***
Звідки я — не питайте — пручається слово,
В горлі коле:
Ні проковтнути,
Ні викашляти, ні сплюнути, як отруту, —
Воно застрягає, голкасте, знову,
По колу ходить в мені, по колу,
Розтікається по жилах гарячим болем.
А замружу очі — й це слово мені — в усьому,
Починаючи з мого дому,
З обійстя мого в невикошених травах,
З магнолій, цвіт яких — на порожніх лавах,
З віконниць випалених, з огрому
Каміння, цегли, котрі — ні комин
Тепер, ні дім, ні ласкавий спомин…
Не питайте, людоньки, звідки я,
Не питайте…
На тих вулицях — ночі в вінках колючих.
На тих вулицях кожен, хто цілився, — влучив.
На тих вулицях танки асфальт місили,
Що не двір — то братська могила.
Я спокійно сказати його не в силах, —
Те слово здригається від озвучень, —
Я — із Бучі.
***
Мию волосся, а наді мною — гради свистять,
Небо гуде голосами вогню і заліза.
Піняться хмари.
Пінна землі кам’яниста гладь,
Чорною кров’ю скипають її порізи.
А волосся під пальцями стишене і м’яке.
Травами пахне — любистком і розторопшею.
І холонуть ті пальці, поки жаске піке
Над головою робить ракета…
А коси довшають,
Перепрочитується наново пів життя,
Аж до форзацу білого, аж до задуму…
Як невчасно затіяла я миття —
Тут, під градами!
Чи такий мені судний день — обернутись в дим?
Чи така мені доля — бути до скону жінкою?
Коси мию.
Й зі мною тріпоче дім
Кожною балкою, аркою і цеглинкою.
Мию волосся — затято, як навісна,
А довкола — місто вогнем захлинається зопалу.
Та коли затихає —
Бодай на трохи —
Бачу — стоїть весна
Сива геть,
Як і я,
Наче — з попелу…
***
Найстрашніша річ — теплий шарфик моєї евакуації,
Що служив мені подушкою на матраці,
кинутому на підлогу.
На ньому сни залишилися —
сухі, колючі вінки акації,
Сплетені на дорогу.
В кого
Мені запитати — коли ж ніч розвидніється, піде в спомин,
Посічена сиренами на сіре шмаття безсоння?
Бо заплющую очі — і шарф мені пахне домом.
Так пахне — що від самого лише запаху сивіють скроні.
Лежу собі, думаю: чим будуть пахнути їм роками —
Жінкам окупантів — привезені з наших осель трофеї —
Гори шарфиків українок, в’язаних для нас або нами,
Наші сережки, намиста, перла, дукати, камеї?..
Вчують вони гіркоту диму випалених кварталів?
Не душитиме їхні пещені шиї шифоновий шалик?
Лежу, думаю, а тіні вогника мечуться у підвалі,
Поки снаряди влучають в нові квартали.
А хочте — візьміть теплий шарф евакуації моєї?
Мені вже — однаково. Я й так, усе, що було, — лишила.
Бо кожна дрібничка моя пахне моєю землею —
Так мені пахне, що згортається кров у жилах,
Поки зайшлі розчахують наші будинки —
потішити своїх милих.
***
Їхали ми селами
Невеселими,
Вузькими дорогами
До знемоги.
Ми
Перетовчені були, перемелені,
Враз — убогими.
А довкола — дими, дими…
Господи, де це ми?
Блокпости…
Блокпости…
Хлопці втомлені.
В’ються знову сирени спіралями.
Накриває гірке усвідомлення —
Ми не знаємо, як жити далі, як
Жити далі,
Як…
Полинове повітря, розпечене,
Зимний вітер на згарищах звурдився.
Тихо їхали ми, як приречені
Більше з безвісти не вернутися.
А довкола — громи, громи,
Господи, чи в Україні ми?
***
Наші ночі тхнули підвалами,
Ми сиділи мишами тихими.
Як шукатимуть під завалами —
Головне, аби іще дихали —
Просто дихали…
Хто шукатиме? Сиплі протяги?
Пес комусь розповість по рації?
Ми спимо, не знімаючи одягу, —
В окупації.
Доме, зведений на любові, ти
Не зрадиш жодною стінкою!
Стоїмо ми, хоч збожеволіти
Можна інколи.
Стоїмо ми, а ніч виброджує,
Небо ярим вогнем розведене.
Нам би, вибратись, неушкодженим
Залишився щоб світ зсередини —
Хоч зсередини…
***
… Бо ніч настала від вогню і диму,
і кров полилася безвинна…
Сьогодні я — жінка, котра упізнає
байрактари і джевеліни.
У дамській сумочці — не помада,
не дзеркальце — кровоспинні.
І замість «люблю» говорю я дітям,
як не підірватись на міні.
О, що за дикість у двадцять першому —
час терору!
Пречиста Діво, чи вистачить
на нас Твого омофору?
Молитися треба довго, за всіх одразу,
бодай кожного згадати по імені,
А потім — за всі міста і за кожне селище.
Лише не кажи мені,
Що молитвою не спинити «Градів», «Смерчів»
і все, що летить і спалює…
Бо навіть якщо це і є пекло, то й життя далі є.
О, що за дикість у двадцять першому —
ніч хоррору!
Пречиста Діво, огорни всіх нас
сяючим омофором!
***
Бачиш — вона усміхнулася?
Тож не питай ні про що:
Ні про матір, ані про батька,
Ні про коханого, ні про брата,
Ні про дім,
Ні про вулицю,
Ні про місто…
Усмішка її — тонка крига.
Останній листок вербовий.
Квітка в паморозь.
Пір’їнка, що летіла — й обмерла
На холодних брижах води.
Легко злякати пташку рідкісну.
Страшно до себе покликати.
Що робити будеш, знаючи,
Що з її матір’ю, з її батьком,
З коханим і братом,
Із домом її,
Вулицею,
Містом?..
Знання ті — розкурочена тривожна валіза.
Безконечна пульсація сирени,
Випалена земля, тонкою травою поросла.
Шершавіє несміла усмішка,
Сиротливо тулиться до обличчя,
Губиться серед потоку людей щасливих,
Що годують голубів на площі чужого міста.
Господи, народжуватись удруге — боляче.
Як і життя попереднє знати.
Як і вчитися усміхатись,
Коли знаєш, що з матір’ю,
З батьком,
З коханим,
І братом,
І домом,
І вулицею,
Й містом…
***
…І я ту веселку бачила отоді.
Телефоном говорить мама:
«Вам жити, ви — молоді,
Ставати на ноги. Пробувати — по воді…
А нам… Ми вже якось добудемо в цій біді».
Весна пробудилась рано — ведмідь немов, —
Тривога наснилась чи голод його зборов,
І от він стоїть, холера, скипає кров:
«Ведмедику, йди до себе у свій Ростов».
Вщухайте, вітри, сирени і шум, і гам.
Нам — сіяти зерна, дерева садити нам
На нашій землі, як нашим колись дідам,
На котрій вони говорили не раз:
«Не віддам!», «Не здам!»
Пручається серце вірити в трутину.
«Мамо, готуй насіння, а не труну!
Квіти висаджуй, принаджуючи весну,
Молися землі — за дощі,
а небу — за тишину,
Не вір цьому дню, як дурному сну».
А нам буде сон — тонким, як останній лід.
Ми тут — щоб не вигоріти землі.
Ми — купол її. Дзеркала. Покров. Граніт…
«Так, мамо, нам жити тут, взагалі…
Бачиш веселку? От і жени жалі…»