***
ти казав мені вірити Господи
коли квіти безгрішно мовчатимуть
і слова витиратимуть сльози із облич
незнайомих жінок
ти казав нам молитися Господи
коли час зашкарубнув налякано
на подертій сорочці війни
у сувоях санскриту усі їхні душі
коли падають зорі/міста/мости
ти казав нам стояти Господи
підійматись і йти
навпрошки набрякає червень тугою і водою
ми блукаємо в тінях маленьких дерев
ти казав нам жити Господи
навіть там де колись помер
***
еміграція літа в тихому смутку надій
розчеши довжелезне волосся траві
і зостанься собою
коли вірші розп’яті чужим поглядом слів
витирають хустинкою сльози
їдь туди
де дерева і світлий полин
обпікають твій голос нитками розмови
про вічне
де повітря танцює і небо торкає руки
де батьківська любов притулилась
до високої вишні
із маленької кісточки
випливають нові береги
і важливість у тім
що ти тут як орбіта чиєїсь планети
потрапляєш в сліди
які час розгубив
просто стій
заховавшись у високій траві
мовчки дякую
за маму і тата
***
і часоплинність непорушно пише
у сповиткові про серпанок злив
сполохані птахи обсіли тишу
прачорний день прадавньої війни
і плащаниця білої блакиті
яскріє виднокраєм таїни
пресвітле слово рівноденням зшите
дитинний сум черленої війни
і хвища бур і віковічний вітер
строкато б’є в обличчя тятива
десь вистигає оберемок літер
про плинність втрат і пахощі життя
і молитов загублене каміння
несе війна у пазусі зітхань
Єрусалиме
дай своє спасіння во ім’я тих
кого уже нема
