Нині найвідомішому українському літературному угрупованню Бу-Ба-Бу — 35. 17 квітня 1985 року на домовлену зустріч біля львівської Опери прибули Олександр Ірванець і Віктор Неборак. Юрко Андрухович несподівано захворів і не зміг приїхати до Львова. Ця подія докладно описана, мабуть, кожним з трійці.
zaxid.net публікує спогади Ярини Сенчишин
Першим із бубабістів, з яким я познайомилася, був Сашко Ірванець. Не певна, чи він пам”ятає, але сталося це у знаменитій крапці на Костомарова, званій у народі “псячою будою”. Познайомив нас Ігор Калинець. Сашко їхав з Польщі й дорогою вступив до тогочасної Мекки львівської богеми. Ми з паном Ігорем пили каву за стійкою, хоча, дуже ймовірно, що пан Ігор пив чай, а Сашко підійшов привітатися. Він дуже приязно усміхався і розповідав нам про свою поїздку.
З Віктором Небораком ми познайомилися наживо на фестивалі “Лір”, який проводив у Львові поет Роман Скиба. Тоді я мала спільний вечір з Віктором та Іваном Лучуком — вже визнаними метрами літературного Львова. До того Неборак бачив мене по телевізору і знав, що я є однокурсницею його брата Сашка.
Не пригадую, коли і де я познайомилася з Юрком Андруховичем, зате дуже добре пам”ятаю нашу чудову нічну розмову про футбол. Розмова ця відбувалася в Острозі і в ній брав участь ще якийсь фанат Бу-Ба-Бу, який ловив кожне слово Юрка, а на мене дивився з величезним подивом і німим запитанням: “Звідки це дівчисько стільки знає про футбол?”
Так ось. Їхні вірші я знала ще раніше, до усіх знайомств. Більше того, ці крамольні вірші разом з віршами Антонича і Калинця намагалися мене переконати (і їм це вдалося), що життя — це не тільки шахи. Зараз я часом роздумую про те, чи добре я зробила, що дала себе переконати.
Я бувала на їхніх спільних виступах, які мені дуже подобалися. Поети читали власні вірші й вірші один одного, жартували, іронізували, розважали публіку. На сцені і в залі їм вдавалося творити спільне поле, енергетичне, живе і справжнє.
Трохи пізніше у моєму житті був період, коли я читала лекції з сучасної української літератури вчителям. Мені дуже хотілося, щоб вони полюбили сучасну літературу, передали цю любов своїм учням. Я переказувала їм зміст творів, читала напам`ять вірші. Окрема лекція було про Бу-Ба-Бу. Я старалася, як могла. І напам`ять читала, і розповідала, як бубабісти змінили нашу літературу, говорила про те, які вони незалежні, що не продалися жодній партії, не пішли в депутути і т. д. Ми слухали пісні на їхні тексти у виконанні “Плачу Єремії” та “Мертвого Півня”, та, незважаючи на всі мої зусилля, завжди знаходилася вчителька, яка говорила: “Що ви нам радите, вони ж у своїх творах матюкаються. А “література — це храм” :)”
Мабуть, не храм. І не життя. А що вона таке не знаю “і тримаюся того, як рятівного поруччя”. Але я знаю, що хлопці з Бу-Ба-Бу зробили українську літературу інакшою. Відкрили шлагбауми. І завдяки їм маємо зараз дуже цікавий літературний процес. Їхні книжки читають наші діти, а це справді величезний успіх.
Вітаю з ДН, Юрку, Сашку, Вікторе! Час Бу-Ба-Бу триває.