Сучасний кримський прозаїк Деніс Елішев про життя на тлі трагедії російської окупації
Оповідання
ДАЛІ КРИМУ ЗЕМЛІ НЕМАЄ
Не пам’ятаю такого. Взагалі ніколи. За всі роки життя в Криму. Якщо Вам є про що подумати, і поміркувати на самоті — приїжджайте.
На в’їзді до Криму не поспішайте на південь півострова. Поверніть праворуч, на захід. Так, щоб величезна, червона сонячна куля весь час висіла у вас перед очима. Їхати недовго. Після Роздольного — вже зовсім недовго. Дорога почне притискатися до моря, і незабаром ви побачите його праворуч. Безкрайнє. З футуристичними «вишками Бойка» на горізонті. Або як тепер їх звуть.
Відразу за Чорноморським поверніть на північ, в степ — і до моря. Згодом, праворуч, ви побачите руїни старої овечої кошари. Зупиніться там обов’язково. Знайдіть старий занедбаний колодязь. Він пробитий руками у твердій скелі на майже шістнадцятиметрову глибину, щоб знайти рятівну воду. Постійте над ним, послухайте вічність. Тільки не лякайте кумедного тарханкутського зайця, зі смішними білими пензликами на його величезних вухах.
Потім до низу, по квітучому степу, який ще не встиг вигоріти під палючим сонцем, та який так зворушливо співає на світанку тисячами голосів, і так приголомшливо мовчить міріадами зірок над головою, короткої та темної, літньої кримської ночі.
Куди б ви не їхали, по будь-якій з балок вниз, ви обов’язково потрапите до моря. На високий, обривистий край білосніжної скелі. Картина, що відкривається зору, зачаровує, повірте. Праворуч, на сході, небо вже не блакитне, але насичено синє над останніми, вже зовсім золотими пшеничними полями. Яка б не була довга, ця російська весна, вона обов’язково закінчується тут, на самому краю цієї землі приголомшливим українським літом. І якщо ви справжня руська людина, то дивлячись на цю нескінченну синьо — жовту далечінь, ви раптом чітко зрозумієте, що відбувається щось жахливе. Щось неправильне і геть невиправне. Кістка у горлі, як це буває, коли ви залишаєтеся на вокзалі зовсім один, і всі однокласники вже роз’їхалися після вашої зустрічі, а Вам ще потрібно чекати свій потяг. І все вже сталося, і нічого вже не можна ні повернути, ні змінити.
І в цей момент ви станете трохи українцем, а значить обов’язково трохи бандерівцем.
А зліва, на заході, у Вас за спиною, нижче білосніжних хмар, з легкою попелястою мережкою, вже зовсім червоне сонце надає морю легкий фіолетовий відтінок. І ось під цим безкрайнім, фантастичним триколором ви раптом відчуєте, що саме тут все і закінчується. День, дорога, проблеми … Кожен українець в душі романтик. І філософ.
Дивлячись на цей величезний, що заповнює собою всесвіт трикольор, ви зрозумієте, що всі найскладніші проблеми в житті, зрештою, можна звести до дуже простих речей. Якщо вони дійсно справжні. Як ці білі хмари, червоне сонце і фіолетове море до горизонту.
І в цей момент ви обов’язково, як в дитинстві, знову станете мандрівником, та власником цих безмежних просторів. А тому і трохи росіянином, і значить, трохи імперцем.
Швидко ставте намет, змивайте з себе в теплому, ласкавому морі дорожній пил, відчиняйте пляшку прохолодного сухого вина і вкотре скажіть собі:
daa uzag Qirim, gara yog,
що у вільному перекладі з кримськотатарської означає:
далі Криму землі немає.
Годі й шукати.
І будьте справжнім, корінним кримчанином. І це буде правильно, друзі.
МІГРАШКА
«Міграшка». Це не прізвисько. Це маленька паперова анкетка на відривному талоні.
І мій теперішній офіційний статус в Криму, в якому я народився і прожив все своє життя. Дає мені право перебувати тут три місяці.
Потім — знову в гості до «Рудого», кумедного бездомного пса рудої масті, що прибився до прикордонного пункту «Чаплинка» — з того, херсонського боку.
Йому тепер живеться краще, ніж мені. У всякому разі, у нього поки більш ясні перспективи в житті. Хлопці прикордонники жартують, що бути йому скоро старшим прапорщиком.
Бачимося ми з «Рудим», як мінімум один раз в три місяці. Я приїжджаю сюди «перетнути кордон» і в’їхати назад в Крим – як український громадянин.
Погода сьогодні до вечора зіпсувалася зовсім. Задув сірий, холодний північний вітер і зі степу хвилями летить дрібна – дрібна, холодна мряка. Добре хоч не потрібно виганяти на ту сторону автомобіль — інакше це все «витівка» до ранку. Залишаю машину з кримської сторони. Їй, на відміну від мене, милостиво дозволяють бути тут цілий рік.
Весь час думав – ось є щось спільне між Радянською Армією і прикордонним переходом Російської Федерації. Ніяк не міг зрозуміти, що. Сьогодні зрозумів — це ідеальний механізм приниження людської гідності. Це їх головна функція. Саме це і робить їх такими схожими. Все інше — безпека, процедури, форма, колючий дріт, автоматники, кулеметники – це теж важливо. Але це зовнішні атрибути та прикладні завдання. Приниження людини — це сенс їх існування. Відразу позначити, хто в цьому домі господар. І які тут порядки.
Молоденький хлопчик у формі, вже на виході:
— Ви «міграшку» продовжувати?
— Ну, так.
— Йдете аж до українського посту. До других воріт.
І судячи з тону — це наказ.
Навіщо до других воріт? Стверджуємо так сенс свого існування?
Ну, до других, так до других.
Застібаю жилетку, підіймаю комір, натягую глибше на лоб спортивну шапочку – і в дорогу. Тут недалеко. Півтора кілометра «нейтральної смуги».
У маленькому рюкзаку у мене захована «контрабанда», пів кіло яловичих сосисок. Це для «Рудого». Така ось оскаженіла корупція. Але він буде дуже радий, і напевно піде проводжати мене назад. А я так люблю ці наші з ним рідкісні, але такі зворушливі зустрічі.
