З’їжджали вниз з Кічірки на санах великих, дерев’яних, з корсами гладкими, пласкими, гнало, несло в споди по Багні люто, обпиралися аж у Закінку, в царинці Юриних, коло буків, великих, могутніх. Вважєли, ‘би не в’їхати в пліт, у ворота, що розділяли наші царинки. Сани, дорідні, незмірні, якими кіньми завозили сіно взимі на стайню, вміщували тепер усіх нас, охочих мчатися вдолину без перестанку, котитися стрімко вниз схилом без упину. Зима форсувала в лице, засипала, обліплювала нас з усіх боків. Великим гуртом сиділи ми на санах кінських, пристелених ліжником тканим, у ромби, й шпарили трасою вниз, летіли вихром у споди споденні, не знаючи наперед, де опинимося цего разу, куди нас теперечькі занесе.
– Взєли з-перед стайні кінскі сани, шо коні взимі возє’ фирув сіно ид’хаті, викігли д’горі на Кічірку та й возилиси собі усіма, кілько хочь, шо всі си вміщают’, лиш гляба покєрувати, гей великі, лекє’ вдолини, їк обшпарені, шо пуди-пуденні.
Модували собі й повіз окремішній, лагодили, хто на чім багнув возитися осібно, чуповгатиси, з’їжджати вдолини крутими стримтурами, ‘би гнало якнайдужче, летіло спуском вниз борзо.
Забігали до тата в майстерню, вишукували трикутні кавалки блєхи, закочуючи клин блєхового трикутника спереду, як корсу, й з’їжджали вниз на листі блєхи, пласкому, лискучому, притримуючи ‘го спереду, ‘би не загубити на швидкості летючій.
Корси малих санчєт дерев’яних намащували парафіном, ‘би фист гладкі й гінкі, й обв’язавши штани в споді міцно довкола шнурками, ‘би зими не набралося в чоботи, не напрєталоси гойно, злітали стрімко вниз на Бука на санчєтах шпарких, порсклих. Але й на клейонках, целофані, на куртках гладких скочувалися вниз по трасі примерзлій, льодистій, із’їжджали, спускалися вихром один поперед одного. Чи бо й навпрост в чоботах ґумових, фовских, причєкачки, присівши низько до землі, зігнувши ноги в колінах, а чи й в повний зріст, випроставшись, маневруючи руками, широко випрямленими, як крилами змахуючи: хто годен так, їк я, ніхто ни годен, аби на повний зрист в чоботах найховших – и ни впасти аж до’в Бука з’їхати.
Запарі заходили в руки, мороз розмальовував волосся й повіки візерунками срібними, вільними, пополудню верталися з Кічірки ид’хакі, везучи й несучи всю обладу свою из чуповганя. Задзєблі, замерзлі, однак радісні, розчерленілі, з усмішками широкими, залітали в хату гомінливо, впускаючи за собою студінь студенецку крізь двері нарозтвир. Лізли на піч велику, на пів хати, грілися, видогрівалиси, тулилися д’комину, де май тепліше, гаряче, сушили одіж мокру, морозяну, на жердці верх печі розжареної, й гадкували, як до вечора витуритиси іще надвір одним заходом на набутки з зимою морозною.
Металиси сніжками, кидалися борзо, ліплячи сніжні кулі футко із мокрого снігу, який красно лип, ловивси купи, набував враз форми кулястої, округлої. Сніжки за мить ставали льодистими, морозними, аж бійно було метати, ‘би не впечєтати когось замоцно: а теперечькі, хто дальше верже, хто попаде в ворину гендечькі найвишшу у плоті.
Баба снігова виростала вмах на горбку перед хати, велика, опукла, з ґудзиками круглими, брунатними з бебельок овечих. Котили, перекочували снігові кулі важкі, сутужні, які щораз ставали більшими, обтяжливими, аж не годен був уже здоймити, з місця здвигнути, підіймали усіма кружала превеликі, безмірні: бо зима ни сипачка, а мокра, та й тимо так си ліпит ловко, на мах, але й дроти рве на слупах кєжка, світло пропадає, ади, нима вже, пропало.
Возили під вечір дрива на санчєтах в хату з дроворуба, сідали зверху, й на скрутах, як заносило, падали разом з дривами, буковими, смерековими в зиму, вдарялися чіколонками – кісточками на пальцях рук об замерзлиці, й слези, як боби, вискакували з очей вмах.
Робили тунелі, проходи, як замітало, зафурделювало, що світу Божого не видко було, ходили всередині прокопаних зимових кучугур протяжним білосніжним коридором, від хати до стайні, прокопували зиму, заметиці наметені, ачей двері відкопували, ‘би дістатися з хати надвір, ид маржинці любій у стайню.
Зима скрипить під ногами протяжно, рипить, потріскує, мов ломить звук тріскучий іще на кавалки май менші, дрібніші. Мороз тисне під вечір іще сильніше, ударяє з потугою, шворкає, лускає різко, палюче: ходила по зимі, по поверхні твердій, примерзлій, що не провалювалася, не потавала. Підносила. Зима хрускотіла, шурхотіла під ногами, рівна, гладка, аж гостра. Не хотіла сходити, іти стежкою втрамбованою, ступала по зимовій шкоринці, шурхотливій, неторканій, що не западала, так би йшла і йшла, й дійшла до кінця світу, гадала.
До школи зранку хто збігав, хто з’їжджав на санчєтах, хто на лижах спускався, хлопці робили лижі вручну, всі кріплення, бучки, добротно вимодовували, лагодили, лиш з Лисини си спускали під школу саміську: тхакі вже си вертали на конях не раз, на санях з сіном, що паровиця везла з дальньої царинки ид’хаті на стайню, гриви розвівалися, коні бігли, мчали вперед з китицями черленими, оздобними по обох боках капейстри, із цілим намистом дзвінків на шиї, лунких, з переливами, й ми лиш зично й охічно вигукували д’коням на фирі из сіном, гайта, вішта, вйо.
Leave a Reply