Краєзнавці, науковці, музейники Калущини на зустрічі в ОУНБ ім. І. Франка вели зацікавлену розмову на тему «Калушезнавство в історії бойківського краю». Це був у певному сенсі звіт про зроблене за останні роки, який засвідчив, що їхня діяльність предметно слугує популяризації історико-культурної спадщини цього регіону Прикарпаття. А отже, і збереженню історичної пам’яті, вихованню патріотизму в наших краян, залученню та об’єднанню все нових і нових ентузіастів навколо важливої справи пізнання свого минулого, без якого, як відомо, немає майбутнього.
Серед учасників зібрання були й нинішні калушани, й ті, хто вже давно живе й працює в Івано-Франківську, але й далі підтримує тісні та плідні в дослідницькому плані зв’язки зі своєю малою батьківщиною – така, сказати б, своєрідна модель земляцтва вихідців із Калущини в обласному центрі.
– Тішить те, що в цьому регіоні Івано-Франківщини сформувалася вже когорта талановитих людей, котрі, зацікавившись його минувшиною, активно проводять дослідницьку роботу, а її результати оприлюднюють на сторінках преси, видають книжки, – зазначив голова ОО НСКУ директор Обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді (ОДЦТКУМ), головний редактор журналу «Краєзнавець Прикарпаття», доктор філософії Михайло Косило. – Тож сподіваємося й на їхню активну участь у вивченні культурно-побутових особливостей жителів Бойківщини – однієї з великих етнографічних груп населення Прикарпаття. З цією метою передбачено створити в рамках відповідного навчально-науково-виробничого комплексу, концепцію якого розробили спільно ОДЦТКУМ і ПНУ ім. В. Стефаника, творчу лабораторію в Калуші, як і в етнорегіонах Гуцульщини, Покуття й Опілля…
А починався розвиток краєзнавства на Калущині з ініціативи й зусиль ентузіастів, зокрема Богдана Яневича – педагога, керівника гуртка юних музеєзнавців, котрий зібрав багато матеріалів про національно-визвольний рух у регіоні. У 1996 – 2006 рр. він очолював Історико-меморіальний музей Степана Бандери у Старому Угринові, взявся за видання вісника цієї установи – культурно-просвітніх альманаху «Бандерівський край» і краєзнавчого часопису «Світич», завдяки яким і зав’язалася організована спільна праця місцевих краєзнавців. Йому також належала ідея створення Меморіального музею «Калуська в’язниця».
Серед тих, хто стояв біля джерел історичного краєзнавства в регіоні, були й Іван Тимів та Степан Лесів. Пан Іван – історіограф, джерелознавець, автор десятка монографій і декількох сотень статей у пресі. Як провідний науковий співробітник Краєзнавчого музею Калущини координує роботу з підготовки до друку збірників статей місцевих краєзнавців, є їхнім упорядником, науковим редактором. І. Тимів охарактеризував зокрема тематику всіх шести томів «Калуських історичних студій» («КІС»), що їх серед багатьох видань калушан представили на книжковій виставці в залі ОУНБ ім. І. Франка працівниці її відділу краєзнавчої літератури.
Власне, зініціював започаткований 2017 року видавничий проєкт з висвітлення минувшини Калущини від найдавніших часів до сьогодення модератор заходу – доктор історичних наук, професор ІФНТУНГ, член правлінь ОО НСКУ та обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Олег Малярчук, він же головний редактор цієї книжкової серії й один із авторів статей. Невдовзі побачить світ і сьомий том «КІС».
А старша наукова співробітниця того ж музею Людмила Андрійчук розповіла, як у складі авторського колективу працювала над іншою книгою, що охоплює невеликий, але буремний часовий відрізок в історії їхнього міста і району, – збірником документів і матеріалів «Національно-визвольна боротьба УПА та підпілля ОУН на Калущині 1944–1946 рр.». Попри ще зовсім молодий вік вона вже заявила про себе як активна дослідниця «феномену УПА».
А Степан Лесів, нинішній директор Історико-меморіального музею Степана Бандери, нагадав, що їхній регіон був центром округи ОУН, яка простягалася від меж Стрийського району сусідньої Львівщини до Галицького району, до Чорного лісу, і що на теренах Калущини фактично аж до середини 50-х років минулого століття тривала мужня боротьба учасників визвольного руху проти совітських окупантів.
– Проте в наших знаннях навіть про чільних її діячів, – зауважив С. Лесів, – є ще чимало прогалин. А що вже казати про представників середньої та особливо низової ланок ОУН–УПА: більшість цих юнаків і дівчат залишаються для нас невідомими, хоча чимало з тих, хто перебував у підпіллі Організації Українських Націоналістів, були нагороджені Хрестом заслуги, а хто воював у відділах Української Повстанської Армії, – Хрестом бойової заслуги. Тож краєзнавцям та історикам є ще що досліджувати, коли йдеться про ці сторінки трагічної і водночас славетної української історії, про постаті героїв-повстанців.
