Петро Скунць у циклі «Заповнюючи анкету» писав про Україну: «Все найрідніше в неї перейму: / і мисль Тараса, й голос непокори… / Якщо планету вище підійму – / Вкраїна стане точкою опори…». Перед читачем неодмінно постає питання, яку планету бажав піднести вище поет? Землю? Тоді він, чи принаймні, його ліричний персонаж – Атлант.
І, як на мене, Атлант – це образ антонімічний до Сізіфа: в обох праця нелегка і невдячна, але в Сізіфа – марна (камінь скочується донизу), у Атланта – результативна (камінь опиняється на вершині). Але ж, якщо камінь – символ Землі, то ця земля неродюча?
У вірші «Конотоп» (1980) є рядки:
нікого й нічого на світі плодючім,
лиш камінь, а в ньому кричать імена.
Не треба тужити. Це шкодить здоров’ю.
Наш сум в анекдотах бульварних зачах.
Та колеться камінь, просочений кров’ю,
ще колеться камінь у мене в очах.
Не на очах (на рівні очей / у полі зору), але в очах. І це дуже промовистий символ – бо він означує не планету загалом, а українську планету, «землю химер», як її називає Петро Скунць. А ще сльозу, камінну сльозу – важку, чоловічу… Отож і самого автора, бо ж у вірші «Сльоза України» (2007) поет мовить:
Я не маю заміни,
я – не грізна гроза,
я не зброя Вкраїни,
я – вкраїнська сльоза.
Піднімаючи українську сльозу до неба – поет сподівається, що вона буде осушена. Піднімаючи себе, прагне бути чистим як сльоза, аби не галасувати, а мати голос. Голос того, хто волає в пустелі. Не перебільшую. Петро Скунць знав, про що каже, коли твердив: «Я один, Україно. А це більше, як натовп, – один» («Один», 1994).
У цій полісемії сила поетичного слова П. Скунця: «я один» – означає «більше нікого» (пустиня); «більше ніхто» (місія); «один такий» (доля людська, творча). Останнім складником П. Скунць увиразнює максиму В. Симоненка («Усмішка твоя – єдина, / Мука твоя – єдина») і вливається у філософію шістдесятництва, коли особа важить більше за колектив, а особистість важить більше за натовп.
Вага – річ уперта: її відчувають. І той, хто має цю вагу і тримає її. І ті, хто спостерігають за його постаттю збоку. Про це з іронією в поезії «Втомлений вечір»:
По землі пройти нелегко,
Якщо ти не без ваги.
Мало друга чи колеги,
Ще потрібні й вороги.
Особливо тому, хто відчуває свою місію: аби Земля була «планетою людей» (А. де Сент-Екзюпері), аби українська земля впізнала свого месію. Власне голосом цього месії бачить себе П. Скунць. А хто ж той месія? Тарас… У поезії «Земля химер» (1994) ювіляр так говорить про Кобзаря:
Цар свободи кріпак Тарас.
Невидима наша зоря,
та, єдина на всесвіт увесь,
невідкрита зоря Кобзаря
нас чекає у вічності десь.
Образний ряд цих рядків показує Тараса Шевченка месією нації, без якого український народ немислимий (про це безпосередньо говорить і П. Скунць у поезії «Тарас», 1963). Гірко тільки, що важко бути голосом Тараса і тепер, бо
Це Богові потрібна, а не людям
Твоя, голодна вічності, душа.
Жив безголосо, буду й безголово.
Язик же мій – для гніву й для хвали.
А сказано: було найперше Слово.
Забрали Слово. Гласність подали.
Цей фрагмент із вірша «З досвіду» (1989) чітко показує схильність поета до асоціативної антитези: не голос – мовчання / слово – безмовність, але гласність (від слова глас, тобто голос) / Слово. Здавалося б голос і слово – поняття одного ряду, але тут глас – не Божий і не трубний, а людський, а «гласна пора» скидається на пору галасу, коли Слова не чутно. І Бога усунуто. Тож «Немає сенсу подавати голос, / Коли кричать не ті, кого болить», улягати кон’юнктурі епохи.
