Щоби зиму перезимувати на полонині, треба завгодя, ще вліті чи восени покласти піч у хаті. Закличу тогди добрих замаґурських пічкарів, які кладуть печі по всіх довколишніх селах. То буде велика піч з комином наверх, аби дим йшов нагору, а не стелився по цілій хаті; з широким шпаргатом для горшків. Схожа на піч з мого дитинства, що слугувала нам за ліжко, добре ліжко: широчезне, високе, тепле, прогріте, де ми не одну зиму перезимували, вкриваючись овечим ліжником.
– Дивітси ‘ко, аби лижник не пришкрумів, бо в печі ші горит ватра. Та й затикайте каглу, ‘би тепло не виходило з хати. Але глипніт ші в піч, ци вся грань догоріла, ‘би мо’ ни заскоро.
Нас часто в дитинстві зганяли з печі, поки мама на шпаргаті пораїлася, варила нам, що з’їсти.
– Ану злазьте ‘ко намах з печі, поки мама їду доварит. Або сидіт там критко, бо ші загримите вниз у горьшьки д’мамі. Та й буде по пораїню.
Дерев’яні віконниці
Мороз тисне у вікна. Добирається з-під підлоги в хату: торкнешся долівки стопами ніг – холод одразу проймає, не дає поворухнутися.
– Я казав тобі, де годен си визимувати на полонині. Шо меш тамечькі взимі фист бідувати.
Бо полонина взимі завмирає. Величезні кучугури снігу, замети, навалюються на полонину, обтяжуючи її до невитримку.
– Ти, диви, лиш йкі заметиці туда Кринтами й Скуповами. Світа Божого ни видко. До весни туда нима навіть чо’ си рипати.
Ватра в печі горіла цілий вечір, але вже до ранку піч охолола, в хаті вистудилося, наче ватри й не було.
– Ни тра’ вирцати дверми туда-суда. Тепло махом виходит гет, а холод залітає. Нашо тогди тоту ватру класти.
І вже ватерка, варко, не поможе, якщо дує з підлоги, тягне холодом з усіх шпар.
– Та то би тої ватри ни доклавси, їкшо так на світочку кєгне з помосту та й фіфолит из кождої шпари.
І свистить в шибках від вітру, й тріскотить скло від морозу, й не розмерзаються вікна ні вдень ні вночі.
– На зиму варт ставити подвійні викна та й забивати кожну шпаринку раматами, вовнув або чім. Тра’ ші й класти дерев’єні виконниці знадвиря та й нá ніч їх запирати, а на ранок вже собі розкривати, аби сонце та й світло в хату заходили.
Світло є
Гасова лямпа на Угорскім буде моїм світлом, ‘ме освітлювати хатину, як стемніє. ‘Му брати її з собою в хороми чи на ґанок. В стайню. Куди лиш буду йти потемками.
– Ти ґніт дуже ни пидкручуй, бо буде диміти, а не світити. Та й може ади навіть скло тріснути в лямпі. Май гадку.
Бо й ми не раз дома, коли вимикалося світло (через переплетення дротів на лінії, снігопади, що рвали дроти, вітри, які ламали електричні стовпи), світили в хаті гасовою лямпою чи свічкою.
– Йой. Ші в стайні нидокутано, а світло пропало. Берім свічку та й махом идім коні поїти. Бо сегодне и так світло ни включут. Аж хіба, коли полагодє слупи. А то буде коби дес завтра д’вечіру. Тра’ свічками си запасти та й гасом, аби лямпа горіла.
Бувало, що таки в нас вдома з електричного стовпа йшли іскри. Марійка брала тичку й ішла бити по дротах. Хтось з нас ставав на сходах, аби сповіщати, з’явилося в хаті світло чи ще ні. При кожному ударі по електричних дротах світло блимало, вмикалося й знову згасало.
– Марі, є світло. Нима. Знов є. Далі пропало. Ні, є, є. Вже є.
Полагодивши світло, Марійка гордо йшла до хати. Однак, як тільки вона заходила на веранду, світло знову починало блимати, гаснути, згасати.
– Йой. Перемичка далі чістрит. Йду ші я вдарю по ній.
І йшов брат бити по перемичці. Й гаратав добре по тім місці, звідки йшли іскри. Й з усіх сил пробував добути світло.
– Тра’ все мати свічьки напоготові. Бо перемичька в любий момент може зачістрити та й світло пропасти. Та й шо тогди.
Як мала дитина
Як я ‘му жити на полонині, то не тяжко буде призвичаюватися до вечорів без електрики, бо не раз в дитинстві сиділи увечері без світла, писали уроки при свічці. Читали.
– Ни сліпай уже тілько. Лишєй то писанє та й рано допишеш, шо маєш. Буде собі очі збав’єти!
– Та я вже гездечькі дописую та й бирше ні.
Бувало мама забирала зі столу свічку, устромлену в сіль чи пшеницю в склянці, і йшла у веранду чи хороми, аби звідти щось принести в хату. Ми залишалися в темряві. Завмирали. І з трепетом чекали на повернення світла.
– Най икас потримає мені свічку, аби я набрала з міха муки для коржів.
І якимись добрішими були розмови, бесіди при свічці. І більше чулося й прислухалося до вітру за вікном, протяжного, грайливого, дзвінкого. Й тепліше ставало в хаті. Й помалу стихало обурення, чого це знову вимкнули світло, чого воно знову пропало. Й звикалося до полум’я свічки, яке не разило очі, не докучало своєю надмірною яскравістю. Можна було бачити лише те, що необхідно. Наші силуети пливали по стінах, то збільшуючись, то зменшуючись. Ми, дітлахи, ставали перед дверима, пофарбованими в біле, розглядаючи свої подовгасті тіні на дверях. Спостерігали за рухами рук, голови. За жестами. Мімікою обличчя.
– Дивиса йка ти велика гендечькі на дверях. Аж до стелини твоя тінь.
І всі, як ворони, обсідали теплу широку піч: хто аж нагорі біля комина, хто по боках, хто внизу, на краю розпеченого шпаргату. І вже не хотілося знову повертатися до електричної лампи, разючої й гострої, не такої м’якої, чарівливої, заспокійливої, як свічка.
– Я аж здрімав. Так свічька мене на сон покігнула. Та й ші так тепло тут на опецку, шо уснув смих, їк мала дитина.
Фраґменти з книжки Люби-Параскевії Стринадюк “Як я ‘му жити на полонині”
