Дмитро Білоус: Зодчий Слова

Олександр БАКУМЕНКО

1721

До 100-річчя Дмитра Білоуса

Ах, загадкове почуття на вселюдській дорозі!
Що є любов? Саме життя нам пояснить не в змозі…
Дмитро Білоус

Про що не писав би Дмитро Білоус – про веселе чи сумне, про кумедне чи трагічне, він завжди писав з любові про любов. Дмитро Білоус жив у слові, тонко відчуваючи смисловий та емоційний заряд слова. У його поетичному слові вміщалося усе життя.
Триває життя у багатогранному слові письменника і після його смерті. Край могили – це ще не край народної пам’яті. Людина живе рівно стільки, скільки її пам’ятають на землі. Після себе Дмитро Григорович залишив неоціненну спадщину і всенародну любов. Він дійсно був народним поетом, високоосвіченою, інтелігентною людиною. І справа тут не у вишуканих манерах чи постановці обличчя, фігури, голосу. Справа, мабуть, – у розумінні чогось більшого, ніж зовнішні та фізичні дані. Вона – в інтелектуальних здібностях людини, у духовному розумінні людської совісті та краси.
В поезії Дмитро Білоус не сприймав словесних викрутасів, надмірного словесного блиску, котрий занадто засліплює очі, змушує читача дивитися на предмет, примружившись, відбираючи глибокий зір і глибинне бачення думки. Через слово Білоус прагнув реального світосприйняття. Він намагався досягти у слові такого рівня, коли усе геніальне стає простим, а просте – геніальним. Дмитро Григорович вчив читача дивитися у світ широко відкритими очима. У мистецтві, в поезії та і в житті Білоус не сприймав штучних речей. У нього слово та обличчя предмета завжди мали відповідати одне одному, щоб ані у дорослих, ані у дітей не виникало питань.
Дмитро Білоус – від природи традиційний поет. Корені його творів занурюються у глибокі пласти народної поетичної мови. Але це зовсім не означає, що поет був противником справжнього новаторства. Просто Дмитро Григорович в міру своєї освіченості ніколи не налаштовував себе на такі поверхові новації. Він був сумлінним рятівником українського слова. Новаторство Білоуса швидше нагадувало працю з реанімації сучасної української мови, ніж звичайну гру у новації. Його новаторство було унікальним у тому, що Білоусові було достатньо ледь-ледь торкнути слово, як воно починало яскраво світитися з глибини, віддаючи допитливому читачеві природні скарби народної мудрості. Пам’ятаєте, у нього є такі афористичні рядки:

Як прислів’я чудове,
йде від роду до роду,
що народ – зодчий мови,
мова – зодчий народу.