Уздовж всієї дороги тут освітлювальні опори. Не люблю електричне світло. Воно дурнувате. Воно підсвічує дорогу, але повністю затемнює світ навколо неї. Так вже воно влаштоване. Відразу за ним — безпросвітна імла. Стіна. І в цій імлі тоне все. Іноді — сам сенс цього шляху.
Місячне світло мудріше. Дорога в ньому тільки вгадується за обрисами та відчуттями. І, щоб пройти по ній, потрібен досвід, потрібна рішучість. І найголовніше — потрібна впевненість, що тобі це дійсно потрібно. Але, зате ти бачиш, звідки ти йдеш, куди — та головне, точно розумієш — навіщо.
Він впізнає мене відразу. Взагалі, я б тут всіх звільнив. Залишив би тільки «Рудого» — і підвищив його у званні. І був би тоді спокійний за кордон.
Вітер зовсім розгулявся і намагається просто здути нас з «Рудим» з дороги. Я годую його і слухаю музику вітру. Це симфонія. Все-таки він найгеніальніший композитор у світі. Витягувати такі звуки з очеретяних заростей, натягнутих проводів і скрипучих стовбурів дерев вміє тільки він.
Ну, що. Пора у зворотну дорогу. Вона і справді вдвічі коротше. Вже перед самим переходом, «Рудий», навіщось згортає з дороги в степ. Робити нічого. Плетуся за ним. Хоч це тут і заборонено. Видно, що тут він буває часто. Ми лежимо з ним в заростях високої трави, прикриті декількома щільними кущами акації.
Ну, ось ще. Витягнувши в напрямку Криму морду, «Рудий» починає протяжно і голосно підвивати. І для цього ти мене сюди затягнув? Ні. Не для цього. У відповідь, з розплідника службових собак російських прикордонників, починає доноситися багатоголосся. Гавкіт, виття, обурення. «Рудий» не знає, що у людей це називається тролінг 80-го лівіла, але про щось таке здогадується. Хитро дивиться в мою сторону, і продовжує своє. Я падаю на траву і беззвучно трясуся від сміху. У нього своя, маленька ділянка фронту в цій гібридній, шаленій війні за Крим. Але я, чомусь, абсолютно тепер за цю ділянку спокійний.
На прощання я гладжу його по рудій, вже з сивиною холці, та думаю про те, що саме таким і повинен бути справжній прикордонник. Якою б грізною на вигляд не був ваш сторожовий пес — він ваш улюбленець, ваш друг, ваша гордість. Ви вже давно забули про те, що його головне призначення — захистити вас у хвилину небезпеки. Але горе тому, хто ризикне підняти на нього в цей момент руку. Тому що корінь слова «улюбленець» — це любов. Найсильніше почуття на землі.
Всі путінські розрахунки, вся ця Новоросія та Іхтамнетія покотилася до біса, коли він підняв руку на українську армію. Який же народ дасть образити свою улюблену армію? Невже це було не ясно?
Не ясно. Мабуть, щоб розуміти це — потрібно вміти любити. Хоча б ще кого-небудь, крім себе.
Я не хочу йти. Мені так спокійно тут з ним. А тепер ще й весело. Але він вже зовсім охрип, і нам пора прощатися.
— Мета вашого візиту до Криму?
Ось як йому відповісти? Як є — або так, щоб не образити?
Я знову «Міграшка». Це безглуздя неминучого, або неминучість безглуздого?
Поребрик «русского мира». З його холодної, чорної пащі мчить зовсім вже крижаний, нічний синьо-чорний вітер. Я звично затримую дихання на три місяці, і пірнаю в нього з головою.
ДЕНЬ БОБРА
Ну ось тобі. А ще кажуть — русалок не буває. Але десь же Іванич її виловив. Русалка, як є. У витонченому, модному, зі вставками, двоколірному гідрокостюмі на блискавках, популярних зараз у дайверів м’яких, неопренових чобітках на кевларовій підошві, з гривою світлого, золотистого волосся і глузливим, впевненим у собі поглядом.
Але, судячи з усього, підстави для такого погляду є. Я дивлюся як спритно і звично вона управляється з аквалангом, фотокамерою, ліхтарями для підводного фільмування й розумію, що у своїй справі дівчина не новачок. Цікаво, звідки вона тут взялася в цей час? Квітень у нас ще не сезон. Передчуття сезону. Потрібно буде спитати Іванича.
Я звично махаю йому в знак вітання. Ми часто вранці тут зустрічаємося з ним, на причалі. Він саджає перші групи туристів на свою стареньку моторну яхту, яка з’явилася тут, по-моєму, ще до початку «регулярних спостережень за погодою». А я у свій надувний човен — прилади, спорядження і припаси для лабораторії. Русалка разом з ним махає мені у відповідь. Ну, що ж. Дякую.
Ранок сьогодні просто чудовий. Сонячний диск з’явиться з-за гори пізніше, але його перші промені вже вдаряються в нашого кам’яного велетня, огинають його і м’яко підсвічують затоку і все озеро. Дуже тихо. І дуже красиво.
Вода поки однієї температури з повітрям, тому воно над озером зараз абсолютно прозоре. Настільки, що проглядається махина покинутого залізничного моста на тому, протилежному березі, біля старого гранітного кар’єру. Він був закритий ще до війни, і тепер там заповідник, де має честь служити ваш покірний слуга.
До своїх двадцяти восьми років, я встиг отримати диплом магістра біології в нашому університеті, маленьку лабораторію під своє керівництво там же, на протилежному від містечка, заповідному березі озера, і німецьку вівчарку Дору – єдиного поки мого колегу і компаньйона. Там же, біля мосту, в озеро впадає гірська річка і живе велика колонія бобрів — вони мої підопічні, і головний тут об’єкт досліджень нашого інституту.
Що ще?
Шапка хвилястого, чорного волосся, зріст трохи вище середнього і міцна, атлетична статура. Але це завдяки заняттям спортивною гімнастикою в юності, і теперішнім постійним фізичним навантаженням. У нас тут по — іншому — ніяк. Ще кажуть, що досить спокійна і весела вдача. Але тут ми з Дорою схожі.
Я спостерігаю за нашою гостею вже тиждень. З минулих вихідних. Але поки знаю про неї тільки те, що ранку, ще по світанку, вона з’являється тут з усім своїм спорядженням, і вони на яхті Іванича – строго удвох, йдуть на прогулянку по озеру, де вона багато знімає. Під водою і над водою. А щовечора вона сидить тут, біля пристані, і щось весь час малює в альбомі за допомогою величезної пачки кольорових олівців.
