Режисер Олександр Муратов, який особисто знав Олександра Довженка розповідає про непросту долю метра українського кіно.
Про Олександра Довженка написано дуже багато. Але все це головним чином кінознавчі та літературознавчі дослідження: глибокі та поверхові, об’єктивні чи тенденційні. Однак про внутрішній світ цього великого митця ми дізналися лише нещодавно, коли були в повному обсязі опубліковані його щоденники. Дивно, що вони збереглися. Адже Довженко постійно був «під ковпаком» НКВС, а потім — КДБ. Якби щоденники потрапили туди, не допомогла б навіть прихильність до нього самого Сталіна. А прихильність й справді була.
У кривавого тирана спостерігався певний потяг до справжнього мистецтва. У нього було кілька улюбленців, яких він не дозволяв заарештовувати, але й не заважав цькувати. До таких належали письменники Булгаков, Платонов, Пастернак, композитори Шостакович і Прокоф’ев, кінорежисери Ейзенштейн та Довженко. Останнього він особливо полюбив після фільму «Щорс».
Олександр Петрович розповів мені, що через кілька років після шаленого успіху фільму «Чапаєв» Сталін сказав: «А чому б українцям не зняти кіно про їхнього червоного героя?» Тоді будь-яка репліка вождя сприймалася як наказ. Українське партійне керівництво кинулося шукати такого героя. На ті страшні часи всі справжні герої були вже розстріляні і затавровані. Довго радились і вирішили висунути батька Боженка, який помер у 1919 році задовго до сталінських репресій. З цією кандидатурою Довженко, якому доручили цю постановку, й приїхав до Москви. Сталін уважно вислухав і сказав: «Досить нам оспівувати темних народних ватажків. Краще зробіть фільм про одного з перших кваліфікованих червоних командирів робітничого походження, який воював у вас на Україні… Він у лютому-березні 1918 року очолював в Києві курси червоних командирів… Ось про нього і варто зробити фільм!» Всі присутні, зокрема й Довженко не мали гадки, хто такий цей Щорс. Повернувшись до Києва, стали копирсатися в архівах, розпитувати учасників громадянської війни. Але мало чого дізнались. Одно було незаперечним — що він загинув у серпні 1919 року за дуже загадкових обставин. Але не послухатись вождя було неможливо. От Олександр Петрович і приписав Щорсу подвиги різних червоних командирів, яких Сталін вже розстріляв.
Фільм вийшов у 1939 році. Вождь був від нього в захопленні. Це дало Довженкові деяку індульгенцію на все подальше життя. Довженкова дружина Юлія Іполитівна Солнцева наприкінці свого життя розповіла мені, що якийсь занадто прудкий енкаведист, який люто ненавидів Довженка, писав на нього донос за доносом, й за це його самого невдовзі розстріляли. А що? Не можна бути святішим за римського папу…
Вперше я побачив Довженка в 1953 році на його лекції (тепер це зветься майстер-клас) у ВДІКУ. Там існувала традиція, за якою раз на місць перед усіма студентами режисерського факультету виступав хтось з корифеїв радянського кіно. Серед них,зрозуміло, був і Довженко. На його лекцію зібралися не тільки майбутні режисери, а й весь ВДІК. Довженко розповідав багато цікавого, а наприкінці сказав: «Може у когось буде запитання?» Але зал мовчав. І тоді я щось
(вже не пам’ятаю що саме) запитав, і чомусь українською мовою. І він відповів теж українською. А після того нахилився до директора інституту мабуть, щоб з’ясувати моє прізвище. І, як це не дивно, запам’ятав його! Бо коли у нас почалась велика виробнича практика, на мене прийшла заявка з «Мосфільму», а конкретніше — з фільму «Поема про море», який знімав Довженко.
