Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Неначе степом чумаки
Уосени верству проходять,
Так і мене минають годи,
А я й байдуже. Книжечки
Мережаю та начиняю
Таки віршами. Розважаю
Дурную голову свою
Та кайдани́ собі кую
(Як ці добродії дознають).
Та вже ж нехай хоч розіпнуть,
А я без вірші не улежу.
Уже два годи промережав
І третій в добрий час почну.
Проходять, минають, напливають, як ото хвилі в ріці, невпинні літа (години, годи) й забирають у людини все, що було в неї, хай доброго, хай злого… Літа минають, людина – минається: маліє, никне, зникає десь за часовими й просторовими обріями… Залишає (так бачилось античним) те, чого не йме своїм зубом час: есенцію духовної частки людського єства – слово, таке ж невидиме, летюче, як і він сам, «крилате» слово.
Є, щоправда, інше бачення: людина, як у ріку чи в море, входить у таємничу, що й не розгадати її, часову стихію – в літа, вбивається, вганяється в них. Сповнена ними й тим, що у них (що ж бо життєвий час, як не події в ньому?) – відходить. Як відходить з гостини задоволений (чи незадоволений) гість… «Задоволений», «насичений» (латиною – contentus). До речі, той, здавалося б, вишуканий латинізм «контентний» звучить у наших діалектах, як, скажімо, й «оперувати» (operari – діяти, працювати): «То треба шукати там, де сонце оперує», – запам’ятався голос гуцулки, що спроваджувала приїжджих на суничні місця.
Як би там не було, а «дорога – це життя» (можна й так: «життя – це дорога»). При дорозі – віхи: верстові стовпи. Дорогу, верства за верствою, верстаємо. Та іноді здається, що ми стоїмо, а рухаються, відходять, минають нас ці ж таки верстові стовпи – літа… Отож: «Неначе степом чумаки, / Уосени верству проходять, / Так і мене минають годи…» Минають, відходять… – «А я й байдуже»…
«Quid stas? Transit hora!» (Що ж стоїш? Проходить година!) – будили напівсонного, вихоплювали його з тієї байдужості ловці миті, чутливі до перебігу часу давні римляни… Та Шевченкову «байдужість» схвалили б: він – зі словом. Він – іде. Дарма що дорікає собі… «Кував собі кайдани» в Римі й Овідій, пишучи не вельми приємні для Августа вірші. Не раз, уже вигнанцем, гірко дорікав собі й своїй Музі, та водночас – щиро дякував їй за те, що не покинула його, що вона побіч нього й на далекому вигнанні, допомагає йому не доживати, а таки жити.
«Та вже ж нехай хоч розіпнуть, / А я без вірші не улежу…» З тим «розіпнуть» (розпинатимуть… «добродії») мимоволі сягаємо туди, де практикували те найважче покарання (бачимо розіп’ятих обабіч Аппієвої дороги повстанців Спартака)… Туди ж веде й української барви «вірша» (замість «вірш») – від лат. «versus», що споріднене з «верства»: «vertere» – звертати, обертати; рільник, пройшовши за плугом верству, звертає його – починає чергову борозну, а письмар – черговий рядок. З метафорою «помережав» бачимо нашу мережку, вишивку – красу, що милує зір; вірш – «мережка» для слуху. У ті часи (ловимо себе на думці) до цієї мережки, що для вуха, увага була значно більша, ніж у нашу, спраглу бачення, споживацьку добу.
«Уже два годи помережав / І третій в добрий час почну». Ми кажемо: «З Богом!», «У добрий час!» (годину)… Римляни ж (богом усіляких починань був у них Янус), щоб узятися за якесь діло, враховували безліч усіляких знаків; трапився якийсь несприятливий (скажімо, не з того боку каркнула ворона) – діло, хай яке нагальне, відкладали «до кращих часів»…
Із тими «годами», другим, третім, несподівано проснувався мотив знаменитої, що стільки збудила відлунь у пісенному світі, нашої козацької – «Їхав козак за Дунай…»: «Як не згину, то вернуся / Через три года»… Контекст Шевченкового слова… Той, у якому воно визріло («Немає кращої поезії, ніж народна пісня»), – і той, з присутністю Шевченкового слова, яке живило й живитиме думку, думу, пісню…
То чому ж «без вірші» поет не мислить свого життя?.. Бо думка для нього – це дума, пісня. Це – спосіб мислення, отже життя («Жити – значить мислити»). Мислення серцем, душею. До кінця життя Шевченко зберіг глибоку вдячність дитячій приятельці Оксані за те, що «без слова навчила / Очима, душею, серцем розмовлять». «Кобзар» – ословлена мова серця: поєднавши слово з музикою і з малюнком, Шевченко, як ніхто інший, зумів з особливою майстерністю мову серця – «перекласти» на папір…
«Неначе степом чумаки / Уосени верству проходять…» Образ далекого дитинства (десь там, за обрієм, – «стовпи, що підпирають небо»)… Далина часова й просторова (Косарал, 1849)… Скрипи чумацьких возів, які, пробиваючись крізь «годи» й «верстви», нашіптують поетові той неквапний і мірний, «немов розгойданий волячими рогами» (М. Зеров), поступ часу розлогими просторами степової України…
Для колажу вгорі використано картину Петра Сипняка