Хоча, чого спостерігаю — схоже, вже милуюся. Але поки вони не наближаються до межі заповідної зони — це, загалом, не моя справа, і я тримаю дистанцію.
Правда, вчора Іванич шепнув мені по старій дружбі, що на сьогодні у них запланована вилазка до мосту, а це вже моя єпархія. Зі старим у нас є угода. Я без жодних проблем, і на місяць вперед, підписую йому дозволи на відвідування акваторії заповідної зони, а він стежить, щоб ніхто не виходив на берег і не турбував бобрів. І у нас, слава богу, немає з ним тут ніяких проблем. Я все одно збирався проводити сьогодні спостереження у воді, і деякі виміри, тому заодно і попірнаю біля моста. Тим більше, що в цей час року, і при цій температурі води, там дійсно приголомшливо красиво, і є на що подивитися.
Вони вже тут. Під третьою опорою моста, на фарватері, я бачу яхту Іванича на якорі. До дна тут приблизно 14 метрів, і для пірнання на таку глибину мені акваланг не потрібен – так що я зовсім вільний.
А ось дівчина наша легко видає себе по хмарах бульбашок, які ритмічно підіймаються на поверхню, приблизно кожні 15 — 20 секунд. Добре дихає, професійно. Молодець.
Я роблю гіпервентиляцію легенів, заспокоюю серцевий ритм, перевертаюся, випрямляюся і йду вниз. Тепер я розумію, що тут привернуло її увагу. Судячи з розташування ліхтарів, вона хоче зняти міст прямо з — під води. Разом з частиною похмурої, присипаної гранітними валунами та зарослої водоростями опори. Приблизно з двометрової глибини. Гарний вигляд.
Але зараз вона щось оглядає біля самого дна — на майже п’ятнадцятиметровій глибині. У холодній напівтемряві, серед завалів і корчів, переплутаних залишками канатів і шматків старих сіток, в яких снують майже метрові щуки. Я і сам тут «ловив мурах», коли тільки починав пірнати. Моторошно, що й казати, звикнути потрібно. А вона молодець, зовсім одна тут. І не боїться. Респект.
Але ось в чому проблема аквалангіста. Хмара бульбашок, цей безглуздий жилет з балоном і павуком шлангів за спиною, свистячий регулятор. І я, звичайно, бачу і добре чую її здалеку. А вона мене — ні. І тут я легенько постукую її ззаду по балону…
Мда.
Це я, звичайно, даремно. Смішно — це, коли смішно всім. А тут людина і так адреналін в кров кінськими дозами отримує. І при цьому вона ж впевнена — навколо на кілометри нікого, крім дідуся нагорі. І той на борту яхти.
Загалом, ці очі тоді, в масці, я запам’ятав потім назавжди. Але гірше переляканої та розлюченої жінки, може бути тільки перелякана і розлючена жінка в аквалангу і з дайверським ножем. Тому приймаю за краще, скоріше звідси забратися. Наверх. На яхту. Під захист Іванича.
Навіть добре підготовленому плавцю, запасу повітря в 15 – літровому балоні, це при такій глибині занурень — приблизно на годину. Тому, хвилин через п’ятнадцять, ми вивуджуємо нашу дівчину з усім її добром назад, на борт.
Ходу від моста до причалу в затоці, на старенькій яхті Іванича – хвилин двадцять. І за ці двадцять хвилин я, за цей фокус на дні, дізнаюся про себе багато чого нового. Про свої жарти, і про свої сексуальні виверти, про всіх своїх родичів, і взагалі – всіх жителів нашого містечка. Іванич за штурвалом давиться від сміху, але вдає, що нічого не чує. Мої нерішучі зауваження, що взагалі — то, це заповідна зона, і будь – яка діяльність тут проводиться з дозволу — тільки додає масла у вогонь.
Мені абсолютно прозоро пояснюють, якого кольору та труна, в якої дівчина бачила всіх чиновників з їх заборонами, що нікого, і ні про що, вона питати зараз не збирається, а мене – особливо, і взагалі – «наохороняли» вже природу так, що і бобрів скоро не залишиться. Ось.
Іванич вже не давиться, а просто ірже в голос.
А я помічаю, що якщо здалеку вона виглядає симпатичною, то тут, поблизу — просто дуже. Ну, ось просто дуже і дуже. І ще я помічаю, що в мокрому гідрокостюмі та на вітрі, вона вже зовсім змерзла, і у неї злегка від цього посиніли губи. Але їй йде навіть це.
У каюті Іванича висить моя тепла вітрівка — маленький привілей постійного клієнта. Я одягаю дівчину і розумію, що вже просто не зводжу з неї очей. І до самого причалу, на ходу намагаюся придумати будь-який подвиг, який дозволить змити провину кров’ю, і змінити гнів на милість. Але все, що я поки можу — це добровільно покріпачити на перенесенні всього цього добра від причалу, до її невеликого, але зовсім свіжого Рено на паркуванні. Схоже, я все ж таки заслуговую на прощення, тому що куртку мені повертають вже з посмішкою.
Вона сигналить нам на прощання, і їде.
— Ні. Ну, ти це бачив, Іванич? І як тепер до неї підступитися?
— Ох, Костик, Костик. Начебто ж розумний, такий гарний хлопець, але який же ти ще молодий. Та я тут одним оком, випадково, в альбом її глянув — поки вона там, на дні шастає. Там же половина замальовок — з тебе.
— Іванич. Тебе в дитинстві не вчили, що це не добре, по чужих альбомах ритися?
Іванич невдоволено бурчить, що його тепер уже можна тільки вбити. Виховувати вже запізно. І що ніде він не рився, а альбом просто зверху лежав. А я не тільки молодий, а ще й сліпий, якщо сам нічого не бачу.
Добре, що матінка в дитинстві навчила – перед пранням кишені в одязі перевіряти. Саме там, в нагрудній кишені куртки, я його і знайшов. Маленький шматочок ватману з написаним синім олівцем, акуратним, каліграфічним почерком, номером телефону: 89777070797 Дар’я.
