#Епістолярій
«…ГРАТУЛЮЮ, ДЯКУЮ, ЗАЗДРЮ»
Якось під час упорядкування домашнього архіву під руку потрапили листи Леоніда Череватенка. Відразу став їх читати — непоспішливо, неквапливо, аркуш за аркушем. І коли перечитав останнє «посланіє» (Є. Маланюк) із Бучі, дуже пошкодував, що не зустрівся з Леонідом Васильовичем. Аби, найперше, подякувати за допомогу. Висловити вдячність не на відстані, не на папері, а зблизька. А ще — познайомитися, потиснути руку, почути з уст співрозмовника незвичне для мене слово «гратулюю» і не менш цікаве двослів’я «паперові поклади»). Не судилось…
Наш епістолярний діалог тривав менше як три роки. Перший лист поета датовано 1 квітня 2009 року, останній — 30 серпня 2011-го. За цей період до Одеси прибились шість епістол. У кожній — відповіді на мої непрості запитання, поради, роздуми про літературний і культурний процес, згадки про того чи іншого письменника.
З листів постають картинки налагодження літератором побуту після відходу за небокрай батьків, озвучуються думки про нереалізовані наміри, відкриваються життєві плани й творчі задуми. Водночас із глибини душі митця підіймаються щемкі нотки неприхованого смутку («Добре, що у Вас є мама… А в мене вже нікого»).
Листи надруковані на машинці й підписані автором власноруч або «Л. Череватенко», або «ЛЧ». Публікуються вперше.
Іван ЗАДОЯ
№ 1
Буча, 01.04.2009
Шановний пане Іване!
Поза сумнівом, Ви маєте право здивуватися і напевне дивуєтесь, чому я тільки сьогодні (та ще 1-го квітня) відповідаю на Вашого листа від 14 листопада 2007 року. Відповідь буде щира і проста: займаюсь капітальним ремонтом після смерті батьків. А це означає не лише колосальний обсяг фізичної праці, а й певний розгардіяш — приблизно такий, як після землетрусу чи атомної війни. В результаті Ваш лист і Вами надіслана книжкаi потрапили в купу книжок, листів, паперів, котрі весь час змінювали місцеположення, отже, надовго зникли з-перед моїх очей. Хочете вірте — хочете не вірте, але саме так воно сталося. І коли нарешті Ваша книжка і Ваш лист виринули з отих паперових покладів, я був щасливий — і негайно заходився обмірковувати, чим я можу стати Вам у пригоді, точніше — що я відповім. Відповідаю поки що на останнє запитання: рік смерті Воробйова Івана Онисимовича. За моїми відомостями, колишнього голову правління ВУФКУ розстріляли 25 серпня 1937 року. Деталі можу повідомити, але згодом. Зі свого боку доповім таке: свого часу я збирав матеріали керівників ВУФКУ, збирався зробити документальний фільм. Цей задум, як і решту аналогічних, не було реалізовано. Та ось збереглася брошурка І. Воробйова «Про українське кіно» (ВУФКУ, Київ, 1929, 31 стор.). В паризькому приватному архіві знайдено лист І. Воробйова на ім’я Євгена Деслава (Слабченка), якому автор відмовив у поїздці до Гол[л]івуду і позбавив його права бути представником ВУФКУ на Європу. Короткими словами, справа не безнадійна, є шанси дещо достовірне відшукати.
Забув привітати Вас з чудовою книжкою! Леонід Чернов — це об’єкт (чи суб’єкт) давніх моїх зацікавлень: і такий був намір — зняти про нього фільм, але… Уявляю собі, яких зусиль Вам коштували ці пошуки, — і як добре, що всі ці матеріали з’явилися під однією палітуркою. Молодця, пане Задоя!
Хай здоровиться Вам і щастить!
Л. Череватенко.
№ 2
Буча, 27.10.2009
Шановний Іване Михайловичу!
Дякую за чудові «Зашпори…», які добре доповнюють і збагачують «Кобзаря на мотоциклі». Можу хіба що привітати з дослідницькою удачею: фактично Ви талановито відкриваєте заново письменника несправедливо забутого, знайомого більшості сучасників лише з «Розстріляного Відродження». Але подано там виключно українські поезії Леоніда Кіндратовича: іншого виходу не було у Лавріненка, тоді як Задоя мав шир[ш]і можливості. Але чомусь не навів жодного вірша з імажиністської збірки «Профсоюз Сумасшедших». Чи, бува, не через імовірні звинувачення в непатріотизмі? Втім, не варто звертати увагу на рідних ідіотів. Не розумію, навіщо віддавати росіянам у «безвозмездное пользование», скажімо, хуліганисту (і дотепну) «Песнь песней»? Хто знає, можливо б, цей російськомовний вірш допоміг трохи поліпшити демографічну ситуацію в Україні…
Мені прикро, що я запізнився з інформацією про Івана Воробйова. Проте надсилаю його брошурку, що добув її в Москві шляхом хитрих взаємних обмінів. Прошу повернути: вона ще знадобиться в Києві. Щодо листа Євгенові Деславу, то я можу вислати ксерокопію (якщо потрібно).
