Приводом до нашої розмови з письменницею, докторкою філологічних наук, професоркою ПНУ ім. В. Стефаника Ольгою ДЕРКАЧОВОЮ став вихід її другої поетичної збірки «Сповідь на вервиці». Загалом у творчому доробку авторки, як уже повідомляли, 28 книжок – дуже різних за формою, змістом і меседжами. Й це не дивно, адже О. Деркачова неймовірно багатогранна особистість: науковиця, поетеса, письменниця, волонтерка, дружина, мама… А з початком повномасштабного вторгнення вона знає з особистого досвіду, як це – чекати чоловіка з війни. Тож під час інтерв’ю говорили про нову поетичну збірку, місію письменника під час війни, особливості статусу дружини воїна, основи виховання сина, віру…
«Усі вірші, котрі увійшли у «Сповідь на вервиці», написані в телефоні»
– Пані Ольго, як на мене, у «Сповіді на вервиці» сконцентровано не лише біль, який нині переживають українці, а й любов та надію, що не дають впасти духом чи зневіритися. Як Ви самі можете охарактеризувати свою збірку?
– Напевно, Ви найкраще окреслили, що там є надія. Ми не можемо заплющувати очі на ті події, в яких живемо, не можемо вдавати, що їх немає. Але це не означає, що треба сідати і плакати чи посипати голову попелом. Зрештою, ми віримо в перемогу, а після перемоги нам ще так багато усього треба буде зробити. Тож у збірці є ці сподівання та віра: віра в Бога, в тих, хто поряд з тобою, віра в того, кого чекаєш. Власне, віра у те все, що ти бачиш навколо. І тому, напевно, її назва «Сповідь на вервиці». Хоча думала назвати збірку «Розарій», але потім пригадала, що книжка з такою назвою вже є (йдеться про поетичну збірку «Розарій» Анни Малігон. – Авт.). Тоді мій колега поет Богдан Томенчук запропонував назву «Сповідь на вервиці». Традиційно сприймають як молитву на вервиці, але я переконана, що молитва – це мінісповідь. Тому така назва цілком може бути.
– На презентації книжки Ви пожартували, що здійснилася Ваша дитяча мрія – потрапити на обкладинку книжки.
– Так, я потрапила на обкладинку власної книги. Випадково. Але найважливіше те, що фотографувала мене дружина воїна Софія Сіренко. Вона також чекає чоловіка з війни. Коли дружина воїна фотографує дружину воїна – це дуже специфічні відчуття, дуже багато речей ти розумієш без слів, тобі не треба їх озвучувати, проговорювати. Мені здається, що у нас вийшла гарна співпраця. Радію, що її фото, не лише портретне, а й художнє, є на обкладинці. Хоча коли вона мене фотографувала, то вірші ще писалися. Я, звісно, розуміла, що буде книжка, але не мала цілісного уявлення про неї. Ідея такої фотосесії з вервицею виникла спонтанно. У мене на той час було чимало християнських віршів, і щоб час від часу виставляти їх у фейсбуці, добре було б мати відповідні фото для ілюстрації.
А коли видавець Василь Карп’юк запитав мене, якою я бачу обкладинку, сказала, що не знаю, але маю різні світлини з вервичкою, можливо, щось з них згодиться. Тож я йому їх надіслала, а дизайнерка Ірена Яніцька вибрала одне з цих фото. Звісно, був острах, чи все подано делікатно, без найменшого натяку на маніпуляцію Церквою чи вірою. Але і Софія, й Ірена зробили свою роботу дуже витончено.
– У Вашому романі «Дім Терези» теж були вірші, але писали їх не Ви, а згаданий Б. Томенчук від імені героя книжки. На сьогодні маєте дві поетичні збірки. Що стало поштовхом до старту поетичної творчості?
– Загалом вірші писала ще зі школи. Традиційно у школі їх було більше. Потім вони з’являлися час від часу. І я собі подумала, що добре було б обрати найкращі з них, щоб вони залишилися в книжці. Так з’явилася перша поетична збірка «Серце».
А чому пишуться вірші? Не знаю. Я їх просто чую і записую. Можливо, це пов’язано з тим, що почала співати в церковному хорі, а також частіше і більше бути в церкві.