Треба сказати, що весь мій курс пішов працювати на «Тихий Дон» до нашого керівника Сергія Аполлінарієвича Герасимова. Те, що ми з Кірою Муратовою працюватимемо на «Мосфільм», розгнівало його. Але дізнавшись, що це фільм Довженка, заспокоївся. Бо Довженка він поважав і навіть любив.
Дивна річ: Олександр Петрович був дуже різкою людиною і все, що думав про когось, казав тому просто в очі. Однак колеги йому це вибачали. Адже після смерті Ейзенштейна його вважали чи не найбільшим авторитетом радянського кіно. До нього прислухався навіть Пир’єв (тодішній голова оргкомітету Спілки кінематографістів СРСР і директор «Мосфільму») – людина дуже самовпевнена і безапеляційна. И хоча всі кінематографісти Довженка поважали, партійне керівництво фактично знущалося з нього. Я добре пам’ятаю, як незадовго до смерті, повернувшись з засідання колегії Міністерства культури під головуванням Фурцевої, він гнівно сказав: «Що вони від мене хочуть?! І те в сценарій встав, і це перероби! Ніби це останній фільм за радянської влади!» Переконаний, що саме такі стосунки з владою передчасно загнали його до могили. Не можу забути, як він, тяжко зітхнувши, сказав: «Мабуть, скоро помру. Земля вже мене на собі не носить, до себе кличе…»
Його приязне ставлення до мене пояснюється просто: я був єдиною людиною на «Мосфільмі», з якою він міг спілкуватися рідною мовою. По-друге, він на початку 30-х жив у Харкові, тодішній столиці України, і був трохи знайомий з моїм батьком. Він навіть пригадав назву першої поетичної збірки Ігоря Муратова – «Загибель синьої птиці», про яку я навіть не знав. Можливо, саме тому він моє прізвище запам’ятав. Нічим іншим запрошення мене на фільм «Поема про море» пояснити не можу.
Попри зовнішню і внутрішню велич, він нам, зовсім юним практикантам, дуже довіряв. У сценарії були ретроспективні епізоди, які Довженко доручив нам не тільки підготувати для зйомок, а й обіцяв, що ми потім будемо їх знімати. Кірі дістався дуже складний епізод – «Похорон скифського царя», а мені два — про громадянську та вітчизняну війну. Якось він розповідав мені як слід знімати епізод про громадянську війну, й на шкільній дошці, що стояла в його кабінеті, малював той самий знаменитий триптих (посередині жінка гойдає в люльці немовля, а з обох боків вирує війна). Раптом до кабінету зайшла співрежисер Довженка та його дружина Юлія Іполитівна Солнцева і попросила мене залишити їх наодинці. Я вийшов, але через напівзачинені двері почув: «Олександре Петровичу! Якщо ви не будете себе поважати, вас ніхто не поважатиме теж! Невже ви не розумієте, що ваші постійні розмови з цим харківським хлопцем принижують вас? Хто ви і хто він!» І раптом я почув крик Довженка: «Юлю! Навіщо ти мене тягнеш на ідіотський п’єдестал?! Ти мене вже з усіма пересварила! Я тобі Ігоря ніколи не пробачу!»
Потім я дізнався, що він мав на увазі прекрасного режисера Ігоря Андрійовича Савченка. Справа в тому, що після шаленого успіху «Щорса», за який Довженка проголосили лідером не тільки українського, а й всесоюзного кіно, відбувся тріумф фільму Савченка «Богдан Хмельницький». Неймовірно честолюбива Солнцева не могла йому вибачити цей успіх, бо з її точки зору він затьмарював славу Довженка. Почала повсюди паплюжити фільм «Богдан Хмельницький», не думаючи про те, що там автором сценарію був всесильний Олександр Корнійчук. Це відгукнулося в 1944 році, коли Сталін розтрощив сценарій Довженка «Україна в огні» і доручив керівникам Спілки письменників України Рильському, Бажану і Корнійчуку, який до того ж був членом ЦК ВКПб і Міністром закордоних справ України, публічно відстібати Довженка.