Знаєте, що таке щастя? Це коли ти про щось весь час думаєш, і при цьому постійно посміхаєшся. Навіть у сні. Хоча, який там сон. Кажуть, ранок вечора мудріший? Напевно. Але то не мій випадок. Зовсім. У мене до ранку в очах ця розкішна грива. Дивовижної чистоти й краси сіро-зелені очі, які огорнули мене такою люттю, там, на дні, а потім переводили знущальним холодком на яхті, і зовсім спалили, прощаючись, на паркуванні. Контрольний в серце. Щоб вже без шансів. Так. І один бюст, мінімум третього розміру, чого вартий. Їй-богу, не брешу.
Загалом, згадуючи все це, я розумів, що у мене вже там, на яхті, від вигляду цієї дівчини, в перший раз в житті відчайдушно паморочилася голова, і горіли вуха. А на живіт мені краще було взагалі зараз не перевертатися. Раптом деякі частини тіла так набряклі, що просто намагалися перевести мене у вертикальне положення. Знепритомнів вже тільки під ранок.
— Алло. Доброго ранку, Даша.
— Доброго ранку, Костянтин.
Стоп. Я ж не говорив їй, як мене звати. Цікаво, що старий їй ще про мене наплів?
— Ви мене вибачте, за вчорашнє.
— Проїхали Костя. І це. Давай на «ти», так просто швидше.
— Розумієш. Тут з бобрами така історія — їх дійсно турбувати не можна. Вони відразу йдуть. Я тому так переживаю. А не тому, що ви щось там, не те робите. Мені дуже сподобалася задум ваш, тобто твій, з мостом. Фото з-під поверхні води? Якщо вийде — буде круто.
— Ти зрозумів?
— У мене пропозиція. Все зробимо, без проблем — я допоможу тобі, із задоволенням. Проте
без яхти, і без аквалангів. Щоб ніякого шуму, свисту і бульбашок. Так піде?
— Коли вирушаємо?
— Ну, сьогодні я зайнятий. А ви вночі, коли-небудь, в нашому озері плавали?
— Бог милував Костя. Я в вашому містечку в перший раз. І сподіваюся останній.
— Не починай. Давай так. Захід сонця у нас десь зараз в 19-ть, значить, стемніє зовсім до 20-ти. Ось о пів на восьму — на причалі. Костюм тепліше, ласти, маска, шноркель і гарний настрій. Все інше я візьму. Приїжджай обов’язково — не пошкодуєш. Озеро вдень і озеро вночі – це дві абсолютно різних водойми, повір.
— Боюся, що пошкодую все одно. Але ж це буде потім?
Дивна справа. Мільйони людей, молодих, зовсім ще маленьких і літніх, мріють про космос. При цьому вони й не знають, що він тут, зовсім поруч. Що потрібно для того, щоб там побувати?
Місячна ніч, хороший друг поруч. Або подруга. Гідрокостюм, ласти, маска, шноркель, ніж і ліхтар. Весь. Ліхтар, загалом, так. Про всяк випадок. Ще хороша погода, звичайно. І гарний настрій.
Необов’язково при цьому спливати далеко, або пірнати глибоко. Мабуть, навіть навпаки. Все найкрасивіше, ви знайдете на найближчих до берега піщаних і галькових мілинах. Але головне, звичайно — це світлячки. У теплому, весняному або літньому озері їх міріади. І не кажіть мені, що це не космос. Це всесвіт. Це галактики, комети і зоряні зливи. Тільки не вмикайте ліхтар. Диво відразу ж зникає. Ви не уявляєте, як сяє фосфором в темній, підсвіченої тільки місячним світлом воді, слід від людини, що пливе. Або ж русалки.
Нічне озеро, саме по собі, видовище незабутнє. Не бійтеся його. Насправді, в ньому в цей час небезпек набагато менше, ніж вдень. До нього просто потрібно звикнути. М’яке місячне світло водночас віддзеркалюється від його поверхні, розсіюється в його товщі та, досягаючи світлого, піщаного дна відбивається від нього, підсвічуючи дивним, одночасно зеленуватим, синім і сірим світлом поверхню біля самого дна. А величезне листя водоростей, в цій товщі дивним чином темної, але все ж прозорої води, на просвіт перетворюються, як у казці, в чарівні люстри. Я вже вмію набирати достатню швидкість, при підйомі на ластах з дна на поверхню. Туди, наверх, до цього чарівного перетворення мерехтливої жовтуватої плями, що танцює зверху, над головою, в сліпуче білий місячний диск, що іскрить снігом в такому ж, як і це нічне озеро, темному, але дивно прозорому небі. Також усіяному міріадами світлячків.
А сьогодні мені взагалі пощастило. Як у казці. Я зустрів тут справжнісіньку русалку. І мене заворожує в ній все. Її голос, її посмішка. Я розумію, що закохуюся по вуха, але нічого не можу з цим вдіяти. А може — і не хочу?
Вранці ми вантажимо в мій човен все спорядження Дар’ї, і вирушаємо вздовж правого, південного берега озера до мене, на факторію. Звідти до мосту вже зовсім недалеко, і ми пройдемо туди на ластах. Для знімання ми вибираємо другу опору моста. Вона ближче до берега і не така висока. Всі бачать її надводну, шестиметрову частину, і практично ніхто, і ніколи, не бачить таку ж шестиметрову, підводну. Така вже загадкова природа поверхні водної гладі. Не дарма це слово жіночого роду.
Вона ретельно ховає від нас свої підводні секрети, і тільки іноді дозволяє помилуватися відбиванням нашого, надводного світу.
До справи Даша, потрібно сказати, ставиться цілком серйозно. І повозитися нам у підсумку, все ж довелося. Але мене турбує не це. Ще з обіду я помічаю в горах, на заході, важку, бузкову, попелясту хмару, що швидко зростає. Вона вже щосили гримає, швидко рухається до нас проти вітру, і починає виблискувати зсередини рожевими спалахами. Я дуже добре знаю, що буде далі – і нам пора забирати ноги. Ну, тобто ласти.
Але все розвивається занадто швидко. Хмара вже практично над нами. Швидко темніє, по поверхні води бігають великі брижі, і барабанять незвично великі краплі. Але все це швидко стихає, і саме це лякає мене найбільше. Птахи замовкають, кудись зникають навіть всюдисущі комарі. Все завмирає і готується до удару. Стає тихо так, що чутно як в гирлі річки гризуть дерева мої невтомні бобри. Небо над нами розколюється з диким гуркотом. Мені, слава богу, не доводилося бувати під бомбардуванням – але дуже схоже. Удари блискавок йдуть вже безперервно, і від їх неонового світіння небо ясним. Але не як вдень, а як в ніч апокаліпсису. Гуркіт такий, що нічого не чути, і я навіть не намагаюся кричати, а просто показую Дарині, щоб вона віддавала все спорядження мені та швидше вискакувала на причал. Ураганний вітер, в поривах виє між опор моста, і влаштовує там дикі, шаманські танці, і моментально розганяє по озеру величезні, метрові хвилі. Здається, що він хоче відірвати прибережні скелі, і скинути їх у воду. Холодний дощ б’є стіною. Кінець світу.
