Більшу частину свого життя пані Галина мешкала у Чорнобаївці, що стала вже легендарною. У жінки були активне суспільне життя та улюблена робота в одному з херсонських вишів, де вона викладала англійську. Була затишна домівка, де на кухні, випікаючи смаколики за різними рецептами, Галина писала вірші. Напередодні війни вийшла друком її збірка поезій, відбулося кілька презентацій у колі шанувальників і близьких людей. Попереду було багато творчих та інших мирних мрій. Але.
В моєму селі почалася війна
Розбитими вдрузки старими дахами,
Хатами, що чорні дими видихали,
Сусідським будинком без ґанку й вікна…
Попервах від вибухів родина ховалася у власному підвалі, де зберігалася консервація та всіляка городина. Спали на вузеньких поличках для банок із варенням та іншими закрутками: на них можна було хіба що закріпитися, лежачи на боці.
Поки була електроенергія, рятувалися від холоду маленьким обігрівачем, та все одно спати доводилося у верхньому одязі, в шапках, під кількома ковдрами.
Здоров’я похитнулося — понад місяць у пані Галини з батьком не припинявся кашель. Тому, коли світла не стало, вони ризикнули вперше за довгий час заночувати в будинку. Проте прокинулися вже о першій годині ночі, від страшного вибуху зовсім поряд.
У їхньому будинку повибивало вікна, у сусідів зірвало шифер і розбило шибки, а в розташованому за городами старому колгоспному гуртожитку ударною хвилею вибило всі вікна і знесло частину даху.
ПРИВІКОННІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Будинок на розі – мов сливка: зчорнів, обвуглився –
На кілька десятків років постаріла вулиця.
Йде юнка із косами русими, майже мідними,
Обачно, неначе дорога покрита мінами.
Такій би носити сорочки, шовками вишиті –
Простує за хлібом і мріє про те, щоб вижити.
Ступають жінки обережно, немов на милицях:
До сховища в школі ходити щодня втомилися.
Штовхають візочки з харчами, неначе з дітками.
Кидаються врозтіч коти, що здаються дикими…
Усі ціпеніють ураз, як розсохле дерево,
Зачувши розривів зловісне – трагічне стерео.
Сусіди, в яких підвальні умови були кращими, запросили Галину та її батька ночувати в них. Усього там спільно переховувалося одинадцятеро людей: сім дорослих і четверо дітей від двох до тринадцяти років, найменша дитина — похресниця Галини — Емілія.
Попри певну тісноту жінка згадує спільне життя з особливою теплотою: «Щодня після шостої години ми з татом рушали до сусідів, усвідомлюючи, як поступово зростає відчуття приналежності до однієї родини. Наші сусіди – друге покоління сім’ї, яка разом із моїми дідусем і бабусею переїхали до Чорнобаївки з одного села на Львівщині в далекому 1953 році. У дні війни відчуття кількапоколіннєвої єдності й спільного минулого поглибилося».
Денний побут вони теж облаштовували спільними зусиллями: по черзі готували їжу й мили посуд, разом снідали, обідали й вечеряли.
Галина зауважує, що дефіцит продуктів повернув їм давно втрачене відчуття цінності звичних простих речей. Щоб не стояти годинами в черзі, жінка сама пекла хліб і готувала якісь недорогі солодощі для сусідської малечі. Особливо тісний емоційний зв’язок виник у Галини з чотирирічною Єлисаветою, Ліскою, як вона її лагідно називає.
ПІДВАЛЬНІ НОТАТКИ
Уночі прокидаєшся, стиха питаєш: «Де ми?» –
На підвальній поличці, де поруч вишневі джеми.
Сумно літо всміхається слоїком полуничним.
Запинаєшся коцом благеньким, бо більше нічим.
На колінах у мами – сусідська трирічна Ліза:
Вчить ляльок пакувати тривожні тугі валізи.
Віра кільчиться вперто, немов навесні картопля.
