Володимир Коскін. Верлібри

231

* * *
Подивись мені в очі.
Я дивлюсь у твої очі.
Небайдужість твоя і моя
дає нам можливість
не ховатись у себе
від безщадного світу.

* * *
Моє серце розіп’яте на гілці судин,
так схоже на червону боксерську грушу,
яку дубасять зсередини.

* * *
Вечорами дах раптом обтрушує
жменю пташок.
Ночами горище випускає
дрібку кажанів.
До світанку поет не спить –
слова любові на птахів перетворює,
кажанів жури розчиняє у темряві.

* * *
Над лобастою горою нависає чубатий гай,
між двома озерами пагорб
зазирає у дві нори.
Далі – різко окреслені межі:
лігво мови.
Там причаїлося золото мовчання,
яким розквітає
свобода світанку.

* * *
Я замерз у мокрому вітті
заходу сонця, що підкрадається.
Холод прозріння –
у горлянці закривавленої синяви.

facebook.com

попередня стаття«Українська книжкова поличка» відкрилася вже у 18 країнах
наступна статтяЗамість Пушкіна має бути вулиця Сковороди