Думала, що після «Серця» буде збірка оповідань, тому що паралельно пишу саме їх. Але приходили вірші. Їх було багато. Я просто писала, не планувала видавати книжку. Часто вони приходили у храмі під час Служби, і я думала: «Тільки б не забути». Особливо коли тобі треба співати, а в думках крутиться вірш (усміхається). Тож я просто в телефоні записувала рядочки. Так вийшло, що всі вірші, котрі увійшли у «Сповідь на вервиці», написано в телефоні.
Повертаючись до «Дому Терези», хочу сказати, що теоретично можна було б щось обрати з моєї поезії ще тоді, але Богданові вірші там органічніші. Тому, що це чоловічий голос, а у моєї поезії голос жіночий. Напевно, цей момент був символічним і певною мірою пророчим, що рано чи пізно вірші будуть у моєму житті трохи інакше, ніж я звикла. Тобто їх аналізувати, препарувати, писати монографії, але щоб самій писати вірші в такій кількості, то ні.
– Ви добре знаєтеся на поезії, досліджуєте її. Ці знання й розуміння процесів допомагають чи, навпаки, заважають під час написання віршів?
– Загалом навчання на філологічному факультеті – це гарний вишкіл: основи літературознавства, читання великої кількості художнього матеріалу… Зрозуміло, що ці речі не можуть на тебе не впливати, як і мій читацький та науковий досвід. Але коли ти пишеш, про це не думаєш. Хоча вже під час вичитування розумієш, що ось тут потрібно замінити метафору чи епітет, тому що схоже вже було у попередньому вірші, а тут, навпаки, треба залишити цей мотив, бо він буде наскрізним. Або бачиш, що ось там збився ритм, та розумієш, що воно тобі потрібно, щоб ним закцентувати. Коли я пишу, то не думаю ні про епітети чи метафори, ні про ямби, ні хореї… Просто пишу!
Раніше, коли мене запитували: ти все своє свідоме життя досліджуєш лірику, чи не думала писати поезію, я відповідала, що ні, бо знаю, як воно працює зсередини, тому не впевнена, чи варто йти до того. Але текст прийшов сам!
– Чим «Сповідь на вервиці» відрізняється від Вашої дебютної поетичної збірки «Серце»?
– Вони дуже різні. Усі твори зі «Сповіді…» написано впродовж трьох-чотирьох місяців. До речі, «Дім Терези» теж написала швидко, хоч, як правило, я пишу довго й ретельно, мінімум рік-півтора, навіть два.
«Серце» ж – це вірші, зібрані впродовж років. Деяким поезіям із цієї збірки років 20, а кілька з них написала після початку повномасштабного вторгнення. Тому це дуже різна за настроєм збірка. У «Сповіді…» – поезія, написана упродовж кількох місяців 2023 року. Тож у ній уже відчувається різниця сприйняття, адже ми всі дуже змінилися. У перші роковини повномасштабного вторгнення у церкві була молитва на вервиці, тоді я написала такі рядки: «Це мій Бог, моя церква і мій поріг, Моя мова, світанок, полиці книг…». Цей вірш увійшов у «Серце», але саме з нього починалася «Сповідь на вервиці». Хоча тоді я ще того не розуміла й не знала. Можливо, це одне з тих зерняток, що покотилося з вервиці…
«Якщо не ми писатимемо про війну, то про неї напишуть замість нас і не в той спосіб, в який ми хочемо, відчуваємо й знаємо»
– Чим відрізняється поетеса Ольга Деркачова від письменниці Ольги Деркачової?
– Це трохи різний спосіб написання. У мене з поезією так: я її чую, сідаю і записую. Це немов політ, немов течія ріки, що огортає тебе, це вдих і видих. З оповіданнями трохи більше роботи, ти постійно тримаєшся за сюжет та героїв. Хоча написання віршів трохи схоже на написання малої прози: така ж емоційна концентрація. Думаю, те, що я стільки років у прозі, вплинуло й на поезію, яку пишу. Я все одно розповідаю історію.
Робота над романом – це окрема тема. Ти маєш сюжет, світ, який наповнюєш героями. Ти вигадуєш імена персонажам, уявляєш життя кожного з них – від портретних характеристик до побутових дрібничок та звичок. Також важить факт, та правда, на якій буде побудовано правду художню.
