З ГУЦУЛЬСЬКИХ ЕТЮДІВ
Вже в кінці квітня ми стригли вівці біля хати: я тримала вівцю біля шиї, а мама стригла, хутко скремсувала вовну великими чорними ножицями, плесканими в кузні, аж попри саму шкіру. Не в’язали вівцям ноги, не спутували, а лиш тримали голову, аби вівця не вирвалася й не втекла з недостриженою вовною. Звільнившись від вовняного кожуха, вже на весну зажаркого, вівця метко підводилася й бігла до овець ще не обстрижених: не впізнавали одні одних – бекали, мекали, як вже обстрижені, голі, без кожухів вівці наближалися до ще необстрижених, з вовною.
В кінці травня – на весняного Миколая ґазди віддавали овець в полонину аж до осені – до другої Богородички. Значíли овець – робили мітки на чолі чи на вухах, зеленим, синім чи чорним, аби впізнати восени на день розлучíня, як забиратимуть вівці з полонинки, ‘би не сплутати, розпізнати свої овечки. Робили кульчики вівцям у вухах з волічки, нитки пряденої. Вівчар, що приймав вівці, записував собі у зошит всі ці знаки, якими кожен ґазда позначив свої вівці, познаки однак за літо могли стертися, кульчики на вухах розмокнути, загубитися.
– Я пам’їтав собі в лице свої вивці. Лиш так. Мині ни тра було значіти їх ци вуха протинати. Я подививси – и вже вижу, ага, моя вивця, и забрав собі назад тхакі усі свої дроб’єта.
Ягнята, що вкотилися взимі, залишалися вдома в кошарі, підрослі ягнички, баранчики, вівці, старші барани, йшли на ціле літо в полонину. Ми пригонили під вечір наші вівці до великої кошари, де збиралися всі вівці, й досвітком вівчарі вирушали з отарою овець в хід полонинський, ген ‘горí у верхи на свою полонинку: вночі вівці би не пішли нікуди, спудилися б, розбіглися врозтіч.
– Йшли на Прелучний, де Середне, Старостая, суда ади через Туманівку, Кринту, на Гнилу, Гонтарьки. З Шибеного – дорога на Середне, а витак туда на Прелучний.
Бирь, бирь, вівці йдуть як вода, лиш пошуміли, покотилися мурогом густим і зеленим, проходячи бігом шлях далекий, відлеглий, аби з-за днинки добутися до свóї полонинки любої: “А я пиду в полонинку, на ту Старостаю, єк ‘ми літо літувати, лиш собі гадаю. Єк ‘ми літо літувати, білі вивці пасти, здаєтци ‘ми, файна любко, без тебе пропасти.”