Поруч з причалом лабораторії є невелика кам’яна яма на дні озера. Метрів сім глибиною. Я пірнаю туди, а там, на дні, абсолютний спокій, тиша і тільки злегка погойдуються стебла підводних лілій. Сюр якийсь. Я залишаю все наше господарство там, на дні, як в камері схову. Нічого. Полежить до ранку — нікуди не дінеться.
Виринаю і бачу, що русалка моя, все ж запанікувала. Вона не бачить мене ніде, і намагається знову увійти в воду. Зрозуміло, потрапляє на прибережні камені й здається, ранить там ногу. Я хапаю її на руки, і просто вилітаю з нею на берег. Вбігаю в будинок, а там, біля камінної грубки, на улюбленій підстилці, валяється безтурботна Дора і здивовано розглядає нас, навіть не піднявши голову з лап.
Ми дивимося, один на одного, на собаку, і починаємо реготати. Схоже на істерику.
Сірник в камін,
костюм геть,
Дора в кут,
на підлогу товстий, теплий килим,
на забій — лід.
Все не так страшно. Перекис, йод, пластир – і в руках у мене заслужений, і такий довгоочікуваний трофей.
Дрова в каміні розгораються і в їх червонуватому світлі ці ніжні, дуже красиві, з натурального кольору лаком, пальчики на її ніжках стають рожевими. Я обережно цілую кожен. У неї дуже стрункі, витончені щиколотки — мені завжди здавалося, що це у дівчат ознака хорошої породи. Маленькі, дуже еротичні коліна. Я рухаюся губами вгору, по внутрішній поверхні її стрункого, злегка не пропорційно витягнутого стегна. Але мені дуже подобається. Дарина починає помітно хвилюватися.
Невеликий опір, пристойності дотримані, і її купальник вже у мене в руках. Він летить сохнути на камінну полицю, поруч з моєю футболкою.
Я пробігаю губами її м’які, ніжні статеві губи, вона хапається за мою голову руками, і починає тихенько стогнати. Ніс мені лоскоче маленька, акуратно підстрижена смужка волосся, і я вже бачу її ніжний пупок в якому виблискує невелика, золота шпилька, з красивим, зеленуватим камінчиком. Шкіра на ребрах така тонка і ніжна, що їх можна рахувати – ну, куди це годиться? Як можна доводити так себе цими божевільними дієтами?
Але ось я вже у найулюбленішого. Від усіх цих переживань, два її чарівні горбки наливаються, і стають пружними як м’ячики. Але тут вже Дарина, нарешті, добирається до мого обличчя. Камін зовсім розгорається, і ми стаємо мокрими зверху, а скоро і мокрими знизу. Який килим не м’який — але я в підсумку пристойно розтираю об нього коліна. І це хороший привід перебратися на ліжко.
Дарина сміється і каже, що лікар з мене – що треба, і вже нічого не болить.
Гроза стихає також раптово і швидко, як і почалася. Все виблискує і шумить вже далі — над містечком. Йому теж сьогодні дістанеться. У вікно, нарешті, пробивається яскраве місячне світло і заливає все всередині чарівним, бузковим сяйвом. Стомлена бурхливим сексом Афродіта в місячному соусі. Вживати теплою.
Вже зовсім пізно, а мені так багато потрібно їй розповісти. Про себе, свою лабораторію, мою маму, Дору, що невдоволено сопе в кутку, моїх улюблених бобрах. А вона дивиться на мене, підперши голову рукою, і від цього у неї з плечей спадає ця чарівна грива, і в місячному світлі очі іскрять диявольським реготом. У мене знову шумить в голові, і я знову хочу її. Тут і зараз.
Не пам’ятаю, хто знепритомнів першим. Але ранок — це мій час. Я таки жайворонок. А Дарина в моїй футболці. Видно вночі замерзла. Вона велика їй на три розміри, але їй все одно, дуже йде.
І так. Любов — це хвороба. Що вже такого, у тому, як червоніють в перших променях сонця, мочках вух дівчини, що мирно собі спить? Але це зводить мене з розуму.
Проте ранковий секс для мене — точно як пісня жайворонка. Нехай і не така довга, але дуже красива, і така енергійна. Ми задихнулися, та лежимо з нею мокрі, і абсолютно щасливі.
У мене незвично болять щоки. Це від поцілунків, і від того, що я всю ніч посміхався. Навіть у сні. Ну, Дарина так говорить.
Вітер стихає, але ні про який перехід на човні, поки не може бути й мови. Дора невдоволено скиглить, я одягаю гідрокостюм і виходжу з нею на причал. Пірнаю, і дістаю з дна всі наші скарби. Все в порядку. Я дивлюся на небо, і вперше, з часу хвороби мами, прошу його. Будь ласка, нехай цей вітер подує, хоча б ще тиждень — другий. А краще місяць, або взагалі, років сто.
Я повертаюся і повідомляю Дарині, що ми залишаємося тут ще на добу, форс — мажор. Вона, спросоння тільки видає клич бобра що тріумфує, і завалюється спати далі. Ну, що ж, спи.
А я поки пройдуся до своїх підопічних.
У мене були, звичайно, в житті романтичні стосунки, чого хитрувати. У моєму віці, з факторією в такому мальовничому місці, і натовпами туристок в нашому містечку, намагатися залишитися в «цілості й схоронності» — погана ідея. Важко її реалізувати. Але це все була просто гімнастика. Як я тепер розумію. Причому суто спортивна. Тільки сьогодні вранці, я нарешті зрозумів, що взагалі — то, справжня гімнастика — вона ось така, художня. Знаєте, в чому різниця? Якщо від близькості з дівчиною у мене, звичайно, сильно частішає пульс, то з Дариною, серце просто вистрибує з грудей, від однієї думки про це.
