75 років Майстер слова Анатолій Паламаренко віддав сцені. І це не обов’язково мав бути концертний зал на кілька сотень місць. Це могло бути звичайне поле, де виступав з агітбригадами, навіть свинарник чи корівник. До кожного виступу готувався дуже серйозно, хоча й мав тоді лише 8 років. Коли артист читає гуморески, слухачі тримаються за животи від сміху, коли драматичні твори — ніхто не соромиться сліз. Так було і на Майдані, так є і тепер, коли їздить підтримати наших хлопців на фронті. У свої 83 роки Герой України, народний артист читає Шевченка, бо знає кожен його вірш і поему як «Отче наш…». Про гумор, популярність, високу любов до слова Анатолій Паламаренко розповів в ексклюзивному інтерв’ю журналістці «ВЗ».
— Пане Анатолію, попри те, що читаєте твори Шевченка та інших класиків, усе-таки у ваших виступах переважає гумор. Багато хто вважає, що зараз не до концертів, а особливо — гумору…
— Коли почалася ця проклята війна, у мене «переключилося» ставлення і до гумору, і до всього, що цікавило у мирний час українців. У цьому «винен» львівський поет Богдан Стельмах. Якось почув його виступ, потім знайшов в Інтернеті і вивчив усі куплети його поетичного твору «Не вір москалеві, як псові». Ця поезія — справжня бомба. Де б я не виступав — чи на великій сцені, чи перед нашими захисниками — усі слухають із захопленням. Тепер прочитаю цей твір у Львівському театрі імені Марії Заньковецької 23 січня. А до цього ще й буде нецензурована поезія Павла Тичини «Я єсть народ». Там є такі слова: «Кремлівська гнидь, тремти, я розвертаюсь, тобі ж кладу я дошку гробову. Я стверджуюсь! Я утверждаюсь, бо я — живу!».
— Як тільки почалася війна, ви були частим гостем у наших АТОвців. Знаю, що робите це і тепер. Як наші захисники ставляться до поезії і гуморесок, які читаєте?
— Кожен воює на своєму фронті. До прикладу, 12 липня, на Петра і Павла, у мене день народження, а вже наступного дня був на передовій. З Макарова ми поїхали невеличкою групою. Мені довелося тричі виступати — і з гумором, і з серйозним репертуаром. На одному з майданчиків, що слугував нам сценою, були дуже близько від ворога. Був післяобідній час. Хлопці полягали на траві, біля дороги, сміялися з жартів. Вітер доніс звуки нашого мікрофона до московитських убивць. Не встиг дочитати гумореску Глазового, як розвідка передала, що треба негайно завершувати, бо з ворожого боку уже націлена на нас установка. Зараз вистрелять. Ми всі побігли в укриття, і за секунду як гахне у тому місці, де я стояв! Дякую Господу і нашим захисникам, що ми встигли сховатися.
— Вам минуло 83 роки, а ви й досі бажаний артист маленьких та великих концертних майданчиків. У чому секрет вашої популярності?
— Для мене поняття «любов» — глибоке, філософське і житейське. Не переношу несправедливості й у мирному житті, і у воєнний час, не можу стояти осторонь тих подій, які всі переживаємо. Цю любов до людей, до України зумів перетворити у слово. За 75 років творчої діяльності, бо я став артистом ще у 1-му класі (сміється. — Г. Я.), дійшов висновку, що має бути висока любов до слова. З малих років мене запрошували на сцену. Зрозумів, що треба не на себе «автора одягати», а йти до автора. Це саме і пояснюю студентам. Треба вміти зіграти почуття автора, які він вклав у свій твір. На сцені має звучати автор, а не той, хто виступає. Якщо читаєш Шевченка, Довженка чи ще когось із класиків, треба відчути їхній дух, йти від образу поета чи письменника і зрозуміти, що автор вклав у слово.
— Ви пережили у житті багато трагедій — страшна хвороба відібрала сина, та й самі боролися з онкологією. Але не впали духом. Звідки черпаєте сили? Що надихає виходити на сцену і дарувати людям слово?
— Люблю людей, моїх рідних українців. Коли виходжу на сцену, звертаюся до глядачів: «Рідні мої українці». Це йде від душі, ці слова не награні, а лунають щиро. Мабуть, я таки справжній націоналіст. Запитую у студентів: яка різниця між націоналістом і патріотом? Думаєте, вони знають? Та й навіть дорослі не всі скажуть. Націоналіст — це патріот у дії, у роботі. А не той, що одягає сорочку-вишиванку у певні дні. Я чутлива людина. Співчуваю людському горю. От що наробили російські вбивці у Дніпрі… Для мене це така трагедія. Моя душа плаче. Та що казати — сльози так і котяться. Я ж уже другу війну переживаю. У дитинстві пережив Другу світову, тепер ось ця… Як це можна витримати? Пригадую, у лікарні читав книжку, сльози лилися градом. Побачила це санітарка, хотіла бігти по лікаря. Думала, щось трапилося.
— Якось ви сказали, що «концерт без українського гумору як борщ без солі». Ще за совєтів концерти «розбавляли» гумористами. На жаль, тепер цього не практикують. Чому?