Для мене дуже важливий факт загалом. У тих віршах зі «Сповіді на вервиці», де є біблійні образи, сюжетні мотиви, тисячу разів усе вивіряла, радилася зі священниками. Так і автору спокійніше, і читач більше довіряє.
– На Вашу думку, в чому основна місія письменників та поетів під час війни?
– Напевне, найважливіше – бути достойним голосом України! Під час війни письменник має ще гостріше розуміти, що в його руках слово, і він за нього відповідає. Також важливо розуміти, що ти маєш писати те, що відчуваєш, а не те, що модне. Адже мода минає, а те, що відчуваєш, залишається. Емоції завжди важливі й потрібні!
Добре, що з’являється багато творів про війну і вони нині дуже актуальні. Зрештою, якщо не ми писатимемо про війну, то про неї напишуть замість нас і не в той спосіб, в який ми хочемо, відчуваємо й знаємо. А час розставить усе на свої місця, відсіє те, що має відсіятися.
Раніше письменник міг просто сидіти й писати, тепер він повинен ще й говорити. Говорити не лише про написане, а й про те, що довкола. І це направду складніше. Бо ти не можеш бути поза політикою, поза подіями, які відбуваються, й однозначно – поза війною, адже ти вже у цій війні.
– Яких поетів і письменників Ви відкрили для себе після повномасштабного вторгнення?
– Знаючи, хто з моїх друзів-письменників воює, розумію, що їм поки що не до літератури. Вони не пишуть не тому, що їм немає що сказати, вони не мають можливості це зробити. І це болить. Бо розумієш, що вже скучила за їхніми книжковими новинками, а їх немає, тому що вони тепер більше воїни, ніж письменники. Це і вражає, й захоплює, і болить!
«Ти починаєш жити від дзвінка до дзвінка. У тебе починаються емоційні гойдалки, коли знаєш, що твій чоловік перебуває у зоні активних бойових дій, а з ним кілька діб немає зв’язку»
– Як дружина воїна дуже добре знаєте, як це чекати чоловіка з війни. Що Ви могли б порадити тим, хто чекає повернення рідної людини з фронту?
– Я це важко проживала. У мене так вийшло, що помер мій тато. І майже одразу після цієї втрати мобілізували чоловіка. Я ще не встигла оговтатися від втрати близької людини, а вже треба було збирати чоловіка на війну: шукати форму, взуття, інші потрібні речі. Кілька тих місяців зі свого життя просто не пам’ятаю, хоч робила все, що мала робити: ходила на роботу, читала лекції на парах, писала статті…
Твій світ змінюється. Іноді здається, що він просто завалився. Починаєш жити від дзвінка до дзвінка. У тебе починаються емоційні гойдалки, коли знаєш, що твій чоловік перебуває у зоні активних бойових дій, а з ним кілька діб немає зв’язку. А зранку треба одягтися, йти на роботу й вдавати, що все гаразд. А ще треба розуміти, що в тих людей, які довкола, нічого не змінилося. Тож треба бути готовим до того, що по-справжньому зрозуміти й відчути твій біль зможе тільки той, хто також чекає. Це нормально.
Треба звикнути до різних нетактовних запитань на кшталт: «А можна було його не пускати на війну?» чи «А чого ти не кажеш, де саме він воює?». Уже мовчу про запитання-репліки про доплати військовим. Спочатку я дуже агресивно реагувала на такі запитання, але поволі звикла й до них. Також треба бути готовим, що тобі казатимуть, ніби ти перебільшуєш свої страждання, бо всім нині важко, війна ж. Тож потрібно навчитися не реагувати, не сприймати почуте, вибудувати стіну, адже є оте справжнє, з чим ти живеш, і є той справжній, на кого ти чекаєш, а решта – дріб’язково-суєтне.
Важливо знайти те, що дає тобі спокій. Знайти щось таке, що приноситиме тобі затишок і буде на певний час твоєю точкою опори. Для мене – це церковний хор. Я почала співати й почала заспокоюватися.
Дуже важливо дати собі час оговтатися. Це може бути місяць, два чи більше. Не важливо. Ти маєш право на цей час, щоб прийти до тями. Не треба картати себе за те, що сидиш і дивишся у стіну, бо тобі це необхідне. Сьогодні – так, завтра буде інакше. З часом звикаєш до нових обставини, вчишся тримати себе в руках і не реагувати на незрозумілі й дивакуваті меседжі. І ще дуже важливо, що навколо з’являється багато людей, які готові тебе підтримати. Тому, як на мене, дуже важливо зосереджуватися на тих людях, моментах, деталях, які роблять твій світ добрішим і кращим. Колись давно моя бабуся в одному з інтерв’ю сказала, що їй щастило на людей. Я це, мабуть, успадкувала від неї. Мені теж таланить на любов, підтримку, довіру.