Я рано залишився один. Живу, головним чином, у себе в лабораторії, і матусин будинок, що залишився мені у спадок, наша сусідка, тітка Марина, вельми успішно пристосувала під невеличкий хостел для приймання туристів. Обросла за кілька років клієнтурою в Києві та Харкові, і до кінця кожного сезону у мене вибігає тепер досить пристойна сума. На життя вистачає. Цілком. Але я вже кілька років без відпустки – мені все обіцяють в Інституті виділити другу ставку для напарника, і все ніяк. А на кого я своїх бобрів улюблених залишу? Так що ці гроші, так і вкладаються в будинок поки. Одне втішає, що «зростає капіталізація», як модно зараз говорити.
До мого повернення вже готовий сніданок, а Дора не зводить з Дарини закоханих очей – може тому що вони практично тезки? Ми розглядаємо на моєму ноутбуці фотографії з її майбутнього альбому.
Це знімки практично всіх, найзнаменитіших європейських мостів, але зроблених ось так, з такого незвичайного ракурсу, з-під води. Відразу і не впізнаєш.
Тут і Карлів міст через Влтаву в Празі, і Анічков міст в Пітері, і міст Патона в Києві, і Тауерський міст.
Мені дуже подобається. Я сам пару років тому купив підводний бокс для фотокамери, і потроху знімаю, але це, щось зовсім інше. І справа навіть не в якості знімку.
Дарина сміється і каже, що це типова помилка новачка – знімати потрібно не види, знімати потрібно настрій. І чим незвичніший ракурс — тим краще.
Яке не дике місце моя факторія на озері, але у мене є тут сусіди. Колись це все належало невеликій, але супер секретної військової частини, яка згинула разом з Союзом, в лихоліття перебудови, і від неї нашому інституту дісталася це будівля під лабораторію, а решту, невелике, але ладне господарство, викупила сімейна пара киян. Марк і Світлана. Вони обидва колишні військовослужбовці, причому Марк закінчив службу в досить високому чині, в Академії Богуна, а Світлана була військовим перекладачем, з англійської та іспанської. Вдало розпродали всю свою київську нерухомість, та заснували тут невелике форельне господарство. Так що потрапили ми сюди, практично в один час. Вони на «дембель» за їх образним висловом. І я на «курс молодого бійця» знову ж таки, за їх образним висловом. Але тут, якраз, збіглося. Щоб я без них робив. Втім, напевно, і вони без мене – теж. Так що досить швидко я був призначений, за сумісництвом, на ферму молодшим компаньйоном, з обов’язками і зоотехніка, і ветеринарного лікаря, і багато ще кого. Але, зате ферму ми на ноги поставили, і впевнено, щороку, додавали в кількості та якості поголів’я. А слава про копчену особисто Марком, за його власним, особливим рецептом, форелі, рознеслася вже так широко — в певних колах, що ми почали проєктувати невеличкий цех, і вже купили обладнання для невеликого, але серійного випуску цієї смакоти. Ну і для його незліченних армійських друзів, їх друзів, і друзів їх друзів, ми будуємо, на завчасно придбаній ділянці, великий гостьовий будинок з лазнею і рибним рестораном. Мені, за самовіддану працю і частку в капіталі, всі ці роки нараховувалися бонуси, які пару останніх років, вже, слава богу, позначалися сумою, де майже вже шість нулів — тому в цей проєкт я був зарахований вже на рівних. Так що, в якомусь сенсі, ми сім’я.
Але з дівчиною в цьому будинку, я точно сьогодні в перший раз.
Добре посиділи. Марк до всього ще й знатний, відчайдушний самогонник, і володар шикарного винного підвалу – предмета його особистої гордості. Так що «надегустували» дівчину теж добре. Але поки, після знайомства, Світлана з важливим і загадковим виглядом потягла Дарину показувати господарство, а ми з Марком готуємо святкову вечерю. І судячи з того, як червоніють щоки у Дарини «промоушн» моєї персони у Світлани, нашого маркетолога, і за сумісництвом рекламного агента — вдається на славу.
Ось ми й за столом. Подавали ікру форелі, солону і підкопчену, сідло баранчика з овочами в сметанному соусі, і печену у фользі, на вугіллі, свіжу форель з лимоном і зеленню. Все це під фруктову наливку, витриману в невеликій дубовій діжці, і фірмовий віскі Марка його власного виготовлення.
Марк хитро мружиться, і просить щоб я сяяв не так сильно – а то боляче ж дивитися, очі ріже. А я дивлюся на цей фантастичний захід, Даринину голову у мене на плечі, і думаю, що якщо щастя є, то воно десь зовсім близько.
Нам пора.
Проводжають нас рівно до містка через гірський струмок – це межа ділянки, і початок заповідної зони.
Весь час, що залишився до факторії, я малюю Дарині детальний, добовий план нашої спільної з нею діяльності, на найближчі п’ять років. Вона сміється і тільки біля самого будинку, чомусь стає дуже серйозною. Загалом, вона нічого не має проти — тільки завтра у неї дуже важлива зустріч, з двома її компаньйонами, і дуже складна розмова. У всякому разі, з одним з них. Який, загалом, давно назрів.
— Ти навіть не уявляєш, наскільки серйозна у мене до тебе є розмова, Даша.
— Що заважає?
— Краватка потрібна, квіти, і до ювеліра заскочити. Знаєш, матінка вчила, що бувають в житті моменти, коли все так і повинно виглядати – пристойно.
Краще б я цього не говорив. Дарина плаче. А ось це для мене — удар нижче пояса. Хоча частково, я думаю — це Марк винен. І це не Дар’я, а віскі плаче.
— Костя. Не знаю, як у мене завтра розмова ця піде. Хай би їй… Але це не важливо. Я про це вчора, там, під мостом подумала. Коли ми разом знімали. Я ще два дні тому уявити собі не могла, що десь на землі є людина, яка дивиться на світ так однаково зі мною. Буквально. Мені так добре з тобою, що я просто цього боюся.
І я хочу, щоб ти знав. Щоб далі не сталося — я все одно буду з тобою. Я більше життя свого без тебе не уявляю.
Я закутую її, ми дивимося на захід що остигає, і я розповідаю їй казку про старого, мудрого бобра, який живе тут, зовсім поруч.
Ось попроси Іванича забрати тебе вранці — він і примчить, ще сонце не встане. Теж ще, вірний служака. І цей туди ж. Бурчить, що я сяю яскравіше, ніж його корабельна ринда. Очі йому ріже, бачте.