Я займаюсь переважно Лукашем. Оце вичитав верстку книги спогадів (перший том). На черзі другий.
Всього найкращого!
Будьмо!
Л. Череватенко.
№ 3
Буча, 18.11.2009
Шановний Іване Михайовичу!
Спогади Стеблини потрапили до Першого тому, що вже повністю видрукований. Гадаю, дістати його можна хіба що у директора — Соловйової Віри Йосипівни. Вона ж і власниця видавництва «Києво-Могилянська академія». Вона ж профінансувала видання спогадів «Наш Лукаш», отже, намагається бодай частково повернути витрачені кошти. Тут я нічим не здатний допомогти, але можу підказати. Книгу спогадів про Дейча фінансував […] Крим Анатолій. Звертатися, отже, маєте або до нього, або до шановної Євгенії Кузьмівни. У вільному продажі я цієї книги не бачив. Про Нечерду повідати щось зугарний хіба Михайло Слабошпицький. Російська державна бібліотека має у своєму розпорядженні «Профсоюз Сумасшедших»: треба їх дотискувати.
На все добре!
Л. Ч[ереватенко].
№ 4
Буча, 3.6.2011
Дорогий пане Іване!
Довго збирався і аж нарешті зібрався написати Вам листа, подякувати за чудовий подарунок. Несподіваний і такий вчасний. Річ у тому, що вже півтора роки тягають мене по лікарнях, шпиталях і тому подібних малоприємних закладах. За цей час довелося відірватися від повнокровного літературного життя, від спілчанських розборок і чвар, що має як негативи, так і свої позитиви. До останніх належить можливість лежати в ліжку і перечитувати не з обов’язку чи принуки, а тому що хочеться милу серцю лектуру. До такої належить сьогодні «Я жив як міг…».
Мені якось не довелося близько перетинатися з Борисом Андрійовичем: було кілька випадкових зустрічей та й годі. Але пригадую, з яким блиском в очах переповідав він уривок з табірного листа Михайла Драй-Хмари: де поета прив’язують мотузками до шахтних стояків, щоб він виконав норму. Мені здалося, що Нечерда у цьому епізоді вбачав деяку спорідненість з особистою долею. Але то лише моє припущення, ми на цю тему не поговорили, поспішали — і він, і я. Кажу про цей випадок, щоб Ви зрозуміли, з яким інтересом я вчитуюсь у подробиці життя людини, яка існувала десь паралельно й одночасно зі мною, але так і лишилась для мене загадкою. Мені однаково цікаві і незавершені його вірші, і спогади сучасників, і листування. Можу собі уявити, яких зусиль, яких витрат душевних Вам коштувало — зібрати, а головне вибити з людей оті скупі, але такі дорогоцінні деталі і факти! Я готував до друку спогади про Миколу Олексійовича Лукаша, отже, знаю з власного досвіду, що це таке. До речі, перший том благополучно вийшов, на другий держава не знайшла коштів, третій лежить начебто й підготовлений, але без руху, сама спадщина Лукашева дожидається ліпших часів або іншої держави… Отже, гратулюю, дякую, заздрю…
Будьмо!
Л. Череватенко.
№ 5
Буча, 25.06.2011
Дорогий Іване Михайловичу!
Дякую щиро за люб’язного листа і за неочікувано добрі слова, сказані на мою адресу. Явно перебільшені, проте приємні (критися не буду).
На превелику прикрість, не можу стати Вам у пригоді, бо ні з ким, кого Ви згадуєте, я не спілкувався, тож нічим не можу Вам допомогти. Прошу вибачити.
Щодо стану мого здоров’я — воно за місяці байдикування в домашній обстановці помітно зміцніло. В липні мене прооперують.
Мені ще багато треба зробити, зокрема, видати тритомник Євгена Плужника У зв’язку з чим звертаюсь до Вас уклінно: чи не могли б Ви попросити пана Григорія Зленка, щоб він передав мені отой понівечений автограф Плужників, про який були публікації (додам — кількаразові) у пресі?
Хай щастить! Здоров’я й успіху!
Л. Ч[ереватенко].
№ 6
Буча, 30.08.2011
Шановний пане Іване!
Дякую Вам щиро за Плужників автограф, — звісно, було б краще отримати ще й прізвище адресата, втім, його ми, очевидно, вже ніколи не довідаємось. Але навіть те, що його було акуратно вирізано і, напевне, спалено, чудово характеризує часи, що в них довелося Євгенові Павловичу жити і творити. Спасибі!
Готуємо тритомовик, наступного року має вийти перший том у видавництві «Критика». Але роботи, не приховаю, багатенько.
На операцію мене поки що не беруть — з об’єктивних, мовляв, пр[и]чин. Але на початку вересня, очевидно, справу доведуть до логічного кінця.
А взагалі — божеволієм разом з усією державою. І — додам — з цілим світом.
Добре, що у Вас є мама і що Ви їй допомагаєте. А в мене вже нікого.
Будьмо!
Л. Череватенко.