*
Мова радше нами володіє, а не ми – мовою.
*
Пере-кладати – важко: «Як много важить слово».
*
При одній «загальнозрозумілій» мові – лише порозуміння.
*
У світі слів – у світлі слів: мова мала б ставати не чистішою (так і до стерильності недалеко), а світлішою.
*
Воскова фігура (чи манекен) що подібніша до людини – то лячніша для ока; так і мова: що «правильніша», але без живої іскри, – то неприємніша для вуха.
*
Що лід для ноги, те «виґлянцована» мова – для вуха: тут і там – слизьке.
*
«Нова радість стала…» Нова й поважна – своєю старовиною. Усуньмо з наших коляд, щедрівок нагріті давниною слова (днесь, отрочатко, яскиня, єси, торжествують, воплотився…) – і Різдвяна радість стане новорічною, з дзвоном келихів, веселістю.
*
Суржик, як і бур’ян, – небезпечний, тож і прополювати треба негайно: заглушить. А слух – пряма дорога до серця.
*
Мова – душа народу, його серце, воно ж – «де вітри віють, трави зеленіють…» (Сидір Воробкевич).
*
Яке життя (аритмічне, машинне, далеке від природи) – така ж мова: хай «правильна», але – не жива: «А дай жити, серцем жити…»
*
Дніпро – річка?.. Тут уже не слух страждає – око: «схочу – перескочу»?..
*
Думка і слово (почуте з розмови двох жінок):
«Або я знаю, що думаю, поки не скажу?»
*
«Мовчання в доісторії» (Карл Ясперс) сповнене голосів, які поглинула «заздрісна» давність.
*
Чутка йде… Мова не встигає за технічними винаходами («мчить», «летить» – надто повільні).
*
У мову, як у море, спочатку входимо, потім «плаваємо», аж тоді, по «дивнії перли», – пірнаємо.
*
У кожну книгу одразу ж пірнати – небезпечно.
*
Роз-мова – мова в дії, роз-ум – ум в дії.
*
Що тонше відчуття рідної мови, то пронизливіший холод чужини: Овідій, Шевченко…
*
Язик (мова) – «перекладач душі» (Лукрецій), тож і письменники – перекладачі: з душі – на папір.
*
Мобільний телефон: «Не та розмова, не тії слова…»
*
До телевізійної доби: «Заходь, поговоримо…»
Leave a Reply