Чим ближче ми до затоки, тим нещаснішим стає вигляд у Дарини. Мені все це здається дивним. Але вже біля самої пристані, вона збирається з духом.
— Побажай мені удачі, Костя. І прости мене, якщо що.
Я не дуже зрозумів, про що таке вона говорить, але раз потрібно зустрітися, і все серйозно обговорити, тим більше з компаньйоном – значить потрібно.
У мене в голові зараз зовсім інше. Найближчі років п’ятдесят, я уявляю собі вже більш — менш чітко, і в голові прикидаю, що це приблизно 18 тисяч 260 днів. На двох. І у мене плани, практично, на кожен з них.
Перше, з чого ми з Дариною почнемо – це перезнімемо весь її фотоальбом. Кожен міст. По черзі. Тільки тепер удвох — і вночі. І це буде зовсім інша історія. У цих знімках буде такий настрій, що передплатники їх журналу розкуплять його весь. Ні, вони його розметуть — в цьому я абсолютно впевнений.
Але, який би не був цікавий кожен з цих днів — я все одно буду з нетерпінням чекати, коли він закінчиться. І настане ніч, і вона буде тільки моєю. І я не маю наміру пропустити жодної з них. З усіх 18 тисяч 260 ти. Ну, тільки якщо деякі — найкритичніші.
А поки мені потрібно купити мішок корму для Дори — її улюбленого, з яловичиною і ягням, і зганяти на годину в лабораторію, навести там порядок після шторму. А заодно й у себе в голові. Тому я заїжджаю в торговий центр. Попереду мене, в черзі на касу, стоїть колоритна пара. Середнього віку і середнього зросту чоловік, видом схожий на податкового інспектора.
Неприємний тип. Ні «здрастуйте», ні «вибачте, будь ласка», ні «спасибі», ні «до, побачення». І взагалі — то, я тобі не «слухай». Але де у нас знаходиться готель «Stories» я йому пояснив, звичайно. Там, до речі, зупинилася і Дарина. Але це не дивно — у нас зараз це єдиний готель, який працює. Виглядом мужик дуже схожий на чиновника середньої руки, який, правда, недавно отримав призначення в Київ. Такий надутий.
Він тримає за руку маленького хлопчика, років п’яти. З класною, модною стрижкою на світлому, золотистого кольору волоссі, і дивно знайомим мені обличчям. Десь я його вже бачив. Ніяк не можу згадати – де. Він з цікавістю розглядає мене, а я опускаюся на коліно, зав’язати шнурок, і у відповідь підморгую йому. Він засмучується і ховає обличчя. Але вже на виході, все ж таки обертається, посміхається, і махає мені на прощання рукою.
Квітень — дуже нестійкий по погоді місяць в році. У всякому разі, у нас тут, на озері. Ближче до обіду знову підійматися вітер, і я з сумнівом дивлюся на свій човник.
— Іванич! Привіт! Ти в рейсі?
— Та тут у тебе — зовсім недалеко. Не хотів же ще виходити, бачив, що вітер підіймається. Та ні. Умовили. Старий я дурень. Та з’явився тут один. Нахабний такий. І потім ще в такій компанії приперся, що у мене взагалі, «барометр» на нуль впав.
— Годі тобі. Забереш мене?
— Може не потрібно, Костик? Давай, я потім за тобою сходжу. Увечері.
— Ти чого, старий? Мені в місто потрібно конче, до ювеліра.
— Ну, як знаєш. Та бог з ним, може воно і правда, на краще. Тільки давай бігом — і від Марка. Костюм одягни, я причалювати не буду. Качає вже пристойно. Допливеш? Я трап тобі скину, з корми.
— Легко. Не в перший раз.
— Давай. Тільки спритніше.
Качає дійсно вже сильно — і саме час сховатися біля причалу, в затоці, мілководному, і з усіх боків захищеному від вітру горами.
Але Іванич досвідчений капітан, тому я спокійний.
З корми я відразу потрапляю в його маленьку, одномісну каюту. Теж, маленький привілей постійного клієнта.
Все ж мені стає цікаво — хто у нього там сьогодні. Я обережно розглядаю через невелику щілину його пасажирів. Їх всього дев’ять. Три літніх пари і ще троє. Той самий мужик з магазину, малюк і … Дарина. Тепер я розумію, де бачив обличчя малюка. Чого вже там. І так. На руці у неї блищить кільце. Я теж помічаю це відразу. Прикриваю щільніше двері каюти, без сил сповзаю на підлогу і тільки встигаю зняти з вішалки свою вітрівку, якою ховаюся з головою.
Я не те що не хочу жити. Я не можу дихати.
Кажуть, в такі хвилини небо для людини стає з овчинку. Для мене воно скоротилося до розмірів маленького ілюмінатора в каюті, через який я, як в дитинстві, розглядаю з – під підлоги штормівки химерні хмари. Вони з жирафів перетворюються в слонів, а потім розповзаються по небу дивним короваєм.
Мене душать сльози. Це як в дитинстві, коли хтось, з необережності, розбив вашу улюблену іграшку, а ви зібрали ці осколки, притиснули їх рученятами до своїх грудей. Сильно, сильно. І впевнені, що тепер, все одно, все буде добре. Адже ви її ніколи не відпустите, і ніхто більше не зможе у вас її відняти або образити.
Я пам’ятав на озері бурі й сильніше. Але, чи то через напрямок вітру, а скоріше через незвично різких його поривів, посудину Іванича незабаром починає неабияк базікати. Налетів холодний дощ з вітром, швидко загнав всіх його пасажирів під навіс на палубі, і вони, збившись там в невелику купку, вже з погано прихованою тривогою поглядають на оскаженілу воду, і на завмерлого на дощі та вітру Іванича. Куди подівся балагур і веселун. На його місці стояв, вчепившись двома руками в штурвал, похмурий, літній морський вовк. Я раптом зловив себе на думці, що вперше в житті бачив його на озері таким серйозним.
На відміну від всіх інших моїх компаньйонів, з цієї нещасливої пригоди, я, мабуть, не зміг би потонути, навіть якби захотів. Я був одягнений в теплий гідрокостюм, і з його 7 ми міліметровою пористою гумою, не те що потонути, пірнути не зможу без важкого вантажного пояса. І в цей час, поруч зі мною, знаходився десяток вже вкрай переляканих пасажирів, швидко, в разі чого, зможу дістатися з ним до берега.
