Викреслити російських письменників мало, потрібно згадати своїх
175
Уже вщухли дискусії про те, чи варто вилучати твори російських письменників зі шкільних підручників. Тепер учителі працюють за оновленими програмами. А що далі? Я й досі в соцмережах часто натрапляю на міркування, що коли викреслити «вєлікіх і магучіх», то нам залишаться самі знедолені кріпаки, селюки й одвічні страждальці — українські письменники й письменниці. Як викладачка і літературознавиця, я нерідко чую про українську літературу, що вона нудна, а на запитання, що ви читали, у відповідь — «Кайдашів», «Енеїду» і якихось іще два-три тексти зі шкільної програми.
А якщо я скажу вам, що ми просто дечого самі про себе не знаємо, ба більше — що ми не просто не знаємо, а нас примусили забути, стерти, вичавити із себе нас самих же: нас — інтелектуальних, глибоких, освічених, філософських, залишивши з шароварами Гоголя, з вусами й кожухом Шевченка, із хворобою Лесі Українки та з революцією Франка.
Ми не копаємо глибше, бо в школі навчалися за радянським підходом, де українські письменники — якісь нафталінові й ідеалізовані і не мають нічого спільного з нами, сучасними. А в дорослому віці, згадуючи це, ми нечасто беремо з книжкової полички щось українське, бо в нас сидить оте дрібне, меншовартісне, і нам здається, що велике й глибоке — десь там.
А нам є чим пишатися. Українські письменники посідають у світовій літературі не менш почесну сходинку, ніж російські. Ось кілька фактів. Сподіваюся, вони зацікавлять і надихнуть не лише вчителів, а й усіх, хто хоче краще знати свою культуру та історію.
Валер’ян Підмогильний писав екзистенційні твори задовго до Поля Сартра. «Місто», «Проблема хліба», «Невеличка драма», «Повість без назви» — все це зразки психологічної традиції в європейській літературі.
Українська Лоліта була написана задовго до Набокова київським інтелектуалом Віктором Домонтовичем, автором інтелектуальної української прози, феноменальним письменником і дуже загадковим чоловіком із грандіозним таємничим життям.
Стрічка «Тіні забутих предків» Параджанова, знята за однойменною повістю Коцюбинського, — обов’язкова до вивчення магістрами кінознавства Гарвардського університету. До речі, цей твір часто порівнюють із Шекспіровою трагедією «Ромео і Джульєтта». Тільки наш автор виходить в іншу площину цієї трагедії: виводячи у фокус не тему нездійсненності кохання, а психологічний біль від утрати рідної людини. І відбувається це не в далекій Вероні, а в наших із вами крутезних Карпатах, серед гір із їхньою міфічністю й магією. Коцюбинський, узагалі, є новатором імпресіонізму, він обожнював Італію, острів Капрі, з якого привіз величезну кількість емоцій, які проросли в його текстах. Мазковість полотен Моне в суміші з музикою Саті чи Дебюссі — ідеальне поєднання з імпресіоністичними новелами письменника. Хоча імпресіонізм у картинах можемо шукати не тільки у французів, а й в українців, наприклад у роботах Олександра Мурашка.
Леся Українка — феноменальна драматургиня, у чиїх творах переплітаються ніцшеанські, християнські, античні мотиви. Не самим «щоб не плакать, я сміялась» багата її творчість, є в неї і переклади давньоєгипетської поезії, переосмислені Дон Жуан та Донна Анна в «Камінному господарі», а її «Бояриня» взагалі була заборонена.
Є в нас і свій «Архіпелаг ГУЛАГ», тільки куди ближчий до української культури, — «Сад Гетсиманський» Івана Багряного, який у 1946 році пише памфлет — гімн гідності «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», де різко критикує радянську владу і називає її діяльність геноцидом українського народу.
А ще в нас є свій Раскольніков. Так, це всіма нелюбимий у школі Чіпка. Просто з нього зліпили недалекого селюка, який боровся з панами, а насправді ж він — молодий хлопчина, що мав неабиякий потенціал, але під впливом зовнішніх обставин утратив ціннісний орієнтир. Панас Мирний із братом Іваном Біликом спробували в ХІХ столітті копнути психологію людської природи, порушити питання сили волі, вибору й відповідальності та проблеми особистості й впливу соціуму на неї. До речі, текст видавався в Женеві, бо на території України тоді діяв Емський указ, який забороняв друк українських книжок.
А як багато ми не знаємо про нашого Шевченка! Зараз його слова для нас пророчі як ніколи. Ми вже традиційно уявляємо його собі суворим чоловіком у смушевій шапці. Та, крім літературної творчості, він був прекрасним художником, який не цурався малювати оголені портрети і був ще тим денді: вдягав модні світлі костюми і носив плащ-макінтош (ця обновка коштувала дорого, і її могли дозволити собі тільки справжні модники).
Не знаємо ми, що українські авангардні письменники 20-х років минулого століття мали круту європейську традицію збиратися в закладах і влаштовувати мистецькі вечірки. Вони мали містяк, не гірший за паризьке Кафе де Флор, під назвою ХЛАМ (абревіатура: художники, літератори, артисти, музиканти) у підвалі готелю «Континенталь» на нинішній вулиці Городецького, де творилося модерне мистецтво.
Мало чули ми про гумористичний журнал «Червоний перець» зі 100-літньою історією, що його видавав Остап Вишня, а Довженко малював карикатури; і як цей гумор допомагав виживати в часи тоталітарної радянської влади.
Насправді ми нічого не знаємо про номінованих на Нобеля українських письменників. Наприклад, що Франко був номінантом, а Микола Бажан тактовно відмовився від висунення його кандидатури, бо знав наслідки такої перемоги. Історія з номінацією Стуса взагалі має купу таємниць. Висували й Уласа Самчука, і Олеся Гончара. Чому цієї премії так ніхто й не отримав? З різних причин — то смерть, то радянська система. Не чули ми й про те, що виключне право на переклад текстів Жуля Верна мала українська письменниця Марко Вовчок. Вона переклала 15 текстів.
І скільки таких «не знаємо», «не чули», «забули»…
Нам із вами робити ці дослідження про себе і відшукувати унікальні напрями розвитку українських літератури й мистецтва, без примітивізму та провінційності, які ще Микола Хвильовий оформив у памфлет філософських шукань, запитуючи нас «Камо грядеши». Вибір напряму як глибини занурення залежить від нашої інтелектуальної готовності та спроможності відшукати, повернути, реінкарнувати і продукувати українську культуру.
І це мають робити не лише ентузіасти-дослідники, круті фахівці, які горять справою, а й держава. Нова освітня і культурна політика це справа всієї громадськості: від учителя до міністра освіти. Нові шкільні програми і нові підходи у викладанні української класики, — давно час відійти від радянських лекал. Гуманітарні дослідження, робота з архівами, програми повернення наших письменників із забуття мають отримувати належне фінансування.