Як просто і водночас по-новому сьогодні промовляються ці рядки.
Читаю “Диво калинове”, “Чари барвінкові”, мої улюблені “Пташині голоси”, з якими вперше у дитинстві відчув красу справжньої поезії, і чую душевний голос поета. Здавалося б, вірші сорокарічної давнини, а вони і тепер вражають моїх дітей гармонією душі і розуму. Твори Дмитра Білоуса залишаються актуальними для багатьох поколінь українців. Здається ця поезія творилася на виріст і на віки великим майстром.
Пам’ятаю, як одного весняного дня, завітав до Дмитра Григоровича зі своєю першою поетичною збіркою. Виникла саме така творча мить, коли я відчув потребу глибокого аналізу своїх творів і певної підтримки з боку досвідченого письменника. Моя аматорська душа відчувала потребу втручання педагога-вчителя. І Дмитро Григорович, як, мабуть, ніхто інший, відповідав у моїй свідомості цьому довірливому, завжди шанованому в народі слову “вчитель”. Відповідав він і зовнішнім своїм виглядом і своєю доступною творчістю, витримкою і своїм рівним спілкуванням з багатьма іншими людьми. Згодом я пересвідчився, що у своїх сподіваннях не помилився. Дмитро Григорович мав дивовижний педагогічний дар вчити собою. Він, ніби більше залучав творчу людину до самостійної роботи, ніж повчав. Широта його письменницького бачення, енциклопедичний розум, феноменальна пам’ять, далекоглядна подвижницька праця просто вражали усіх, хто з ним спілкувався. Делікатно, на своєму прикладі, Білоус аналізував і радив, повільно занурюючись у поетичну таїну. Завдяки його ерудиції та простоті мислення все легко і зримо сприймалося. Мені пощастило поглянути на себе з відстані Білоусового досвіду та його доброзичливості. Пам’ятаю, як читав свої твори і отримував у відповідь делікатну реакцію вчителя на почуте. Відчувалося прагнення Дмитра Григоровича допомогти і при цьому не зашкодити творчій душі початківця. Саме тоді, після консультацій у Білоуса, поетичні думки ходили в мені, наче грозові хмари, і вимагали писати і творити своє. І за це велика вдячність вчителеві, що знайшов для мене час і добрим словом зміцнив мої наміри до творчої праці.
Мені добре запам’яталися наші бесіди з Дмитром Григоровичем. Він ніколи не повчав, не хизувався, не робив багатозначних виразів обличчя, так би мовити, знаного педагога-академіка. Говорив він завжди спокійно і лагідно. Може, не завжди швидко, але дуже виразно і дотепно. Його влучні зауваження мобілізовували до роздумів. Він завжди уважно слухав. Дмитро Григорович взагалі сповна володів тим даром, який притаманний справжнім мудрецям: не тільки вміти говорити, а й уміти слухати. Якщо були підстави, Білоус ніколи не скупився на поради молодим, на добре слово підтримки. Як він казав останнім часом:
Зроби добро – й забудь,
діди заповідали.
І гріх цей заповіт
пустити на поталу.
У Дмитра Григоровича не було секретів у бесідах з початківцями. На рубежі п’ятдесятих і шістдесятих років Білоус вів літературну студію при видавництві “Молодь”. Десяткам відомих письменників Дмитро Білоус давав путівку у літературне життя. Як згадували його видатні учні Володимир Забаштанський та Іван Драч, Дмитро Білоус був вчителем “шістдесятників”. Вміти розгледіти талант, віднайти в людині “іскру Божу” – то теж був неабиякий талант, який підкріплявся відповідальністю та гордістю за творче зростання спадкоємців. Усе це у Дмитра Григоровича, здається, було від Бога.
Дмитро Білоус був безмежно скромною людиною у побуті. Він увесь час про когось клопотався, ніколи і нікому не відмовляв на творчі зустрічі, рецензував чиїсь рукописи, представляв початківців у друкованих органах, відстоював права літераторів з периферії на місце у видавничих планах… Тільки близьким друзям було відомо, як він, фронтовик, котрий зазнав тяжкого поранення, не поспішав робити собі щось поза чергою, “вибивати”, щоразу підкреслюючи, що, мабуть, є люди, які відчувають гострішу потребу.

Щирий, вірний власному девізу,
до Добра дорогу проклади.
Приготуй хороших справ валізу
і прямуй сміливо до мети.
Добрі справи означають візу
в мандри до Країни Доброти.

Серед видатних українських письменників другої половини ХХ століття найбільш комунікабельним поетом, а краще сказати, найбільш товариським поетом можна вважати Дмитра Білоуса. Немає в Україні, мабуть, жодного району де б не побував зі своїми творчими виступами Дмитро Григорович. Важко знайти школу в Україні, чи то в селі, чи в місті, де б не чули калинового слова поета. Не лежалося Білоусовому слову на сторінках його книг. Воно ринуло до живого спілкування з читачем у школи, студентські аудиторії, на підприємства, в міста і села, ринуло у диспути та розмови. Білоусове слово рвалося до живого дійства, до людей, до молоді, до дітей. Воно вимагало додаткових вражень і всього голосу, всього обличчя, всього характеру митця. Люди відчували наскільки слово письменника гарно сприймається з книжок, настільки ж добре воно промовляється. Своєю подвижницькою працею для читача, даниною живій письменницькій мові і пояснюється особлива вага слова, особливе місце Білоусового слова у всенародній любові. Не в ораторському мистецтві, а в особливому тембрі голосу та особливій довірливій інтонації і полягає формула товариськості Дмитра Білоуса, який промовляв:

Плекаймо в серці кожне гроно,
прозоре диво калинове…

Не можна сьогодні не згадати одержиму працю Дмитра Білоуса в царині української мовної культури. Тривалий час, упродовж восьми років Дмитро Григорович вів на Українському радіо передачі про мову. Мільйонам читачів він цікаво розповідав про власні спостереження, перевиті науковою думкою та великою любов’ю до нашого рідного слова. “Про красу української мови”, “Мовні засоби індивідуалізації стилю”, “З однієї колиски”, “Мовні засоби гумору й сатири”, “Про словники”, “Українська народна пісня”, “Діалог в художньому творі”, “Свято болгарської писемності, освіти й культури”, “Про переклади”, “Мова молодих письменників” – ось далеко не повний перелік тем, розкритих для масової аудиторії. Ті передачі у захопленні слухала вся Україна і вчилася любові до рідної мови.

