Це були мої треті відвідини села Дубно біля Лежайська, з якого походить моя родина по батькові. Перші два рази там я виступав із читанням віршів, а цього разу – ні. Цього разу я дійшов до Сяну, що пливе собі за плечима села на віддалі кілометра, і знайшов дім, із якого багатодітну родину Юрка Махна було переселено на Тернопільщину. Можливо, у цих моїх пошуках більше поезії?
Зранку Дубно завалив сніг. «Виглядає, – подумалося, – що я його привіз». Я мандрував Польщею цілий тиждень і встиг побувати в Ченстоховій та Сяноку, звідки білим опелем вздовж Сяну, петляючи горбами, доїхав до Дубна. Опель належить родині Баліцьких-Тупаїв, у яких я завжди мешкаю, зупиняючись у Дубні. Їдемо вздовж Сяну, і я помічаю кілька пар білих лебедів, що плюскаються в сірій воді річки. Повсюди пахне вугільним димом. У зв’язку з енергетичною кризою в Польщі дозволили використовувати вугілля, незважаючи на екологічні заборони. Цей гіркуватий дим лоскоче ніздрі й горло. Це, звісно, не дим вітчизни, яка ось поруч… за кілька десятків кілометрів. Там, за східним кордоном, зовсім інше життя. Там війна, обстріли, зруйнована енергосистема, а тут – україно- і російськомовні біженці, українські прапорці на дахах трамваїв, українські субтитри в телевізійних рекламах. Цей польський дим гірчить.
До прибуття у Дубно я два дні пробув в Сяноку. Приїхав спеціально, щоби поклонитися на старому сяноцькому цвинтарі могилі поета Януша Шубера. Купив у прицвинтарній крамничці свічку і сірники й, захищаючи долонею від вітру, запалив свічку. У Ряшеві в університеті матиму про нього доповідь, а тут, у Сяноку, – просто почитаю свої вірші у міській бібліотеці. Раніше це місто було наповнено голосом Януша, його рокочучим баритоном. Тепер це вказівник скверу Януша Шубера, лавка з табличкою і порожнє помешкання, в якому, як я довідався, триває ремонт. Можливо, його готують під музей, може, під резиденцію для письменників, хоча є також плани створити фонд. Усіма справами заправляє Янушева кузинка з Осло. Не знаю, чи родичі є найкращими розпорядниками майна поета? Я знову пройшовся знайомими вулицями, постояв трохи на сходах францишканців, пішов до будівлі Сяноцької гімназії, у якій навчався Антонич, а згодом Шубер, і походив поверхами Історичного музею, роздивляючись дерев’яні лемківські іконостаси та ікони, а також картини уродженця Сянока Здіслава Бексінського. Але при всьому Сянок для мене спорожнів.
Моніка, у якої мешкаю, переслала мені документ, віднайдений Павлом Подольським, про заселення дідової хати якоюсь польською родиною у 1946 році. Ми вибираємося в мандрівку сільськими вулицями, щоби віднайти той дім. Достеменно не відомо, чи взагалі що-небудь збереглося, бо стільки ж років минуло. Але одна з моїх тіток – батькова сестра Марія, з якою я спілкуюся через двоюрідну сестру Надію, прочитавши мій есей про попередні відвідини села, сказала, що хата, яку показали мені місцеві, не їхня. Я писав про дерев’яну, але тітка категорично заперечила: не та. Вона добре пам’ятала ту, свою, муровану, бо мала вже вісім років, коли Махни покидали Дубно назавжди. Ми з Монікою виходимо і прямуємо до кінця її вулиці, що прозвали Заблоцєм. У минулі роки Сян розливався так, що затоплював власне цю вулицю, від чого й пішла, очевидно, назва. В кінці Заблоця звертаємо вліво, і перше, на що натрапляємо, – це запущена давня господа. Такі дерев’яні хати і стодоли були в Дубні до 1940-х повсюди. Я побачив тут іще кілька таких – зруби, збудовані з просмоленої деревини, проміжки в якій заліплювали глиною й забілювали вапном. Чорні і білі смуги оперезували дім, наче візуальна метафора буття цієї землі, та й зрештою цих мешканців – колишніх і теперішніх. Йдучи вулицями Дубна, чомусь часто думалося про війну, переселенців, біженців, протистояння. Може, тому, що там, за кілька десятків кілометрів, нині також війна і також усе повторюється. Бо війна нічого мудрішого придумати не може – вона завжди одноманітна у своїх прагнення та «здобутках».