Максим Рильський (на той час голова письменницької спілки) обмежився лише кількома словами; близький друг Олександра Петровича – Микола Бажан – змушений був Довженка таврувати, бо боявся втратити почесті та посади. Але найбільше накинувся на Довженка ображений Солнцевою Олександр Корнійчук. Він настільки розперезався, що присутнім на страті письменникам було соромно його слухати.
Саме за ініціативою Корнійчука Довженка після війни не впустили до України. А Олександр Петрович дуже тужив за нею. Якось сказав мені, що хоче бути похованим у Києві. Але не на Байковому цвинтарі, а на пагорбі під Києво-Печерською лаврою понад Дніпром. Однак не судилося. Він лежить на найпрестижнішому московському Новодівочому цвинтарі. Поряд похована Солнцева. При всіх плітках про неї, про всі натяки на її зв’язки з КДБ, вона була вірним другом Довженка в його дуже нелегкому житті.
Після смерті чоловіка вона стала постановником «Поеми про море» і через директора ВДІКу подовжила мою практику, бо їй було важко розібратися, що мав Олександр Петрович на увазі в кожному епізоді. Адже режисерський сценарій писав не він, а другий режисер Леонід Пчьолкін. Довженко його, мабуть, і не читав. Він все записував у свої блокноти, і ці записи було важко розшифрувати.
Спочатку я переказував те, що справді чув від Довженка, а потім почав фантазувати. Як не дивно, це сходило мені з рук. Сам Олександр Петрович, не зважаючи на безпрецедентно розтягнутий підготовчий період, жодного актора так і не затвердив. Винятком був він сам на роль Письменника ( це я переконав його знятися в цій ролі) і знаменитий мхатівський актор Борис Ліванов на роль генерала. Його проба була призначена на передостанній день безкінечно пролонгованого підготовчого періоду. Відступати було вже нікуди, однак в цей час Ліванов був у глибокому запої. Його ледве протверезили та привезли на «Мосфільм». Довженко доручив мені слідкувати, щоб він знову не напився. Я замкнувся з актором в репетиційній кімнаті і почав подавати йому репліки. Та він поскаржився на страшенний головний біль і попросив дати йому дві пігулки анальгіну. Я зателефонував до знімальної групи і помреж принесла ліки та склянку води. Він запив анальгін і… зразу ж неймовірно сп’янів. Я був дуже молодий і до того ж непитущий, й тому не знав, що після тривалої пиятики вода призводить до сильного сп’яніння. Мене охопив жах! Не через те, що боявся гніву Довженка, а тому, що підвів його. Не розуміючи, що роблю, звалив стокілограмового артиста на свої худі плечі і потягнув до павільйону. Як дотягнув, не розумію. Поставивши Ліванова за декорацією, натягнув йому на голову генеральського кашкета і, тремтячі, підійшов до Довженка. Він вигукнув високим, майже жіночим голосом «Мотор! Почали!», і моє серце опинилося в п’ятках. І що ж ви думаєте? Двері в декорації розчинилися і зайшов Ліванов. Зняв з голови кашкета, дуже довгим сумним поглядом оглянув хату і тихо вимовив: «Господи, невже це моя рідна хата? Але ж у дитинстві вона здавалася мені такою великою…» З його ока викотилася величезна сльоза і він замовкнув. У всіх пробігли мурашки по спинах. А Довженко вигукнув : «Геніально! Досить!» Ліванов вийшов за двері і невдовзі пролунав страшенний гуркіт. Це він завалив декорацію. Слава Богу, не нашу, а сусідню.
Я вже казав, що ніхто не знав, кого Довженко збирався знімати. Скориставшись цим, я почав вигадувати нібито від нього чув про кандидатури, які йому були до вподоби. Ті, що насправді найбільш подобались мені. Я це говорив Солнцевій, а вже вона групі. Та через деякий час всі почали звертатися безпосередньо до мене. І після цього я буквально в один день був вигнаний з фільму. Юлія Іполитівна не терпіла навіть найменшого суперництва.
