У всі епохи архітектура була утіленням державності, інституційної респектабельності й цивілізаційного поступу. З допомогою архітектури керівні політичні режими утверджували свій універсалізм й авторитет. Яскравий приклад — стиль французької Директорії чи еклектичний бозарт часів Наполеона III. Масштабні будівництва ставали утіленням тоталітарного «нового ентузіазму» і народної солідарності, футорологічними візіями прекрасного майбутнього, що настає «тут і тепер».

Великий Стиль громадської архітектури й містобудування завжди передбачав приховані прагматичні цілі. Барон Осман, який у середині XIX століття раблезіанськими кроками змінював паризький міський ландшафт, розширив вулиці й проспекти так, щоб їх неможливо було перегородити барикадами…

Палац у Геленджику — цей таємний довгобуд Путіна — надзвичайно вразив чутливу громадськість. Без сумніву він стане одним із символів «пізньопутінської епохи». У ліберальній пресі палац найчастіше порівнюють із Версалем. Таке порівняння логічне, але цілком не правильне. І ось чому.

Версаль — це модель Всесвіту, який живе за своїм внутрішнім ладом, де церемоніал, протокол і численні ритуали громадської релігії заміняють собою фізичні закони. Його задум — абсолютно публічний. Своїм титулом Короля-Сонця Людовік завдячує не придворним поетам, а просвітникам і гуманістам. Це не тільки аполонічний образ впорядкованості, тріумфу світла й торжества над злом. Цей титул є просвітницьким концептом. Царювання Людовіка мало символізувати вічний полудень: благоденство у сяйві легітимізму, законності й порядку.

Ідея монархії заснована не на сліпій покорі, не на владі сили чи капіталу, а на блиску й величі; на масштабі, що здатен вступати в діалог із вічністю. Саме тому вона була такою життєздатною упродовж віків європейської історії. Монарша влада — це не лише те, що древні римляни називали potestas (здатність наказувати, спираючись на механізми примусу). Це ще й auctoritas, моральна сила, маєстат, безумовний авторитет, перед яким хочеться схилитися добровільно. Це аж ніяк не тягар рабського страху. Схиляння перед великим підносить гідність того, хто схиляється й немов би компенсує його поклоніння. Як куртуазна любов, релігійна віра чи поціновування високого мистецтва.

Версаль утілює філософію монархії так само, як собор святого Петра — Священну Історію. Це дивовижний приклад того, як секулярна архітектура мімікрує під священну. Версальські каміни імітують високі вівтарі, обрамлення численних дзеркал і годинників — золоті монстрації, у яких виставлялися Святі Дари. Ієрархії придворних нагадують церковні чини.

У центрі цього Всесвіту — у променях слави — фігура Короля-Сонця.

Усі свої дії в розмаху від приймання послів до справляння фізіологічних потреб король виконував у світлі разючої публічності. У фокусі тут перебуває не банальна розкіш, не оргіастичний розмах неймовірного марнотратства. Ідеться не про павичів й обтягнуті шовком нужники, а про стабільність й авторитет монархії. У центрі тут не фізичне тіло, а тіло політичне, персона, що уособлює монархію, легітимність і суверенітет.

Політичне тіло є символом. Не випадково у зеніті іспанського маньєризму замість короля Філіпа ІІ на парадах часто виставляли його одягнені на манекен обладунки. Придворні підходили до манекена і віддавали йому монарші почесті.

Уся грандіозна індустрія Версалю була покликана унаочнити публічне відправлення функцій влади, піднести їх до літургійної висоти. Версаль переносив владу з царини чистої апофатики й робив її символічною та доступною почуттям.

Саме тому всі ритуали нашої секулярної громадської релігії — інавгурації, календарні події, церемонії, габілітації й університетські традиції — справляють на нас таке сильне враження. Це ініціації, ритуали переходу, символічна формалізація нашої екзистенції. Більшість монархій загинуло, проте міфи й архетипи все ще правлять світом.

Версальська палацова архітектура і його організація покликані не приховувати, а являти, демонструвати, унаочнювати, проголошувати й маніфестувати.

Кожна його деталь має публічний задум. Його сповнюють придворні, лобісти, прохачі, візитери, артисти, митці й посли. Це світло публічності утілено також у відкритому просторі й нескінченній перспективі версальських парків. Збудований для Людовіка Версаль належить усім і нікому. Він утілює універсум.

Путінський довгобуд натомість є абсолютною протилежністю просвітницькій ідеї палацу. Паталогічність цієї розкоші полягає навіть не в кемповій естетиці, а у її абсолютній безсенсовості.

Це монстр, породжений вічним браком квадратного метра, маєток брутального нувориша, фарсовий «радянський Людовік», врешті-решт — гіпертрофована комуналка.

Версаль і Тріанон уособлювали апофеоз французького Великого Стилю. Кітчевий і надто дорогий Нойшванштайн Людовіка Баварського був породженням національного романтизму, він утілював метафізичний сон німецького історизму.

Навіть сталінський ампір був метафорою тоталітарної державності, вітальності й могутності пролетарського класу.

Путінський довгобуд натомість є монументом порожнечі.

Микола ІВАНОВ