(«щоб» чи «аби»?)
Те «аби» я добре запам’ятав у зв’язку з адресованим мені відкритим листом світлої пам’яті Святослава Караванського («ЛУ», № 29, 2001) – відгуком на мій допис «Натовп чи громада?» («ЛУ», № 25, 2001). А писав я під враженням історичної для Львова події – візиту Папи Йоана Павла ІІ. Місто жило тією подією, буденність поступалася місцем високому, духовному. Піднесеними, святковими були настрої львів’ян. На тому тлі неприємно вражало слух часто чуте з радіо й телебачення: «Святковий натовп вітав…».
Юрба, чи натовп (стовпище, штовханина, незібраність), і святковість – щось геть не сумісне. Святковою може бути громада (збір, зібрання, здвиг народу). Небезпечне для тоталітарної системи поняття «громада», хоч люд уже з десяток років громадився під національними барвами, усе ж повільно входило в практику мовлення. От і спробував я в своєму дописі «Натовп чи громада?» наголосити на несумісності такого поєднання: «святковий натовп». А принагідно згадав і про голос громади, наш, сказати б, історичний дієслівний заклик, без якого важко й уявити собі дух нашої пісні, мови загалом.
Невдовзі на шпальтах «Літературної України» прочитав відгук Святослава Караванського. Майже весь текст автор присвячує розрізненню сполучників «аби» і «щоб». Наводить декілька цитат, що ілюструють вживання цих сполучників у нашій мові; серед них такі: «…говорив він… голосно, немов бажав, щоб і прохожі чули його слова…» (І. Франко). «Чим би дитя не бавилось, аби не плакало», «Не спиняй, нехай співає, аби не голосно» (Т. Шевченко). Опісля роз’яснює: «З цитат видно, що сполучник аби має значення тільки б, аби лише… Це основне значення сполучника аби. Тому вживання аби у значенні щоб, іноді практиковане навіть класиками, може бути причиною непорозумінь… Коли я скажу: «Я зробив це, аби заспокоїти їх», то моє твердження можна зрозуміти двояко! «Я зробив це, щоб заспокоїти їх» і «Я зробив це, аби лише заспокоїти їх», тобто, щоб відчепитися».
Причиною цих поглиблених зауважень було те, що в моєму дописі траплялися ті «аби», вжиті не в основному значенні. Відтоді, щиро вдячний С. Караванському за науку, я вже був обережний у вживанні цього сполучника. Як у воду дивився славний наш мовознавець із Штатів: серед тих «аби», якими сьогодні зарясніла наша мова («модним» стало), вже й саме «щоб» губиться.
А от щодо дієслівного заклику, то, сподіваючись підтримки С. Караванського, я з прикрістю читав ось цей абзац: «Тепер кілька слів про «дієслівний заклик». Я особисто згоден із тим, що краще вживати «заспіваймо», ніж «давайте заспіваєм». Але гляньмо, як закликає дівчину її хлопець у народній пісні: «Давай розійдемося з тобою…» Виходить, що обидві форми живуть у народній мові, і важко сказати, що більше шкодить нашій мові – вживання заклику зі словом «давай», чи вживання «аби» у значенні «щоб»».
Особливо діткнула мене кінцівка фрази: «…і важко сказати, що більше шкодить нашій мові…», бо ж зіставлені речі – різної ваги, різної «шкоди»: сполучники «щоб», «аби» – і дієслівний заклик. Якщо змішування цих сполучників засвідчує неувагу до мови, то втрачання дієслівного заклику мітить у саме її серце; одне поправне, інше, втрачене, – ні. Втім, зважмо й на те, що цей приклад «Давай розійдемося…» – із однієї з пісень, яку С. Караванський, як сам про це згадує, записав від галичан, перебуваючи в таборі на Колимі. Одинокий приклад із маловідомої пісні навряд чи дає право стверджувати, що «обидві форми живуть у народній мові».
Та ось завдяки редакторові «Збруча» дізнаюся про книжку С. Караванського «Ідіотизми сталінської ярижки у державній мові України» (Львів: БаК, 2016), де на с. 112 Автор пише: «Я цілком підтримую несхвалення наказової форми із словом давайте»… А втім, ще ж і до того, в «Секретах української мови» (Київ: УКСП «Кобза», 1994) С. Караванський, аналізуючи шкідливі для української мови зміни, запроваджені в «Українському правописі» 1933 року, наголосив і на такій: «Доведено до мінімуму вживання форми наказового способу дієслів другої особи множини: послухаймо! заспіваймо! почнімо! Натомість культивовано російські форми послухаєм! давайте заспіваєм! почнемо!». Зауважу вкотре (див. допис «І двигнімся, як той фенікс…»), що з-поміж усіх болючих утрат найболючіша таки саме ця – втрата нашого заклику.
Повертаючись до обговорюваного листа, варто звернути увагу на актуальну й повчальну його кінцівку. Мов би до нас, сьогоднішніх, уже з теренів Вічності промовляє видатний філолог-лексикограф, несхитний патріот: «Нашу мову не одне століття нищили підступними державними законами, тож нашої вини мало в тому, що сьогодні практично немає абсолютних знавців рідної мови. Тому стежити і виправляти один одного – не моветон, а необхідність. Тільки гуртом – громадою – можна зберегти нашу мову від перспективи бути затоптаною натовпом».
Одне лиш варто додати, зваживши на нинішній стан речей. Не так уже страшні спрямовані проти мови «підступні державні закони», як наша до рідної мови неувага. Та й «натовп» відходить у минуле – стаємо дедалі тіснішою громадою, єдиним, гартованим у війні народом. Тож допомагати одне одному позбуватися мовних похибок (надто коли йдеться про кальки з російської), як ми це робили на початках нашої Незалежності, застерігати від манівців, дослухатися до «тонкощів» рідної мови й зацікавлювати ними всіх, хто хоче засвоювати українську, – це вже не тільки необхідність, а й наш спільний святий обов’язок.
02.07.2022