Після цього інциденту Солнцева багато років не згадувала про мене. І тільки незадовго до смерті спитала директора музею Довженка Тетяну Дерев’янко: «Чому це Олександр Ігорович (вона мене і Кіру завжди називала по-батькові), коли буває в Москві, не приходить до мене?» І я, скориставшись цим запрошенням, завітав до неї. Обстановка квартири була такою ж, що й за життя Довженка. (Я двічі вже бував в їхній квартирі.) Мою увагу привернула світла пляма на обоях. Юлія Іполитівна перехопила мій погляд : «Тут висіла прекрасна картина Кончаловського… Ми жили дуже скрутно і були змушені продати її».
Я ніколи не замислювався, на які гроші вони існували. Адже Олександр Петрович багато років не працював. Це вже перед кінцем життя він почав знімати «Поему про море» і викладати у ВДІКу та на Вищих курсах сценаристів та режисерів. А перед цим вони головним чином жили на зарплату Солнцевої, яку вона одержувала за асистентську роботу на «Мосфільмі». Мабуть вона свого геніального чоловіка дуже поважала і любила, якщо погоджувалась на таке незаможне життя. Адже вона була ледь не найкрасивішою жінкою Радянського Союзу 20-х й початку 30-х років. Навіть якщо правда, що вона на завдання спецорганів стежила за Довженком, то, переконаний, й всіма силами оберігала його. А як вона піклувалася про його здоров’я! Без неї він прожив би значно менше. Це зараз легко патякати про контакти з НКВС. У ті жахливі часи відмова від таких контактів означала одне – смерть. І не тільки свою, а всієї родини.
Наприкінці нашої зустрічі Солнцева сказала: «А чому б вам не записати ваші розмови з Олександром Петровичем і не видати їх?» Я пообіцяв це зробити. А потім подумав: що я можу написати? Тоді (1988 рік) ще була радянська влада, і , можна сказати, націоналістичні висловлювання Довженка ніхто б не надрукував. А в часи Незалежності здивували б його дуже ліві погляди. Він був типовим українським націонал-комуністом, таким же як Тарас Шевченко, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Микола Хвильовий. Такі погляди були дуже притаманні більшості української інтелігенції.
Чи засуджував Довженко радянську владу? Безсумнівно. Це видно з його щоденників. Але засуджував, як викривлення комуністичних ідей. Я пам’ятаю його слова: «Соціалізм — прекрасний лад , але для нього нема гідних людей». І ще: «Якщо тепер оголосять, що можна брати по потребі, то люди моментально розхапають абсолютно все, навіть диригентські палички». Прогулюючись зі мною мосфільмівським садом (який, до речі, був посаджений з його ініціативи), він сказав: «Якби не було ані Маркса, ані Енгельса, ані Леніна, я все одно був би щирим комуністом. Але не таким, — він підняв пальця догори, — як оті!»
Його дуже хвилювали національні питання. Я запам’ятав його судження про Миколу Васильовича Гоголя. Довженко категорично стверджував, що той за способом мислення був справжнім українцем. «Не міг би росіянин написати: «Жодний птах не зможе долетіти до середини Дніпра!», бо він, подивившись на Дніпро, зразу зрозуміє, що це перебільшення. А от для українця це правда! Але правда іншого, метафоричного ґатунку… Навіть «Мертві душі» міг написати тільки українець. Бо для росіянина було б найважливішим те, що в знаменитій трійці їхав шахрай Павло Іванович Чічіков, а для українця Гоголя це не мало жодного значення, для нього ця трійка була лише символом. Це – специфічно український спосіб мислення.» Безсумнівно, саме Довженко, а не Параджанов, був родоначальником українського поетичного кіно.
Олександр МУРАТОВ,
кінорежисер, письменник, публіцист
Збережено авторське редагування