Напевно, так люди дивляться на чортів, що вискочили з пекла. Я навіть відчуваю «мурах» під їх здивованими поглядами. І звичайно, зустрічаюся поглядом з Дариною.
Шкода. Дуже шкода, що я біолог, а не письменник. Немає у мене слів, щоб описати те, що було в цьому погляді. Хоча, чому ні. Це був той самий вигляд, який я зловив, коли вперше подивився в її очі там, на дні, під мостом. Тільки зараз, в них був не переляк, а відчай.
У наступний момент до неї доходить прихований сенс моїх дій. І вона робить неймовірний вчинок — досі міцно притискаючи до себе найдорожче для неї, вона раптом відпускає його, і легенько підштовхує малюка до мене. І тепер, в її переляканому погляді, що вблагає про прощення, я побачив стільки подяки, скільки не бачив, мабуть, ще ніколи у своєму житті. Я одягаю на малюка штормівку, і міцніше притискаю його до себе.
Судячи з того, як підбадьорився на містку Іванич, і тому, що він вже іноді витирає рукою залите холодними бризками обличчя, я зрозумів, що найнебезпечніше вже позаду, і, на його думку, все повинно скінчитися добре.
Озеро в цьому місці зовсім нешироке — всього близько 400 метрів, і ми подолали їх, за якусь пару хвилин. Але це були, мабуть, найбільш тривожні хвилини в моєму житті. Тепер останнє випробування — розворот човна носом на курс до причалу. З цього боку озера вітер трохи тихіше, його силу гасять довколишні гори, і хвилі тут помітно втрачають свою силу і висоту. Іванич знову, як віртуоз — серфер, зловив хвилю, і ми вже мчимо, з вітром в корму, до рятівної, мілководної затоки.
Я допомагав промоклим і замерзлим пасажирам перебратися на причал, допоміг донести їх речі, а Іванич все стояв, вчепившись мертвою хваткою в штурвал, і тільки погладжував однією рукою свою промоклу наскрізь борідку.
Вони йдуть. Правда, перед тим як зникнути в салоні її невеликого, але зовсім свіжого Рено, малюк обертається, і на прощання знову махає мені рукою. Ну, що ж. Дякую.
Іванич дивиться на мене, на Дарину що йде, і у нього з’являється якийсь дивно винуватий вигляд. Він явно ховає очі. Але у нього є те, чого, слава богу, поки немає у мене — проста, життєва, людська мудрість. Тому що це приходить тільки з прожитими роками. Правда, не завжди, і не до всіх. Але тут — збіглося.
Тому очі його дивляться на мене з непідробною жалістю і любов’ю, а рот розтягується в іронічній посмішці. Він обіймає мене за плечі, в перший раз за весь час нашого знайомства:
— Така ось воно життя, Костя. Поїхали, в місто зі мною з’їздиш. Допоможеш. А то я вже за кермо, напевно – зась. Досить з мене, на сьогодні. Вік вже не той.
Прокаталися ми, в підсумку, до самого вечора. До ювеліра я все ж таки зайшов. Подивитися. Зазвичай ми вирішуємо долю кілець, але, виявляється, буває і навпаки. Нічого не купив, звичайно. Ювелір, літній чоловік подивився на мене, похитав головою, здається, все зрозумів. Сказав тільки, що буває і таке. Нічого страшного. Значить — просто не прийшов ще час. І на прощання пообіцяв, що притримає колечко, яке мені дуже сподобалося. З білого золота з красивим, великим, блакитного відтінку каменем.
Але, зате ми з Іваничем, привезли йому на яхту новенькі, модернові, і найдорожчі, які тільки знайшли, рятувальні жилети.
Ось я і вдома. Телефон зовсім розрядився й останнє, що я ще встигаю зробити – це поставити його на зарядку. І провалююся в безодню.
Вранці у мене страшенно болить голова. Чи то через те, що я так незручно спав, чи то від того, що поруч, на столику, стоїть практично порожня пляшка віскі, яка ввечері була ще практично повна.
У мене ж ще й телефон у відключці!
Пуск-Меню-Контакти-Виклик.
— Телефон абонента вимкнений, або знаходиться поза зоною обслуговування.
Меню-Повідомлення-Дарина.
— Цей абонент намагався зателефонувати вам 14 разів.
Крапельки людських життів. Цікаві пуголовки, кожна зі своїм особливим, неповторним хвостиком подій. Всім їм належить пролетіти тільки свою, дуже особисту історію, і розбитися об непохитний камінь часу. Але стікаючись разом, саме вони й утворюють річку життя. І зупинити цей потік тоді, не під силу вже нікому. Доля — примхлива панянка, і іноді, абсолютно випадково, кидає в цей струмок таку дивну гілку подій, що це раптом змінює все. Бурхливий потік заспокоюється, і перед нею, поступово, утворюється затишна, тиха заводь, де ми, нарешті, встигаємо розгледіти один одного. Ті, кому пощастить — знайдуть там свій затишний куточок, який заведено називати теплим людським словом «щастя».
Але горе тому, хто ризикне закласти ненадійний фундамент задля цієї греблі. Рано чи пізно, з гір прилетить вітер змін — веселий і безвідповідальний. Розжене хвилю й обов’язково перевірить на міцність все. Хитке підґрунтя людської наївності не витримає, і грізний потік вирветься на свободу. І тоді він вже не почує нічиїх скарг і стогонів. Така вже його природа — як і будь-якої сили, яка збирається довго і по краплі, а звільняється вся, і в одну мить. Тим більше що часто це крапельки людських сліз. Від страждань і хрускоту нездійснених надій.
Шторм вляжеться, і ми раптом побачимо, що вціліло не все. І тут людям, по-моєму, є чому повчитися у бобрів. Я спостерігаю за ними вже кілька років і думаю, що зрозумів головне. В основі їх греблі завжди лежить довіра і турбота один про одного. А це, в самому сухому залишку і є те, що заведено називати ласкавим людським словом «любов». І це найсильніше почуття на землі.
Літо закінчилося. Все сталося і всі роз’їхалися. Вода в озері, вранці, вже часто тепліше холодного нічного повітря. Шпаки та тарані знову збиваються у величезні, галасливі зграї й це означає, що скоро ми залишимося тут зовсім одні. І мені дуже сумно від цього.
Але я буду чекати її. Вірніше їх з малюком. Чекати та сподіватися.
Деніс Елішев