Любов і ніжність. Есей Катерини Калитко

Харківська Гончарівка потопає в розквітлих бузках. На тлі темної цегли тутешніх стін і дерев’яних флігелів пастельні кольори й напівтони суцвіть здаються особливо дзвінкими. До машини з гуманітаркою виходять старші жінки — у домашніх капцях, у махрових халатах, прикриваючи хустками бігуді. Розбирають пакети з продуктами, діляться новинами. Поки мої завершують майже біблійний чин наділення люду хлібом щоденним, я ходжу від одного куща бузку до іншого в пошуку щасливих п’ятипелюсткових квіток. Обережно куйовджу пружні китиці. Щасливі бузкові квітки — мій ритуал із дитинства, і цього травня їх вродило особливо рясно. У мене ціла жменя п’ятипелюсткових цвяшків, я стою трохи осторонь від жіночого гурту й повільно дзьобаю їх по одному: як відомо, для здійснення бажання щасливу квітку бузку неодмінно треба з’їсти. Бажань раптом виявляється дещо більше, ніж одне, велике й спільне бажання весни 2022 року, а квітки гіркі, тож я кривлюся. Одна з жінок дивиться на мене й усміхається, кутаючись у леопардовий халат.

— Хочете чаю? — питає раптом.

Я відмовляюся, але вона по-родинному іронічно махає на мене рукою — і таки виносить із дому розпечену емальовану кружку з чорним солодким чаєм. Я ковтаю його обережно, присівши на дерев’яних сходах будинку, запиваючи свій бузок, свої бажання, свою гіркоту, причиною якої — не тільки квіти, і вбираю шкірою нашорошену тишу старого кварталу. Люблю Гончарівку. Я могла б тут жити. Цей простір скроєний наче під мене. Я хочу запам’ятати цей домашній, ніжний сюжет на противагу жахіттям, які щодня транслюють із Харкова. Вилущую його, як світле горіхове ядерце із жорсткої шкаралупи. Вдалині чути виходи нашої ППО, з дахів, лопочучи крильми, зриваються голуби, жінки потроху розходяться по домівках, я повертаю хазяйці емальовану кружку з мальованими ромашками й волошками. Час по машинах.

***

У мене контузія на праве вухо: у березні снаряд розірвався з правого боку від нашої волонтерської автівки. Тому правим вухом я тепер слухаю космічні шуми, шелесткий радіоефір власної крові, але переважно — лагідний голос моря, як у мушлі. Тому прошу модераторів літературних подій сідати ліворуч від мене, а тих, хто хоче тихо і швидко сказати мені щось важливе — заходити з лівого боку. На цьому місці ми з українцями зазвичай сміємося, перелічуємо здобуті за пів року повномасштабної війни стрьомні досвіди й жартуємо свої чорні навісні жарти. Іноземці, натомість, помітно напружуються і смутяться. І мені стає їх жаль, їх і їхнього іграшкового світу. Все, що не є українським досвідом, нині бліде й непереконливе. Тобі співчувають, за тебе бояться, тобою захоплюються вже лише тому, що ти повертаєшся — так, саме туди, у війну, під російські ракети, у родовище геноциду, поближче до фронту, — а ти просто сидиш і світишся тихо і м’яко, ніби лампа в бібліотеці. Від того, що завтра вранці в Україну. Так, у велику війну. Додому. Західні друзі переймаються, але не можуть повноцінно емпатувати — без нашого досвіду, без багатоголосого зв’язку із землею.

Емпатія робить важчим тривожний рюкзак. У телефоні я маю безліч фото ран українських міст, часом ще геть гарячих. Це мій архів для майбутнього трибуналу, для довгої війни ідентичностей, для того, щоб не вщухала лють. Картки пам’яті розпухають і змінюють одна одну. Але іноземцям після фото задимлених руїн, розстріляних кварталів і пошматованих тіл я все одно шукаю показати щось інше. Пройняту сяйвом розквітлу черешеньку на вулиці Бородянки. Спокійні водяні плеса під Харковом, у яких відбиваються хмари. Порослий травою одеський пляж: ніхто не виходить на берег через міни, тож тут панують крикливі мартини. Пса, який спить, обійнявши брудну м’яку іграшку на місці кривавого ракетного удару по Вінниці. Цей простір скроєно під мене, я живу в ньому — у кожному з поранених міст. І відчуваю величезну ніжність, підсвічену страшними ранами. Це як із близьким двохсотим, якого довго везуть додому, а ти, доки не здійснено останнього прощання, подумки розмовляєш із ним живим.

