Особливий рік — особлива премія: у столиці вручили «Київську пектораль»

За 2022 рік відзначили театральних діячів, які нині захищають Україну, актуальні постановки та київські театри, які попри війну відновили роботу та працюють для глядачів.

Церемонія вручення театральної премії «Київська Пектораль» традиційно відбулася у Міжнародний день театру. У 2023-му премія ювілейна, її вручили втридцяте. Урочистості проходять на різних театральних майданчиках столиці, цього разу колег гостинно приймав Молодий театр, що на Прорізній.

Привітати один одного з професійним святом прийшли представники різних театрів міста — режисери, актори, зокрема й лауреати «Київської Пекторалі» минулих років. Серед них — Дмитро Богомазов, Ада Роговцева, Леся Самаєва, Кирило Кашліков.

«Ця Пектораль особлива — вона підбила підсумок 2022 року, що припав на воєнний період. Попри це театральний сезон приніс у культурне життя нашого міста 57 нових постановок, — зазначила на церемонії заступниця голови КМДА Ганна Старостенко. — Ми були свідками сміливих експериментів, нових драматургічних рішень та яскравих сценічних знахідок. Дякую працівникам театрів за те, що незважаючи на всі виклики війни, вони знаходять можливість творити, продовжують захоплювати нас та надихати дивовижною атмосферою творчості».

У цьогорічній премії вирішили не оцінювати художні досягнення театрів, які за відомих причин давалися надто складно. На заваді показу вистав ставали перешкоди, пов’язані з реаліями воєнного стану.

Тому театральна спільнота запропонувала нагородити претендентів у трьох позаконкурсних номінаціях: «Подія року», «За особистий внесок у мистецтво» та «Спеціальна премія». В умовах воєнного стану, за рішенням оргкомітету, грошова премія лауреатам у цьому році виплачуватись не буде.

«Усі 30 років премія розвивалася, вдосконалювалася, сприяла зацікавленості театральним мистецтвом наших глядачів, — зазначив співголова оргкомітету премії та ведучий церемонії, голова Київського відділення Спілки театральних діячів Олексій Кужельний. У цей час на екрані демонструвалися архівні світлини. — Київська Пектораль потужно доклалася до популяризації театру різного, але обов’язково мудрого і цікавого. Символ премії теж видозмінювався, втім пектораль завжди залишалася нашим оберегом».

До слова, свої фантазії на тему пекторалі-оберега намалювали учні Київської академії мистецтв імені Михайла Чемберджі, який із Миколою Рушковським дали старт премії 30 років тому. Виставку цих робіт показали у холі театру. Одну особливу пектораль діти зліпили і подарували оргкомітету — вона прикрашала сцену.

НАГОРОДА ЗАХИСНИКАМ

Премією «За особистий внесок у мистецтво» відзначили 104 співробітників київських театрів, котрі несуть службу в ЗСУ. Багато з них зараз перебувають на передовій. Це актори, режисери, технічні працівники, які виборюють нашу перемогу.

Дякуючи командирам і побратимам на церемонію особисто змогли прийти Вадим Кожевніков, Олексій Тритенко, Олексія Скляренко, Євген Нищук та Олександр Печериця.

«Таке відчуття, що за цей короткий термін ми прожили вже тисячу років. І наша театральна спільнота проявила себе єдиним монолітом, — наголосив Євген Нищук.— Не тільки взяла до рук зброю, а й волонтерить, надає допомогу як парамедики. Щодня натхненно виходить на сцени різних театрів, їздить на фронт і підіймає бойовий дух. Це титанічний і неймовірний крок до нашої спільної перемоги».

АКТУАЛЬНА ДРАМАТУРГІЯ

«Спеціальну премію» отримали авторки суголосних сьогоденню текстів, які вже поставлені у столичних театрах. У них — гострота погляду, біль, віра, надія. Премією відзначили чотирьох драматургинь.

Інтерпретація добре знаної казки «Коза-дереза» сьогодні йде на сцені Молодого театру. Нагороду авторці, Ірині Малоліті, вручила голова Постійної комісії Київради з питань культури, туризму та інформаційної політики Вікторія Муха (фракція УДАР). Вона подякувала захисницям і захисницям, завдяки яким ми можемо працювати, а театри — творити і радувати глядачів.

«Бажаю, щоб якомога швидше наші захисники повернулися додому з Перемогою, у рідні театри. А наступна Пектораль пройшла під мирним київським небом», — звернулася Вікторія Муха.

Музична казка для дітей і дорослих «Цап-ка-цап» постає перед глядачем у двох вимірах. Перший — дитячий — вибухова суміш гумору і пригод з ненав’язливим висновком: за свій дім варто боротися. Другий — дорослий — алюзія на сучасні події на політичній арені світу.

«У березні 2022 року, коли пройшла деокупація Київщини, ми зібралися в театрі, і що нас могло зігріти, то це лише творчість, — пригадує Ірина Малоліта. — Спочатку планували концерт. Але це здавалося не на часі: наша художниця тікала з-під обстрілів з Ірпеня, жила у нас в театрі, актори телефонували з Миколаєва, Харкова.

Я пишу дитячі вірші, це моя відрада. Сама маю трьох діток. Тому запропонувала зробити казку. Ми придумали сюжет, я зголосилася написати п’єсу. І зробила її за два тижні. Казку склав народ, і вона про те, як чужі завжди лізли в нашу хату, але фінал один і той же — ми переможемо.

