола ІВАНОВ
Leave a Reply