Для журналістки й краєзнавиці Дарії Ониськів, авторки статей, надрукованих і в тих же «Калуських історичних студіях», стало, без перебільшення, справою життя дослідження патріотичного чину галицьких інтелігентів – подружжя Ярослава і Софії Дяконів, участі членів цієї родини у визвольній боротьбі. 1950 року це подружжя разом з їхніми тоді вже дорослими двома дітьми тоталітарна влада заслала на спецпоселення в Томську область, звідки вони 1958-го повернулися до Кропивника.
Дослідниця, як почули з її виступу присутні в бібліотечній світлиці, опрацювала всі чотири щоденники, які просвітянин, народний учитель, січовий стрілець, старшина УГА Ярослав Дякон почав вести ще в Сибіру і які залишилися після його смерті в 1982 році. До речі, самій пані Дарії присвячено виданий торік біографічно-бібліографічний довідник, де зафіксовано всі її публікації в пресі і в збірниках краєзнавчих статей, відзначено її велику роль у формуванні на Прикарпатті науково-популярного напряму журналістики.
Краєзнавчий музей Калущини, Меморіальний музей «Калуська в’язниця», Музей-оселя родини Івана Франка належать до складу комунального закладу «Музейно-виставковий центр Калуської міської ради». Як розповів в. о. директора цієї установи, історик, член НСКУ Олег Відливаний, 2017 року було відновлено розташовану на околиці міста криївку «Черемоша», а тепер проведено її реконструкцію (коли цей матеріал було підготовлено до друку, там під час святкування Христового Воскресіння провели театралізоване патріотичне дійство «Повстанський Великдень»).
Калущина – батьківщина не лише Провідника ОУН Степана Бандери, а й двох вояків УГА, що відомі передовсім своїм літературним доробком, – критика, публіциста Миколи Євшана (Федюшки) та поета, літературознавця Олеся Бабія, чий покладений на музику вірш «Зродились ми великої години…» став гимном ОУН і є нині офіційним маршем ЗСУ. Життєвий і творчий шлях цих письменників теж досліджують калуські краєзнавці.
На зустрічі в головній книгозбірні краю згадали імена літераторів і наших часів – уже покійних поета Василя Ганущака (він жив у Калуші, а працював у газеті «Комсомольський прапор» і першим серед українських журналістів у травні 1988 р. вжив у своїй публікації назву «Рух» як найменування культурно-наукового товариства, що незадовго перед тим було створене в Івано-Франківську і стало передвісником Народного руху України), письменників Івана Павліхи, Ігоря Гаврилюка, а також Анатолія Онишка, відомого перекладача світового рівня, постать якого змалювала в одній зі своїх книжок учителька, письменниця, депутатка обласної ради вже третього поспіль скликання Оксана Тебешевська.
Вагомий творчий доробок мають і добре знаний читачам «Галичини» своїми самобутніми за змістом і стилем публікаціями журналіст Петро Шевчук, поет Іван Ткачик, члени НСПУ прозаїк Дмитро Іванців та колишній калушанин, а нині іванофранківець, поет і доктор технічних наук, голова Івано-Франківського осередку НТШ Василь Мойсишин. Вийшли з Калущини й дві докторки філологічних наук, професорки – письменниця Ольга Деркачова й літературознавиця Тетяна Тебешевська-Качак.
Краєзнавці також досліджують діяльність на Калущині УГКЦ, яка, до речі, активно підтримувала український повстанський рух, та місцевої філії Союзу українок упродовж XX і до початку XXI століть, зокрема на основі вивчення її громадського архіву. Звісно ж, цікавлять їх і тема природних ресурсів Калущини та їхнього освоєння, екологічні проблеми міста хіміків. «Але аж ніяк не «нафтохіміків», як чомусь написали на білборді на в’їзді до Калуша. Адже на його гербі зображено не нафтові вишки, а топки солі. Здавна тут добували й постачали споживачам і далеко за межами Прикарпаття кухонну сіль, а в XIX столітті під її покладами було виявлено калійні солі», – каже Олег Малярчук.
Історик також поінформував, що знайдена недавно в архівних документах згадка про Калуш засвідчує фактичне заснування міста не в 1437-му, а в 1400 році. Втім, учений додав: «Але зачекаємо з цим уточненням початку історії Калуша – можливо, наші дослідники-краєзнавці виявлять, що вік Калуша ще довший… ».
Іван ГАВРИЛОВИЧ
Фото — М.Косило і модератор заходу О. Малярчук