Умовно казка поділена на дві частини. У першій коза потрапляє до діда і баби, обдурює їх, і вони її виганяють. Змальовується наш український рай, родина, куди влізло казна-що. У другій частині коза зайшла в ліс до зайчика, який уособлює український народ. Образи створювали разом, для тих акторів, хто був тоді у театрі. Горобець пародіює Лукашенка, його втілив Дмитро Третьяков, який і до цього його постійно пародіював. Сергій Пащенко зробив Ведмідя, як Байдена чи Джонсона, вовк — це стара Європа, білочки — це стурбована спільнота. Йдеться про те, як їх усіх зайчик змінив».

Це дебют Ірини у драматургії. Вона є акторкою театру, і грає у виставі бабу.

Ніна Захоженко одержала премію за п’єсу «Я, війна і пластикова граната», що поставлена у Театрі на Печерську.

До постановки увійшли шість коротких історій з «тилу»: з глибин харківського метро, з блокпостів спальних районів столиці, з окупованих передмість, із телеграм-чатів та розмов із померлими. Це історії про любов і ревнощі, про турботу і безпомічність, про розгубленість і надію.

Новели розповідають про те, як жили та гинули мирні українці в перші місяці повномасштабного вторгнення, про криваву колективну травму та нову реальність, яку вона спричинила.

Премію отримала також Ольга Анненко, вистава «Люби-мене-не-покинь» за п’єсою якої йде на сцені Театру юного глядача.

Це звичайна для сьогодення історія української жінки-квіткарки, яка через війну покинула Україну й опинилась у Франції. От тільки її єдиний син лишився в Києві. Він — волонтер. І з ним вже як тиждень немає зв‘язку.

Спеціальною премією відзначили й Марину Смілянець, авторку п’єси «Позивний «Елвіс», що отримала сценічне втілення у Музично-концертному центрі імені Івана Козловського.

За сюжетом, у паралельних реальностях опиняються двоє братів. Колишні музиканти. Один з них вже три роки як у лавах Нацгвардії, інший — у тилу. Брати ще не до кінця усвідомлюють того, що як «вчора» вже ніколи не буде. Чи зможуть зрозуміти одне одного двоє рідних людей, один з яких відчуває війну як особистий біль, а інший сприймає її як щось, що відбувається не з ним?

«Текст цієї п’єси був написаний у вересні 2021 — за пів року до початку повномасштабної війни по всій Україні, — зазначила драматургиня Марина Смілянець. — На момент подій, описаних у п’єсі, восьмий рік триває війна на Сході країни, окуповано частини Донецької, Луганської областей та Крим. А у Києві ще триває мирне життя».

Дійство не обійшлося без театральних виступів. Окрім фрагментів вищезазначених вистав, театр українського фольклору «Берегиня» виконав танцювально-пісенний уривок зі своєї концертної програми «Відродження», Київська майстерня театрального мистецтва «Сузір’я» — уривок з вистави «Народжені бути вільними» з віршами поетів-шістдесятників, а актори театру Франка — фрагмент концертної програми «Файний Франко ф’южн».

ТЕАТРИ ПРАЦЮЮТЬ ДЛЯ ГЛЯДАЧІВ

З початком повномасштабного вторгнення театри призупинили свою діяльність. Як і всі українці, їхні працівники стали волонтерами, воїнами. Потроху відкривати свої двері спраглим глядачам заклади почали вже у квітні. А повноцінно театри запрацювали у вересні. Щоправда, й тут на заваді стали відключення світла та постійні тривоги.

Тому оргкомітет вирішив відзначити всі 19 київських театрів, які відновили роботу, премією «Подія року».

«Подією року стало те, що театр так швидко став на ноги, — наголосив Олексій Кужельний. — Ми робимо велику справу. Також запрошуємо переселенців, людей у складних життєвих обставинах, які сьогодні не мають змоги потрапити в театр — і вони долучаться до слова надії».

Керівники столичних театрів отримали символічні відзнаки — гільзи від снарядів з емблемою «Київська пектораль».

Як зазначив директор Департаменту культури КМДА Сергій Анжияк, як символи театру — маски драми та комедії, так і супутники сьогоднішнього життя — це журба і радість. Він побажав, щоб театри столиці відкривали нові таланти, а глядачі отримували насолоду від відвідування закладів.

Завершилась церемонія на щемній ноті — хвилиною мовчання присутні вшанували пам’ять загиблих на війні працівників театрів.

Міську театральну премію «Київська пектораль» засновано за ініціативи Київського міського відділення Національної спілки театральних діячів України та Головного управління культури Київської міської державної адміністрації. Вперше вручили 27 березня 1993 року. Премія присуджується щорічно, за підсумками календарного року, що минув.

Вона стала першою в Україні та на теренах СНД професійною театральною премією. Це визнання і вшанування кращих акторів, режисерів, представників інших творчих професій, пов’язаних з театральним мистецтвом.

Час вносить свої корективи. У 2021 році премію вручили у чотирьох номінаціях, а у 2022 році до Дня театру пройшла мистецька акція, без вручення премії.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ», фото Бориса КОРПУСЕНКА

vechirniy.kyiv.ua