— Бо така наша дійсність. На жаль, на радіо ні вдень, ні вночі не чую зараз наших голосистих співаків. Запитав в університеті на філфаці, хто такий Дмитро Гнатюк? Поняття не мають. А я мав щастя у молоді роки виступати і з Гнатюком, Кондратюком, Мірошниченко… Мав щастя доповнювати їхнє мистецтво словом. Зараз це нікому не потрібно. Оцей посил «какая разніца» настільки поширився… І до чого це призвело — до проклятої війни. Якби наш перший президент взявся саме за те, щоб українізувати схід, Донбас, південь… Як би це все було по-іншому! Щоб усі заговорили українською, тоді б і Україна була українською. Тоді не було б за що зачепитися цьому дияволу московському. Люди, живучи в Україні, не навчилися бути українцями, а чужомовними. Ось на це треба було насамперед звертати увагу! Згуртовувати дух людський. Мрію, щоб після нашої Перемоги на усіх білбордах було написано, що «Мова — це мати єднання, батько громадянства і сторож держави!». Тоді доведемо цим нещасним чужомовним людям, що мова — мати єднання.
— Це зараз відверто можете жартувати з усього, що, як кажуть, під руку потрапить. Часто колись за гострі жарти викликали «на килим»?
— Ой, та було. І не раз. Пригадую, на Місяць полетіли американці, Глазовий написав невелику гумореску, в якій п’яний у калюжі побачив віддзеркалення Місяця. Сів у калюжу, бо йому здавалося, що сидить на цьому Місяці. Прийшов сержант міліції, запитав, чого розсівся у калюжі, а п’яний відповів, що це не у калюжі, а на Місяці він сидить. «Сержант глянув у калюжу, каже: «Добре, згода, зараз ми тобі, соколику, пришлемо луноход». У залі — вибух сміху, але совєцька влада дала команду, щоб мій виступ вирізали з телебачення (а йшов саме запис програми), а потім мене певний час не запрошували на такі передачі. Але згодом знову я мав можливість виступати. Було враження, що мене Щербицький любив. І рятував не раз. Був випадок, коли я йшов на параді зі своїм старшим сином на плечах, Щербицький мені руку подав аж із трибуни. Але телефон мій прослуховували вдома завжди. Тільки зніму слухавку, чую, а там «клац». Ага, думаю, вже слухають. Мене у ті часи називали національно схвильованим.
— Ви — народний артист України. Знаю, ще у дитинстві стали «народним». Скільки вам тоді було років?
— 1946-го я пішов до школи. Мені тоді було 7 років. Через рік, коли мав 8 років, уперше вийшов на сцену з творами Гоголя. Тоді був якийсь його ювілей. Учителька попросила вивчити напам’ять «Про товаріщєство». Мене уважно слухали. А після виступу у моїй душі оселилася дивна надія, що я незвичайний хлопчик. Що у мене є талант до слова. Я у дитинстві був таким повненьким. Школа була через дорогу від нашої хати. На коротку перерву прибігав додому, а мама у той час місить для мене коржа. Для мене це було велике свято. А роки тоді були такі голодні. Але у нас вдома була корова — наша єдина годувальниця, яку я пас. Я був наймолодшим. Старший брат у 19 років загинув на війні, сестру забрали у Німеччину…
— Може, у дитинстві отримували якісь «гонорари»?
— Аякже! Тоді були агіткультбригади — гармоніст, баяніст, дві-три співачки і Толя Паламаренко. Мій репертуар тоді з Чехова і Шолохова «перейшов» до Остапа Вишні. Як уперше прочитав Остапа Вишню, мені це лягло на мою українську душу квітучим килимом. І у ті голодні роки голова колгоспу давав розпорядження комірникові, якщо у нього є шматок хліба, трохи олії, віддати це самодіяльним артистам. Виступали ми і там, де буряки перебирали, і там, де сіно скирдували, навіть у свинарниках і корівниках. І я їх там смішив своїми гуморесками. І так мене тепер болить серце, що ті поля на Макарівщині (Київська область), на яких я колись виступав, зараз заміновані.
— За 75-річну творчу кар’єру отримували різні гонорари — великі і маленькі. Який з усіх гонорарів для вас був найціннішим у житті?
— Таких гонорарів було два. Пригадую, на мій 70-річний ювілей, коли зібралися друзі, родина, зателефонував журналіст із «Сільських вістей» із новиною: «Вам присвоєно звання Героя України». Для мене це було таке дивне диво — тут і гонорар, і звання. Тоді подумав: якби моя матуся знала, от би тішилася мною! А вона мене покинула, коли мені лише 19 років виповнилося. Я дуже любив маму, для мене мамина усмішка — це був найбільший гонорар у дитинстві. Коли приганяв корову напасену, бо це ж наша годувальниця була, мріяв, щоб мама вийшла з хати і глянула, що корова напасена. І от мама виходить із хати, її маленька усмішка задоволення і подяки маленькому Толику — це був для мене у дитинстві найбільший гонорар.
Галина Ярема