Знову снилось, що наші Лица́рі потвору топлять.
Як давно не було у степах так багато крові –
Гучно б’ються серця амарантові – бурякові.
У кутку – ніби кулі – дрібненька торішня морква.
Можна вийти нарешті: сирена, здається, змовкла.
Там, у підвалі, пані Галина знову почала викладати англійську.
Ідея вчити з Лізою англійську з’явилася несподівано, — розповідає жінка, — Треба було чимось зайняти дитину із шостої вечора до часу, коли вкладатимемося спати.
Вони спочатку вивчали кольори, а для наочності використовували іграшки й одяг. Поступово вчили нові слова й упродовж дня, коли їли чи готували їжу.
UNDERGROUND ENGLISH
_________________ Маленькій Єлисаветі
Третій тиждень тримаємось наших хат,
Притуляю до себе сусідську Ліску.
Вона каже: “Я вчитиму тут англійську”,
Шепочу їй: “Почнімо зі слова heart.
У твоєму серці, маленька, багато love,
І якби цю любов, як щити носили,
То скорити звитяжців було б несила,
І ніхто б наших воїв не здолав.
Так ніколи цей світ мені не болів,
Та недовго від зла йому потерпати.
Нас чекають Полісся, Дніпро, Карпати,
Моя дівчинко, просто повір, believe.
Ця земля знемагала від жаху війн,
Але знов зазвучать переможні сурми,
Відбудуємо Харків, Ірпінь і Суми.
Мила крихітко, вперто повторюй win!”
Маленька учениця сама заохочувала Галину до імпровізованих уроків і ділилася своїми успіхами телефоном із татом, який є військовим ЗСУ.
За півтора місяця підвального життя вони вивчили назви кольорів, тварин, одягу, фруктів, овочів, а також багато розмовних виразів.
Ця дівчинка була моїм знеболювальним і заспокійливим, моєю відрадою і великою радістю. Не можу без сліз дивитися на світлини з нею, зроблені в підвалі, — … каже жінка із сумом, вже після вимушеної евакуації.
До останнього Галина не наважувалася залишати рідну домівку, навіть попри жахливі новини про Бучу, Ірпінь, Бородянку, що спровокували на виїзд багатьох біженців.
Тільки Богу відомо одному,
Що чаїться за тихим, безслізним
Замиканням батьківського дому
І німим пакуванням валізи.
На ухвалення рішення вплинули підвальні сусіди, які зібралися виїжджати, але не могли вмістити всіх своїх у власне авто, і запропонували їм евакуюватися разом на двох машинах, щоб забрати ще й невістку з дітьми.
Галина з батьком усвідомили, що не можуть втратити людей, які рятували їх щодня у своєму підвалі і допомагали пережити ці складні часи, тому й зважилися на спільну евакуацію.
Дорога була дуже важкою. Було страшно. Всю дорогу вони молилися. Страшенно зраділи, коли проїхали останній російський блокпост, але за Снігурівкою колону машин завернули через обстріли.
Галина згадує найстрашніші миті:
Ми в розпачу рушили за переважною більшістю у зворотному напрямку. Кілька машин залишилося чекати в полі під звуки розривів. Якоїсь миті наш сусід, який кермував іншою машиною, розвернувся і запропонував приєднатися до тих, у полі. У нас не було часу обмірковувати ризики й аналізувати можливі наслідки нашого вибору…
На щастя, для них усіх ця екстремальна подорож закінчилося добре. Батько Галини та частина сусідської родини залишилися в Україні на підконтрольній території, а решта виїхали до Польщі.
Галина сьогодні в безпеці, живе разом із рідною сестрою. Але її серце переповнене тривогою за тих, хто лишився в окупованій Херсонщині. Ще вона дуже сумує за рідною домівкою та великою підвальною родиною.
Дуже хочу всіх обійняти й подякувати за неоціненний досвід, за особливе відчуття причетності до того, що називають любов’ю до ближнього…
