Цими днями в Україні на різних рівнях та в різних форматах відзначають 300-річчя від дня народження поета й філософа Григорія Сковороди. Це наша протокласика, на яку Росія теж зазіхає. Їхній сегмент Вікіпедії визначає Сковороду найперше російським, а вже потім — і українським діячем культури й просвітництва. Причина — така ж, як і привласнення Миколи Гоголя: жив у Російській імперії, вживав російську мову, а отже — російське надбання.
З цікавості зазирнув на той самий майданчик, аби дізнатися, як визначають у Росії ще одну постать української класики — Лесю Українку. Й побачив: на неї російська культура не претендує. Так само, як не претендує вона на її маму Олену Пчілку. А також на Марію Вілінську, більше відому як Марко Вовчок. Хоча саме ця авторка етнічна росіянка, народилася в Росії, в побуті розмовляла російською і до перекладів творів на російську причетний російський класик Іван Тургенєв. Між тим, цього чомусь виявилося не досить, аби потрапити до пантеону російських літературних класиків.
Потому я почав прозрівати що далі, то більше. Хоча мова про речі, котрі завжди були на поверхні, в полі зору. Просто дотепер, коли з українського простору дедалі активніше вичищають російську літературну спадщину, не було приводу й нагоди звернути увагу на повну відсутність у переліку жіночих імен. А їх справді не було. Що зайвий раз свідчить: Росія ще два століття тому не рухалася в одному напрямку з цивілізованим світом. І, відповідно, відставала в розвитку.
Чим знане в історії ХІХ століття? Серед іншого, зростанням ролі міст і потреби в освічених, письменних містянах. Книжка і читання перестало вважатися такою собі панською забавкою, привілеєм обраних. Разом із тим за пера взялися освічені жінки, адже їхня вага в західних суспільствах теж невпинно зростала. Читати й писати стало модно. Саме жінки засновували й розвивали літературні салони. Де не лише слухали метрів, а й читали власні твори. Вищим пілотажем було запросити не письменника, а саме письменницю — це свідчило про жіночі можливості на ниві владарювання думками.
Поруч із Джорджем Байроном у британській класичній літературі згадують Мері Шеллі, а поруч із Чарльзом Діккенсом — сестер Бронте, Шарлотту та Емілію. У Франції поруч із Віктором Гюго — Аврору Дюдеван, більше відому за псевдонімом Жорж Санд. У Америці Марк Твен стоїть поруч із Гаррієт Бічер-Стоу. Про Україну вже згадувалося: на підросійській території, ще й в часи заборони української мови, на рівних із Пантелеймоном Кулішем, Панасом Мирним та Іваном Нечуєм-Левицьким творили Леся Українка, Марко Вовчок, пізніше — Ганна Барвінок. Ну, а Ольгу Кобилянську, яка жила й працювала на підавстрійській частині України, ані німці, ані австрійці, ані румуни, ані угорці до своєї спадщини не записують. Вона — наша, українська класика.
Лише Росія не може таким похвалитися. Для російських жінок були закриті дороги в царини культури, науки, освіти. Єдине, де вони могли себе реалізувати — театральна сцена. При цьому тривалий час навіть театральних прим поза очі вважали такими собі жінками низької соціальної відповідальності. Вони мали шанувальників, меценатів, проте з особистим життям не складалося. Російські заможні мужчини воліли мати їх за коханок. А молодих акторок у суспільстві презирливо іменували артисточками. Був іще цирк з акробатками, але то вже окрема історія.
При цьому серед російських терористів, які почали входити в силу від кінця 1870-тих та поступово впливати на владу й суспільство, жінок було чимало. Що характерно — освічених, вихідців із шанованих шляхетних буржуазних родин. Біографії терористок Віри Засулич та Софії Перовської тому підтвердження. Не менш показовий інший факт: на українських теренах, підконтрольних Російській імперії, жінок-терористок у часи, коли це було модним, майже не помічено. Принаймні зі шляхетних українських родин вони не походили. Уродженка Волинської губернії, донька вчителя з єврейської містечкової школи Фанні Каплан до уваги не береться.
Червоний більшовицький переворот 1917 року і встановлення радянської влади вивело схильних до терору жінок із тіні. З`явилося поняття комісарша — позбавлена навіть зовнішніх ознак жіночності дама в шкірянці, з маузером у кобурі та самокруткою в прокурених зубах. Після перемоги в окупаційній війні російські комуністи, не зупиняючи машину терору, проголосили боротьбу з неписьменністю. При цьому вони не відмовилися від буржуйської літературної спадщини, зробивши Пушкіна головним поетом, а Толстого — головним прозаїком.
І водночас розвивали інститут письменників нових, пролетарських, відданих новій ідеології. Людей учили читати — й відразу підсовували правильні книжки. Проте російська радянська класика на жіночі імена теж не вельми багата. Згадується хіба Маріетта Шагінян, мама російської соціальної фантастики, забута навіть сучасною Росією. Ну і, звісно, Анна Ахматова — але ж вона киянка, українка.
З огляду на спостереження тим більше розумієш реакцію російської військової, яка знущалася в полоні з Юлії Паєвської, відомої за позивним Тайра. Подумаєш, побили, знизала росіянка плечима й здивувалася, почувши, що Юлію ніколи не лупцював чоловік. Класика, якою пишається 140-мільйонна країна, не мала жіночого голосу, жіночого обличчя, не звучала жіночими нотами. З жінками там не рахувалися й зараз не дуже рахуються. Хіба приставлять наглядати за полоненими. Жінки не йшли в культуру, але за чоловічими прикладами йшли в терор, адже вікна можливостей і соціальні ліфти були там.
Ось і маємо величезну націю, котрій із покоління в покоління, зі століття в століття передається невмотивована агресія. Спрямована як на власних громадян, одне на одного, так і назовні. Туди, де всі мають однакові права й можливості для розвитку та реалізації. А почалося ж усе лише з порівняння пантеону класиків…