– Що особисто Вам допомагає тримати стрій і не зневіритися?
– Я напевно вже адаптувалася, бо чоловік другий рік на війні. Хоча це «адаптувалася» – дуже умовно. Я читаю, танцюю, зустрічаюся з людьми, допомагаю іншим, підтримую тих, хто потребує, хто лише починає через це проходити. У мене є вірші. Сподіваюся, що так, як вони мене підтримували тоді, коли я їх писала, вони підтримають ще когось.
– У нашому попередньому інтерв’ю, – видається, воно було наче в іншому житті – на запитання: «Без яких речей не уявляєте свій ідеальний день» Ви назвали родину, університет, каву і книги. А сьогодні, якою буде Ваша відповідь?
– Так само. Тепер можу додати ще: мій храм. Є речі незмінні (усміхається). Коли в твоєму житті стаються трансформації, дуже важливо, щоб були незмінні речі. Реалії нашого буття такі, що не знаєш, чи прокинешся вранці, чи буде ввечері куди прийти, чи буде твій дім цілим… Тому дуже важливо, щоб було щось стабільне. Я себе зловила на думці, що один з моментів, який мені подобається в Літургії, – це те, що ти знаєш, як усе буде. Нині така стабільність мені дуже потрібна.
– Як змінила Вас війна? Що тепер стало невіддільною частиною Вашого життя, певним обов’язком?
– Це, напевно, писання про війну. Час від часу на мене накочується відчуття безсилля й безпорадності. Коли знаєш, що місто, в якому твої друзі, – під окупацією, а ти нічого не можеш зробити. Знаєш, що вони голодні, але не можеш їх нагодувати. Все, що можеш, – молитися й спостерігати. І це так страшно, коли ти маєш чим допомогти, а не можеш.
Я навчилася плести маскувальні сітки кількома способами. Вечорами без поспіху заливаю окопні свічки й передаю їх на фронт. Я вже змирилася з тим, що всі мої знання, весь досвід нікому не потрібні під час війни, тому що є важливіші речі, які ти не завжди вмієш робити. Спочатку я це сприймала дуже абсолютно, але потім усвідомила, що володію словом, тож маю цим вмінням користуватися. І це спрацювало.
«Материнство змінюється з тим, як зростають твої діти»
– Ви багатогранна особистість: письменниця, поетеса, професорка, волонтерка, мама, дружина… Яка роль Вам дається найскладніше, а яка найлегше?
– Не можу точно сказати. Мені здається, що все має бути збалансовано. Наприклад, якщо говорити про себе як про маму, то моєму сину майже 24. Зрозуміло, що він уже не потребує тої опіки, як маленьким. Але це не означає, що йому не потрібна материнська турбота й підтримка. Материнство змінюється з тим, як зростають твої діти. Так само змінюється й викладання в університеті, тому що змінюються студенти. Це треба розуміти й шукати інші підходи, мати більше емпатії до них… Тобто ті ролі непросто розподіляти, тому варто на певних етапах розставляти пріоритети.
– А які у Вас методики виховання Вашого спадкоємця?
– Звичайно, дитину потрібно виховувати і вчити, але найперше її потрібно любити. І це має бути така любов, як в апостольському посланні: «та, що довго терпить, та, що не проминає».
Дитина – це особистість, вона ніколи не буде такою як ти, не робитиме так, як хочеш ти, адже це інша людина. Варто пам’ятати, що ми теж не хотіли бути такими, як нас уявляли батьки. Треба поважати вибір дитини, та водночас потрібно скеровувати її й давати поради. Основа виховання, як на мене, – це любов, повага й довіра. А ще не зайве розуміти, що діти ростуть, дорослішають і набувають власного життєвого досвіду, і у них також можна чогось навчитися. Цього не треба боятися. Це вияв поваги.