У мене завжди було бажання відвідати Білґорай. Я дивився на мапи, і те містечко було зовсім неподалік Дубна. Ну, якихось п’ятдесят чи шістдесят кілометрів. Цього разу чоловік Моніки, виїхавши з гаража опелем, виставив на своєму телефоні «Білґорай». Чого ж мене так тягнуло туди, у цю провінцію? Звісно, що перебування там Ісаака Башевіса Зінґера. Мені баглося побачити це містечко, з якого походила мати письменника, в якому він мешкав та навчав у хедері та з якого згодом подався до Варшави. До нашої компанії долучилася Катерина Ґудзік, Каська, як її називає Моніка, докторантка Ряшівського університету, уродженка Дубна. Ґудзіків також вивезли, але родині Катерини якось вдалося залишитися. Не чіпали мішаних подружжів, чи що? Може, тому, а може, якісь інші причини. Не знаю. Катерина пише дисертацію про єврейські справи у Польщі. У центрі Білґораю бронзовий Зінґер сидить на бронзовій лавці навпроти костелу. За його спиною – панорама двох вулиць і крамничка, в якій продають квіти. Ми досить швидко віднайшли містечко, шерег дерев’яних забудов, розташованих квадратом навколо дерев’яної синагоги, навпроти якої вже існує Дім Зінґера. Там поки що не густо від артефактів про письменника, але це не музей. Увесь план цього містечка передбачає добудову до вже існуючої синагоги та єврейського ринку ще православної церкви, татарської мечеті, голландського млина, польського костелу. Розпочав ціле будівництво підприємець Тадеуш Кузьмінський, який хотів відтворити загублену багатокультурну урбаністику давніших часів. Про все розповідала дочка пана Тадеуша – Анна, що прийшла особисто показати нам увесь проєкт, започаткований її батьком. Зінґер у Білгораї закорінився принаймні будинком і пам’ятником. Листопадові мряка і туман супроводжували нас від Білґораю до Дубна. А ще запам’яталися перемерзлі райські яблучка, посаджені перед домом Зінґера. На деяких деревцях зморщені від морозу плоди світили нам, наче гірлянди.
«Будинок твого діда, – каже Моніка, коли заглиблюємося у паралельну до Заблоця вулицю, – як свідчить документ, був під номером 73».
«Так, – відповідаю, – у тому документі, пересланому Павлом Подольським, саме це число свідчить про наш родинний дім».
Нас супроводжує гавкіт місцевих псів і ґелґотіння качок.
Нарешті ми порівнюємося з будинком під числом 119. Будинок мурований, і його конфігурація свідчить, що збудовано, можливо, у 1920-х роках. Я фотографую будинок, Моніка – мене на тлі дому. Зайти якось не наважуюся. Зрештою, на великій оборі – господарські прибудови, тракторець. Назовні нікого нема, а турбувати якось не випадає.
«Зрештою, – кажу Моніці, – нема певності, що це той».
«Павел, – це вона про Подольського, – впевнений на всі сто».
Ми йдемо довгою вулицею і доходимо до костелу, вірніше колишньої церкви, за якою цвинтар, а за цвинтарем польова дорога, що веде до Сяну. На недільній месі, на яку я пішов із Монікою, у костелі яблуку ніде було впасти. Я слухав молитви польською і роздивлявся внутрішнє оздоблення. Моє око зачепилося за два центральні образи – Діви Марії та Ісуса. Намальовані, мабуть, українськими малярами, бо стиль був надто схожий на галицьке іконописання. «Ну, хоч щось залишилося», – подумав я тоді.
Вдалині, над Сяном, над місцем, у якому до великої ріки впадає менша річка Вислок, висіли зимові тумани. Ріка була сірою. У кронах дерев копошилося якесь птаство, і тільки зрідка доносилися звуки збоку села. Ми йшли з Монікою широкою смугою, вкритою пожухлою травою, поміж двома великими ланами поля. Одне було зоране, а на іншому зеленіла озимина. На протилежному березі Сяну – така ж глуха тиша і такі ж басамуги листопадового туману. Я дивився на Сян, його тихоплинну течію і хотів зрозуміти, чому саме тепер, коли мені далеко за п’ятдесят, ця ріка становить одну з рухливих частин моєї пам’яті? Так само, як і Дубно почасти стало мені рідним місцем перебування. Принаймні не чужим. Поклик крові? Пам’ять роду? Бажання віддати цьому місцю якийсь борг?
Ми повертаємося з Монікою. Починає сутеніти. Сян пливе до своїх зимових снів, і Вислок, який не має вибору, – долучається.
У домі Моніки передивляюся знимки. І мені спадає на думку подзвонити до Чорткова, до двоюрідної сестри Надії. На щастя, вона відгукується. Я кажу, що перебуваю саме в Дубні і що, вірогідно, знайшов будинок нашого діда, тобто родини Махнів. З’ясовується, що моя вісімдесятип’ятирічна тітка Марія в Надії вдома. Я пересилаю знимки – і тітка підтверджує, що це та хата, з якої її виселено з родиною у 1945 і яку вона як пучку світла несе в пам’яті й донині. Зворушливо це якось і неправдоподібно.
Вистояла та хата і тримає дубнівське небо й нині. І дубнівське небо має на кого спертися – принаймні на її дах, крокви, муровані стіни і ще міцний фундамент. І я маю до кого прийти і постояти мовчки на порожній вулиці. Постояти, перебравши в пам’яті все, що знаю про родину свого діда Юрка Махна – а решту, чого не знаю, то думати мені й не передумати.
Можливо, тому так важливі для мене дім і бездомність, війна, біженці й переселенці.
Я уявляю, як востаннє оглядається на свій дім мій дідо Юрко, потім його дружина Текля і всі п’ятеро дітей, щоби пронести його – не знати для чого, принаймні у своїй пам’яті – як легку пучку світла. Може, щоби передати мені те, що залишилося, аби ходити вздовж Сяну та по його гливкій воді й струменіти, як ранішнє світло, коли торкається сонної течії.
17.12.2022