Тож несімо естафету гідно,
в ріднім слові – мир та благодать.
Ми як скарб нетлінний мову рідну
мусимо нащадкам передать.

І тут знову Дмитро Білоус виступав, як пропагандист книги, пропагандист української культури. Письменник вчив вдумливому спілкуванню з книгою, вчив живому і радісному спілкуванню з літературою. Не треба забувати, що завдяки Дмитрові Білоусу там, де побував поет, на підприємствах, в установах, учбових закладах, школах, колгоспах, було створено безліч суспільних бібліотек з його особистих книг та книг, подарованих Спілкою письменників України.
Дмитро Білоус був людиною надзвичайно глибокої душевної культури, культури не показної, штучної, а культури, вихованої серед людей. Першою його школою виховання була школа багатодітної родини, в якій Дмитро був десятою дитиною. Окрім університету академічного від школяра до Почесного академіка Академії педагогічних наук України Дмитро Григорович з честю пройшов і університет життєвий. Культура Білоуса – це не якась там словесна одежина, а сама натура письменника, її нерв, її думка, її вчинок:

Любов жагуча, любов гаряча,
любов холодна, любов палка,
любов видюща, любов незряча,
любов солодка, любов гірка.

Любов – і мрія. Й вогонь незгасний.
І штиль на морі. І шквал. Циклон.
І темний місяць. І сонце ясне.
І вольна воля. Й тяжкий полон.

І світлий простір. І темна хаща,
що заслоняє дорогу дню.
Та живодайна й животворяща
для тих, хто гідний її вогню.