Культурне життя було значною частиною виховання сина, тому що я сама в це залюблена. Щойно син навчився ходити, як ми з ним почали відвідувати різні заходи. Пригадую, як тільки вимикали світло у драмтеатрі чи філармонії, він засинав. Але тут основне – задоволена і щаслива мама, бо пішла на виставу чи концерт. Зрештою, дитина спить під класичну музику в живому виконанні. Це розкіш (усміхається). Такі речі, як на мене, теж впливають і формують.
Ще дуже важливо розмовляти з дитиною, і тон бесіди не має бути зарозумілим і зневажливим. Власне, це має бути розмова мами з дитиною. Але це не означає, що треба опуститися до рівня друга, бо друзі – це друзі, а батьки – це батьки.
Мені здається, що це має бути розумна любов, бо коли ти дитині все купуєш і готовий дістати зірку з неба – це не любов. Це задоволення потреб дитини, які не завжди є справжніми. Власне, любов, як на мене, є тоді, коли твоя дитина знає: що б вона не витворила, завше отримає від тебе підтримку й розуміння.
– В одному з інтерв’ю прочитала, що Церква стала Вашим другим домом. Яким був шлях до нього?
– Усе дуже просто – GPS-навігатор (сміється). Не скажу, що в моєму житті не було релігії і Святого Письма. У моїх творах є біблійні сюжети, а у літературознавчих статтях не раз досліджувала християнські мотиви у творчості різних авторів. Але Церкви було менше. Пригадую перше Різдво Христове після повномасштабного вторгнення. Тата не стало, мами давно нема, ми з сином на Різдво самі. Напередодні говорила з чоловіком телефоном. То якраз були дискусії про те, коли відзначати Різдво. І я запитала у нього: «А у вас коли Різдво?». А він каже: «25 грудня. Наказ такий».
Пригадую, ми з ним ще жартували, що насправді змінювати щось набагато простіше, ніж нам може видатися. Є наказ – і все. Так просто. Тоді я сказала чоловікові: «Наше Різдво буде тут так, як у тебе там, щоб усі були разом». Тож почала шукати церкву в місті, де була б ранкова Різдвяна Служба 25 грудня. Церква Найсвятішого Серця Христа Чоловіколюбця і блаженних священномучеників єпископів Івано-Франківських Григорія Хомишина, Симеона Лукача та Івана Слезюка УГКЦ була єдиною в місті, де правили ранкову Службу Божу того дня. І це найближча до мого дому. Так є, що найважливіше – не за горами-морями, а поряд, на відстані дотику. Я пішла на Богослужіння, і мені було там так затишно, спокійно й добре, що залишилася. Там мудрі й добрі священники, їхні проповіді – глибокі й проникливі. Люди з великими серцями, в яких знайшлося трішки місця і для мене.
А наш церковний хор вартий окремого роману. А ще біля храму є сад, квіти, равлики, собака Білка живе при ньому. Саме там почали з’являтися мої вірші-зернятка, що згодом стали книжкою, в якій є подяка о. Ігореві Пелехатому, о. Петрові Козаку, о. Василеві Слободі за мудрі духовні настанови та парафіяльній спільноті храму – за доброту, тепло сердець і радість спільної молитви. Я не просто приходжу на Святу Літургію. Я знаю людей, які поряд зі мною. Вони знають мене. І коли ти чуєш імена на ектенії усильного благання, то це не просто їх перелік, ти знаєш, за кого саме молишся і з ким поділяєш радість або прохання за здоров’я чи добрі наміри. Так само, як і на заупокійній Службі Божій ти розділяєш смуток тих, хто поряд, а вони – твій.
– Над чим працюєте тепер? Яких творів поціновувачам Вашого таланту чекати у найближчому часі – прозових чи все-таки поетичних?
– Думаю, це буде несподіванка для мене самої (усміхається). Адже коли презентувала «Серце», то казала, що наступною буде збірка оповідань. І була переконана в цьому, але ця збірка залишилася ще недописаною, а вийшла «Сповідь на вервиці». Вірші, до речі, поки що не пишуться. Наразі я зосередилася на наукових статтях, паралельно працюю над підручником. Пишуться оповідання, але хтозна, може, вірші знову «скажуть»: най вони, оповідання, ще почекають. Тому нічого не можу сказати напевне, але пишу. А вже яка книжка швидше прийде до читача, покаже час.
Ольга МОНЧУК, редактор відділу газети “Галичина”
Leave a Reply