Саме́ це слово – заклик до тиші, її звуковий образ: ти-ша-а-а… Втім, який може бути заклик, тим паче вигук (Ша!..), коли мова про тишу?.. Шелест, шерех, шурхіт, шепіт, шемрання, тиша, штиль: «Тиша в морі… ледве-ледве / Колихає море хвилі…» Поетика шиплячих, голос тиші: «В погожі ночі, в запахущім травні, / Як цвіт буяє і ростуть жита, / Вона стоїть, пречиста і свята, / Як в оні дні Сатурнові, днедавні»…
Незбагненний чар зоряного неба, тиші видимої, коли «маєва нічка леготом дише…», а з усіяних зорями глибин постає сузір’я Діви із Колосом згоди, що «світиться в руках»… Це – Діва-Правда, Астрея. З кінцем золотого віку, коли, розпанахавши тишу, прокричав бойовий ріжок і пролилася кров, – ось тоді вона полишила землю й засяяла, недосяжна, сузір’ям Діви, як про це, задивлений у зоряне небо, Микола Зеров…
Перед нічною тишею – надвечір’я, перед(с)покій ночі… «Сонце заходить, гори чорніють, / Пташечка тихне, поле німіє…» Прадавній, епічний контраст: багрянець призахідного сонця – і темні силуети гір. Це – зоровий образ тиші. У другому рядку – образ звуковий, і знову ж контраст: голос пташечки – й німе поле… Без пташиного співу – поле німе. З ним – воно тихе: тиша без звуку – нестерпна для людини, мертва тиша. Втім, уже й не тиша, радше тихота́, як, скажімо, темнота: там жодного звуку, тут – просвітку. До речі, мій внук Теодор, ще як був маленький, казав, що боїться не темноти, а тихоти… Та ось після надісланого в «Збруч» тексту з цікавістю довідуюсь від редактора, що це слово у негативному значенні вжив Маркіян Шашкевич. Тож іще більше дивує відсутність тихоти в українських словниках.
Подавшись у літературному просторі стежками тиші, сягнемо VII ст. до Р. Х. – давньогрецького поета Алкмана; був він чи не перший, хто присвятив свій твір нічній тиші. Спить геть усе, перераховує поет: і те, що на землі чи в земних норах, і те, що літає, що плаває… Але в тому описі ще немає того, що творить тишу: чи то нічного леготу, чи подиху Матері-землі… «Земля ж дихає… Хіба не чуєш?..» – Ґете до Еккермана. Тиша, до якої дослухався Алкман, – ще не озвучена тиша…
Якось, гортаючи лірику Ципріяна Норвіда, я натрапив на щось чи не найтонше, що, принаймні в нашій уяві, є найтендітнішим, присутнім у тиші, звуком: «Незрушна тишина – лиш поколише сіть / Павук, і за вікном прошелестять тополі» («Самотність», переклад Д. Павличка)… Від уявного, якого не чуємо, звуку – до шелесту листя… Того «лиш» («тільки», «ледве-ледве»…) в античних поетів ще не було. Хто й коли впровадив його – сказати годі…
Тиша… Творча тиша, яку так натхненно описав Микола Зеров у своїй «Возовиці», у сільському Космосі, який, з усіма своїми звуками, барвами, зі своєю тишею, в якій відпочиває серце («Село! І серце одпочине…»), відходить у минуле:
Спочинку кращого немає та й не треба!
Високий літній день піднявся в ясне небо
І вовну білих хмар тримає при землі.
Папір пожолобивсь на довгому столі,
На сонці жовтому, і сам поволі жовкне,
І літнє шемрання спливає неумовкне
З високих верховин зелених груш і лип.
І враз вривається ритмічний рівний скрип,
Немов розгойданий волячими рогами,
Іде загатами, левадами, садами
І золотим дощем прим’ятого стебла
Б’є по сухих тинах півсонного села.
«Високий літній день» – дійова особа в тому дивовижному, що творить людську душу, навколишньому світі. Наче відлуння з Овідієвих «Любощів»: «Спека була. Вже вивершив день опівденну годину…» Як у видимій споруді цеглина, так тут, у невидимій, – година. День… Завершений цикл… Модель нашого життя… І знову ж (рядки 4–7) – зеровський звукопис опівденної тиші, в яку вриваються, не руйнуючи її – бо «ритмічні» вони й «рівні» – скрипи поважних, вивершених снопами селянських возів… Настояна на тих ритмах поезія, пісня… Душа, що живе ними, мислить ними: «Відгукуюсь на ямб і на хорей», – з усмішкою відповів М. Зеров студентові, який запитував, як правильно: Зеро́в чи Зе́ров…
Тиша опівденна, вечорова, нічна… тиша вранішня, яка теж не без звуків: «Сичі в гаю перекликались, / Та ясен раз у раз скрипів». А далі – «Соловейко в темнім гаї / Сонце зустрічає. / Тихесенько вітер віє…» Тиша – дар Божий, дар Матері-Землі, як про це в поетичній молитві пізнього античного автора. Ось її початок:
Свята богине Земле, що народжуєш
Усе на світі суще і відроджуєш,
Про люд свій дбаєш, усьому снагу даєш,
Повітря й води – у твоїй підлеглості.
Всьому даруєш тишу, в сон занурюєш…
Особлива, лунка й свіжа, з міріадами росинок, тиша літнього ранку. Чую і бачу ту тишу, завдяки спостереженню одного мандрівника, який зо два століття тому звиджував краї давньої Греції: «Коли півень заспіває десь на малоазійському узбережжі, то його голос чутно аж на Лесбосі». Півень «виспівав» ті дві, віддзеркалені одна в одній, ранкові тиші: тишу ще не торкнутого веслом моря, що між узбережжям нинішньої Туреччини й Лесбосом, – і ще не торкнутого крилом омитого вранішніми росами неба…
Тиша… простір… самотність… думка… життя… «А думка край світа на хмарі гуля» – у Шевченка. «Я лиш тоді живу, як думка вільна в мене» – у Ципріяна Норвіда. Vivere est cogitare (жити – значить мислити) – у Ціцерона… «Вчителі мовлення – люди, а вчителі мовчання – боги» – у Плутарха… Мовчання, тобто тиші: тиша – глибинна, глибокодумність – тиха…
*
І ще одна особливо глибока, промовиста тиша – з Гомерової «Іліади» (переклад Бориса Тена):
…Так наче зорі яскраві круг ясного місяця в небі
Сяйвом світлисту безвітряну ночі наповнюють тишу,
Світлом облиті долини всі, видно і пагір верхів’я,
Й скелі високі, й безкрає над ними простерлося небо,
Повне зірок незліченних, і серцем пастух їм радіє…
Прекрасний Космос і людина, його часточка, яка серцем радіє тій величній красі… Десь на протилежному полюсі – «нечестивці бездомні, без роду, без племені», ті, яким любі кровожерні війни, «людям такі осоружні»…
Можна подивуватись, але мак, образ тиші в античних, той цвіт, що й нині є символом пам’яті про полеглих, веде до таких от найніжніших в «Іліаді» рядків:
Наче той мак у саду свою набік похилить голівку,
Під ряснотою мачин і весняних дощів обважнілу,
Так же й шоломом обтяжену голову набік схилив він.
У цій тиші – голос матері, що побивається над своїм сином:
Я ж бо плекала його, як рослину в саду на осонні…
А ще в ній – голос древнього співця, який хоче отямити нелюдів, кому любий бог війни – «втілене зло», «кров’ю умиваний людоубивець»…