я сам засів за себе, як за дріт.
Я В ЦІМ ЖИТТІ БУВ ВІД ЕПОХИ ВИЩЕ.
І це мій гріх. Все інше – то не гріх.
Дарма несуть мене на кладовище.
Я в землю впав. Воскресну. Як горіх.
(«На кладовище вже мене несуть», 2007)
Бути від епохи можна тоді, коли перебуваєш над нею, бачиш глибше і далі. Так бачили пророки. З часу романтизму поет усвідомлювався як пророк. Але в сприйнятті українців – це слово прикладається тільки до Шевченка.
Коли у вірші «Один» (1994) читаємо «Не пророк я сьогодні – тінь пророка», то співвідносимо тінь пророка – з Петром Скунцем, а пророка – з Шевченком.
Шевченкове в поета:
– залучення приказок («Вовків боятись – не ходити в ліс»);
– пісенна ритміка («Втомлений вечір»);
– інтертекст (Кавказ «На всіх язиках все мовчить, / Бо благоденствує!» || Рух «і зубрить у сні студентство / курс наук про благоденство»), також і «Сон» («І знов лечу. Земля чорніє. / Дрімає розум, серце мліє» || Рух «У своїй блаженній ліні /сплять гетьмани на Вкраїні, / сплять події і надії, / сплять співці і лиходії, / сплять воли, бо ясла повні (Панас Мирний), / сплять стовпи вельмишановні».
Т. Шевченко, говорив, що дрімає розум. А П. Скунць бере у свою поезію мисль Тараса – про Україну. П. Скунць бачить себе голосом непокори. Тієї, що не дозволяє зігнутися і принизити славу власної землі.
Олександра Ігнатович, досліджуючи художні виміри поезії Петра Скунця в однойменній статті, зазначає поміж іншого підтекст, раціональність, символ. Зауважу: поет переймає в України мисль Тараса, а не його емоційність; нерв, а не злостивість. І непокора поетова – не бунт ради бунту, але усвідомлений спротив. Те прямостояння,
коли не може цар ані закон
над ним вчинити доблесну розправу;
коли не може п’яний солдафон
крізь стрій прогнати українську славу… («Тарас», 1963).
Коли П. Скунць констатує: «Не пророк я сьогодні – тінь пророка чи, може, скелет» («Один»), він каже не тільки про тяжке матеріальне становище поета-пророка, що став тінню себе самого, або і взагалі стоїть на межі виживання.
Бува ж таке не раз:
щоб вижити –
доводиться здрібніти («Доісторія»),
стати тінню себе самого, змаліти і зміліти як творча особистість. Але бути скелетом – це бути опорою для тіла (скелет і скеля – однокорінні слова). І на скелі Слова правди – гострого, інвективного – стоїть поет:
Бо наша правда – для тюрми.
А на свободі надто гречна.
І закинутий мною в нетрі,
знов приймаю на плечі хрест.
Чим же іншим свій дух оновиш?…
Не було ні дротів, ні зон…
я сам засів за себе, як за дріт.
Поет у самообмеженні виборює свободу говорити неґречну правду. Він набуває скелету (стрижня) і стає людиною, яка піднімає себе, сльозу свого народу і свою землю до неба – Божого простору. І стає «від себе дужчий», може «І вдержати над собою, і вдержати не злобою, / а великою судьбою таємничі небеса…» («Межгір’я»).
Є Атлантом, що тримає землю (Закарпаття, Україну, «планету людей») і «небо» («поезію»). І деревом, що їх єднає – деревом життя: «Ні, не трава ми – віття, / яке було порубане, проте / одну співало пісню. / Крізь століття у древа роду від вогню і зрад / ми берегли не віття, а коріння, / тому й живі» («Замість студентського реферату», 1962).
23.05.2022