***

Багато років поспіль я досліджувала, як інша війна — боснійська — вплинула на особливу мені людину. Продиралася крізь ту колючу археологію, ранилася, спотикалася об внутрішні руїни, кілька разів підривалася на невидимих розтяжках. Воно того, безумовно, вартувало. Тепер я в прямому ефірі спостерігаю, як війна змінює іншу особливу мені людину. Робить грубішою, нечулішою і водночас безпораднішою, виснажує, видобуває сенси, але й затирає тонкі грані. Підносить, бо війна завжди підносить пасіонаріїв, але також підставляє під удар. Я нічого не можу із цим вдіяти, крім як розбити кулак об стінку і нагадати собі, що любов і ніжність — терплячі та милосердні.

Часом, здається, я скучаю за нашим страшним березнем. Тоді щодня здавалося, що повітря наповнює легкий подзвін: дрібними уламками повільно осипалося попереднє життя, наші ілюзії, надії на їхнє тривання. Розбираючи в ті дні рештки старих опорних конструкцій і намагаючись скласти з них бодай щось нове і функціональне, ми зловживали словом «любов». Але в цьому не вчувалося марнотратства — скоріш острах мовити про любов востаннє, а тому й готовність поранитися, промовляючи. Так ми чіплялися за все, що робило нас живими, тривалими й тривкими. Ніжність була оголеною, вразливою і нездоланною. Пам’ятаю тодішню Вінницю, пронизаний тривожним сонцем коридор зі Сходу на Захід, похапливі, болісно міцні обійми, прощання – щоразу ніби востаннє. Квартири, де покотом, міцно притулившись, сплять на підлозі люди. Цвіт української культури, що перечікує довгу повітряну тривогу в підземному переході під ринком «Урожай». Кількаденну чергу під пунктом збору ТрО. Коробки, коробки, коробки з амуніцією. Волонтерські бусики, у яких пахне корвалолом. Відчуття безчасся між зниклим і непосталим. І нашу несамовиту взаємну чуйність. Глибину пробачення й прийняття.

Час тепер пришвидшений, соціальні процеси легкоплавкі. Невротизація і травмування поступово ускладнили й комунікацію. Старі гербарії контактів розсипаються, соціальні бульбашки лускають. Періодично застерігаєш себе від надмірної довірливості, від називання друзями просто знайомих, які неодмінно використають нагоду вкусити зі спини. Словом, усе як завжди.

Є собі іспанська казка про кам’яного Міґеля. У ній королевич так подружився із сином бідного шевця, аж пішов за ним у вигнання. Після низки пригод сталося й випробування — Міґель, отой простолюдин, випадково дістав попередження про смертельні небезпеки, що чигали попереду на друга-королевича, але навздогін отримав прокляття: якщо обмовиться про нове знання хоч словом — негайно скам’яніє. Він зумів захистити друга від усіх загроз, але був хибно звинувачений у зловмисності — і в цей момент несправедливості таки заговорив. І закам’янів на очах у друга, спершу до колін, тоді по пояс, тоді по шию, а тоді й повністю. Фінал, щоправда, щасливий: королевич так тужив за другом і каявся, аж був готовий вкоротити собі віку, щоб його оживити. І саме ця готовність повернула Міґеля до життя.

Сьогодні, ходячи між людей, я ловлю себе на лячній думці, що дедалі частіше опиняюся серед отаких Міґелів різного ступеню скам’янілості. І що й сама поступово кам’янію. Людяність і щире промовляння посеред страшної несправедливості, посеред кривавої війни коштує дорого. Найважче буде тим, хто виживе. Навіть не тому, що «тільки мертві бачили кінець війни». Просто тим, хто залишиться, доведеться відшукати в собі й болісно перезапустити любов і ніжність, щоб оживити себе і решту скам’янілих.

Ці дивні взаємні любов і ніжність, що так питомо відрізняють українців від ворога.

tyktor.media