(1)
серце вітається з містом
простим ритмом
ніц не зробиш
прощаюсь з містом пошепки
місто підморгує у нескладовим
хитро, підступно, лукаво, хтиво натякає
ані доріг широких
ані плину часу
ані світла у вікнах
нічого немає
немає нічого окрім любові
(2)
на серці латка до латки, латка до латки,
на обох руках хрести,
аби нести
світле.
що листи від тебе, що квитанції за квартплату
не провокують жаги до розплати,
на поверхні спрага,
аби піти
не в моєму жанрі.
унікальність – фікція
не любов – комедія
кілометри відстані
довгі місяці
місячні ночі
між двома столицями
пережити б березень
тоді смійся
досхочу.
(3)
коли я забуду номер твого під’їзду,
коли забуду твій поверх,
коли забуду номер квартири,
коли ми перестанемо бути різними,
перестанемо бути схожими,
перестанемо бути в принципі,
коли я забуду, яку літературу ти любиш,
коли забуду, як дихаєш, коли спиш, –
я почну дратуватись, почну дратуватись
і стрімко падати вниз.
коли я забуду, як звати твою кішку,
коли забуду, які на смак твої дотики,
коли забуду географію родимок на твоєму тілі,
коли забуду всі твої приховані погляди,
коли я забуду нічні трамваї,
коли забуду сквери і парки,
коли забуду все, що було, а тепер немає, –
сміливо забувай те, що я лишила на згадку.
(4)
вони – загадують, коли бачать, як падає
з неба зірка, я ж – коли недóпалки з верхніх
поверхів, іноді світанок, іноді напівмісяць,
іноді захід сонця, іноді під твою пóдушку
вони ховаються від сонця за окулярами,
ти ж ховаєш його у долонях, я ж клáду
свóї тобі в кишеню, клáду під твою пóдушку
вони завжди ставлять крапку над і,
перевернуті знаки оклику, я ж ставлю
знаки питання, ставлю коми, ставлю
під твою пóдушку
вони вдягають буднéві маски поверх
гримас святкових, я ж ховаю посмішку,
ховаю посмішку
щодня
під твою подушку
(5)
мій голос чує, коли говорю, той, хто поруч.
цього достатньо.
Кіра СНОВА