Упродовж всього життя згадуватиме Дмитро Григорович стіни харківської дитячої трудової комуни імені Дзержинського, яка стала для нього рідною домівкою. Там доводилося Дмитрові спілкуватися з Антоном Семеновичем Макаренком, часто слухати виступи видатного педагога і письменника. Скільки неповторного залишили ті роки в дитячій душі. А скільки позитивного дали вони для Білоуса-людини, для Білоуса-письменника! Усе життя згадуватиме Дмитро Григорович і перші роки навчання у Харківському державному університеті, своїх незабутніх, відомих тепер усьому світові, педагогів, таких, як Олександр Білецький, Леонід Булаховський, Юрій Шевельов (Шерех), професор Баженов. Незагоєною раною на все життя залишиться для Дмитра Білоуса і славнозвісний студентський батальйон, оспіваний побратимом його студентських років Олесем Гончарем у романі “Людина і зброя”, та важке поранення в одному з перших боїв студбату під хутором Ковалі на Канівщині.
В літературі Дмитро Білоус починав як чистий сатирик. Невипадково його літературний наставник Остап Вишня писав: “Око в Білоуса таки справді гостре, вміє підмічати все, що вимагає уваги, і помічає він його навіть і тоді, коли воно хоче приховатися, залазить у щілину, щоб звідти шкодити нашому поступові вперед. І слово в Білоуса знаходиться разюче, дошкульне, пекуче, так що “об’єктам” поетової уваги не можна сказати, щоб було спокійно та байдуже…”
Найяскравішою ж гранню творчості Дмитра Білоуса був художній переклад. Якщо глибоко аналізувати його творчість, то художній переклад у виконанні письменника займає перше місце. Ще з юності Білоус багато перекладав. Перекладав білорусів, росіян, прибалтійських поетів. Перекладав по доброму вибору, з любові до літератури. А, якщо вже він щось любив, то від свого самобутнього, винахідливого слова, не шкодуючи сил, брав усе найкраще та яскраве і художньо передавав нову версію іншою мовою. Окрім смислу, він красу перекладав красою, образ образом, поезію поезією. Найбільших успіхів у художньому перекладі Дмитро Григорович досяг як видатний болгарист. Він досконало опанував болгарську і до болгарського народу прийшов у всеозброєнні любові, із відкритим для добра серцем. Книги Дмитра Білоуса останніх десятиліть все більше ведуть читача на болгарську землю. Літературознавчі статті, виступи про працю у болгаристиці, про роботу над художніми перекладами мають і досі широкий резонанс у слов’янських країнах. Платон Воронько колись назвав Білоуса перекладачем європейського класу, що підносить перекладацьку справу на рівень оригінальної творчості.
Дмитро Білоус як упорядник, перекладач і титульний редактор двотомної “Антології болгарської поезії” виконав величезну роботу. Згадане видання – справжній творчий подвиг письменника, який духовні скарби братнього народу переніс на рідну ниву, збагативши тим самим потужний плин вітчизняної поезії. Болгарський поет і прозаїк Іван Давидков, який прекрасно володів українською мовою, дав найвищу оцінку титанічній праці Білоуса. Тож, недарма збірку Христо Ботєва, котру переклав Дмитро Павличко, він підписав такими словами: “Дмитрові Білоусу, моєму вчителеві любові до Болгарії, з низьким поклоном перед його невсипущим і сонцелюбним талантом. Д.Павличко. Київ. 29.11.77р. За видатну і плідну роботу з болгаристики Дмитро Білоус в Україні був удостоєний високої літературної премії імені Максима Рильського, а в Болгарії був удостоєний найвищої болгарської державної відзнаки “Мадарський вершник” І ступеня та болгарського ордена Кирила і Методія І ступеня.
Але найбільшого успіху в літературі Дмитро Білоус досяг як дитячий письменник. Його дитячі книжки “Диво калинове”, “Чари барвінкові”, “За Україну молюсь” вражають точністю спостережень, вдалим, оригінальним використанням звуконаслідування. В цих книжках у поетичному слові Білоуса оживає світ дитини, природа постає у невичерпній красі людського слова. У цьому дивовижному світі любові до святого і розкривається поетична душа Дмитра Білоуса. Недарма ці дитячі книжки поета пошановані найвищими літературними відзнаками нашої держави – Національною премією імені Тараса Шевченка, Державною літературною премією імені Лесі Українки та літературною премією імені Олени Пчілки.
Людина-бджола – такого порівняння ще за життя удостоївся Дмитро Білоус за свою невтомну працю на літературній ниві. Його життя у слові, життя в ім’я України стало унікальною сторінкою духовної спадщини нашого народу, його неоціненним скарбом. Вже після смерті Дмитра Григоровича у видавництві “Українська енциклопедія” імені Миколи Бажана побачила світ дивовижна книга, яка так і називається “Неоціненний скарб”. Цю книгу можна умовно назвати вибраним з багатьох вибраних. Ця книга стала у творчості життєвим підсумком Дмитра Білоуса не тільки символічно, а й реально. Адже під час роботи над книгою “Неоціненний скарб” Дмитро Григорович пішов за вічну межу. Подих вічності та живе людське дихання – ось що переймає в останній книзі серце і думку поета. В поезіях Дмитра Білоуса – все просто і доступно. Оригінальність книжки полягає в її побудові на міцному фундаменті мовознавства. Усі твори в книзі, як завжди, мають життєву основу віршованих сюжетів, перед читачем відкриваються нові невідомі грані у широко вживаних словах. “Неоціненний скарб” має і оригінальне смислове навантаження. В книзі утверджується українська національна ідея, розповідається про національні інтелектуальні здобутки українського народу. І знову, як і в попередніх книжках, поезія Білоуса, його слово немислиме без комунікативної функції. Окремо хотілося б відзначити і подальший розвиток у нашій літературі улюбленого жанру Дмитра Білоуса – віршів-коментарів. Ось, наприклад, які чудові рядки:

Але ж до чого я веду?
Для нас чужі безчесні зиски,
бо Совість в нашому Роду
стократ цінніша від розписки.

Поет успішно продовжує традицію Максима Рильського, вміло застосовуючи коментар не байдужий, а зігрітий теплотою своєї душі. Ось, наприклад ще такий граматичний жарт із коментарем:

І хто це придумав, який розумака,
і звідки ці дивні дива:
службова особа, службовий собака
і раптом… службові слова!
………………………………………
тож навіть, якщо ви службова особа
службових не плутайте слів.

Твори Дмитра Григоровича Білоуса, особливо його тематичні книжки останніх двох десятиліть є визначною подією в нашій національній культурі.
Читаю книжки письменника, слухаю записи його виступів і кожного разу бачу велике людське життя, життя мудрої, доброзичливої людини, життя видатного Словотворця, яке стало для багатьох поколінь українців “Дивом калиновим”, “Чарами барвінковими”, а у підсумку „Мандрівкою в Країну Чеснот” із “Неоціненним скарбом” для нащадків. Адже творчість Дмитра Білоуса – це насамперед історія, родовід і життя українського народу, це віра і любов до святого, до материнського слова, з якого починається і ніколи не закінчується наше життя.

Олександр БАКУМЕНКО,
письменник, академік

попередня статтяШекспір і Шевченко
наступна стаття«Книжковий Арсенал» оголосив про старт конкурсу для школярів