Книга «Україна lncognita» — вміщує статті, нариси, аналітичні записки, які ведуть читача від Скіфії, античних полісів, Давнього Києва, Русь, Русько-Литовське князівство, Козацьку добу до сучасних днів.
«…Дуже вдячна за вдумливе прочитання і високу оцінку Ярослав Трінчук . В морі інформації особливо цінним є рятувальний. «пліт» Книги. Україна lncognita вийшла 20 ( !!!) років тому …дала назву бібліотеці газети, цілому дискурсу …і досі є цікавою, як усе справжнє, що створювалось прекрасними авторами «Дня» не для кон’юнктури, a з розуміння обов’язку. Деяких авторів, вже, на жаль не має з нами….а їх думки живуть, книга живе. Перевидана під час війни у 2022 році ….зі спеціально написаною післямовою. Дякую!»
Головний редактор газети «День» Лариса Івшина
УКРАЇНА ІNCOGNITA
Книжка – цивілізаційне чудо. В ній, як у дзеркалі, відображається людство. Його історія, болі, радості, надії. І, як людина, книжка може нести в собі отруту, смуток, радість. Або диво. Вона може отруювати людину або зцілювати, віднімати в неї розум або творити з неї героя. Найгірше, що робить погана книжка, – фальшує національну історію. Це значить, відбирає в людини опертя, духовний досвід предків, а звідси – майбутнє.
Саме цьому протистоїть прекрасна книга «УКРАЇНА INCOGNITA», видавництво ТОВ «Українська прес-група, Київ – 2022, за редакцією Лариси Івшиної. (То вже дев’яте видання, перше 2002 р). Це справжнє диво. На чотирьохстах сторінках автори висвітлюють те, що в нашій історії замовчувалось більшовицькими варварами, спростовують брехні, дають орієнтацію для подальшого пошуку історичної правди молодим дослідникам. (Дякую пані Ларисі Івшині за подарунок).
Наше покоління мусить зробити кілька речей, говорить у вступі до книжки головний редактор газети «День» Лариса Івшина (Жаловага) – «повернути престиж української мови і створити абетку історичних знань».
Статті, нариси, аналітичні записки ведуть читача від Скіфії, античних полісів, Давнього Києва, Русь, Русько-Литовське князівство, Козацьку добу до сучасних днів. Про всі матеріали можна сказати одне – це пошуки правди.
«Культури не вкладаються одна в одну, як мотрійки» (рос. матрьошки), говорить д. ф. н. Сергій Кримський. Це смілива відповідь тодішньому масовому поширенню тези про «взаємозбагачення культур». Філософ розумів, що за цією фразою приховано поглинання української культури, що агресивно здійснював ворог.
Ми були приспані й навіть не задумувались, що світ «знаходиться в нескінченному стані чуда і катастрофи».
Це не пророчі слова провидця, це холоднокровне спостереження за дійсністю. І хоча Сергій Кримський розумів ці слова в трохи иншому контексті, вибори 2019 показали настільки справедливе твердження мудреця. Чекали чуда, отримали катастрофу. І не просто отримали – агресивно приближали…
Що ворог прагне нас знищити, ми знали давно. Знали, але не вірили. На щось надіялись…
«УКРАЇНА INCOGNITA» – ще й попередження.
Доктор історичних наук Віктор Горобець у статті «Українсько-російський договір: від ратифікації до денонсації» говорить про методи ведення Московією переговорів і їхні результати. Тільки подумайте – введення москвинських військ до українських міст мотивувалося лише фактом обговорення цього питання у 1654 році.
Дивує одне – століття за століттям ця держава зневажає міждержавні угоди, а з нею продовжують домовлятись. А дехто із західних політиків наполегливо намагається й сьогодні домогтися якихось переговорів…
Скільки історичного шуму довкола так званого Переяславського договору, якого взагалі ніхто ніколи не бачив, а от про реальне московсько-польське Віленське перемир’я 1656 року, яке мало б автоматично денонсувати Переяславську угоду, якби така існувала, москва згадує неохоче… До речі, Генеральна рада так і не приступала до ратифікації того договору… Як можна ратифікувати те, чого нема…
А от про зміст Гадяцької угоди та її співавтора Юрія Немирича, інтелектуала, патріота України, якого землячки «порубали на капусту» (слова з літопису Самовидця), пише незабутня Клара Ґудзик… Між иншим, згідно тієї угоди в Україні мала бути друга академія (Могилянка вже існувала), скасовувалась будь-яка цензура, а шкіл і книжок має бути стільки, скільки потрібно. (На той час в Україні була одна школа на 746 осіб; через 20 років – одна школа на 6750 осіб; у 1860 – на 17143 особи; а вже в 1902 році – 83% неписьменного населення). Прогрес «русской цівілізаціі»…
Також Клара Ґудзик розказала про наших, які творили на Московії школи, науку, мистецтво, Церкву…
А про наших, які творили Україну, в нарисі д. ф. н. Володимира Панченка «Український Дон Кіхот». Не про всіх – про Євгена Чикаленка. Так, про того, який говорив, що «Любити Україну треба не тільки до глибини душі, а й до глибини кишені». Хто зна, чи відбувся б Михайло Коцюбинський, якби промисловець не подбав про нього… Чикаленко був прибічником Гетьманату і важко переживав розбрат в українській політиці…
Так, був розбрат. Але громадянської війни в Україні не було. Це нав’язаний москвою штамп (їх важко долати ще й сьогодні). Була війна Московії проти України, яку, на жаль, Україна програла… І заплатила страшну ціну – перманентне вбивство українців.
Тож і вбивство Ярослава Галана Ігор Сюндюков розцінює, як звичайну акцію НКВД. Що «вбивці» визнали вину? Так вибивали показання тортурами. Тому сумнів щодо дійсних убивць обґрунтований.
Є думка, що знищення письменника справа рук енкаведистів. Аби посилити репресії проти українства на Західній Україні.
Доктор історичних наук Юрій Шаповал приводить цитату з Постанови Президії ЦК КПСС «з 1944 до 1952 року в західних областях України різними формами репресій було віддано близько 500 тисяч осіб, у тому числі заарештовано понад 134 тисячі, вбито понад 153 тис., вислано довічно за межі УРСР понад 203 тис. осіб, близько 8000 молоді перейшло на нелегальний стан».
Це вони про себе. Так коротко. Просто арифметика…
Закінчується книжка словами Вінстона Черчілля, які приводить Лариса Івшина. «Не бійтеся майбутнього… Якщо у нас є мета, ми завжди прийдемо туди, куди хочемо».
У нас є мета. Нам дано – побудувати цивілізовану державу. Відрізати від себе східного дикуна і облаштовувати нормальне життя.
Без книжки зробити це неможливо.
Без книжки ми ніхто. Сіра маса, у якої перманентний суїцидальний настрій. Це яскраво проявилося на виборах 2019 року. Цивілізований світ утворила книжка, тепер цей світ її опікає. Книгарні, бібліотеки, видавництва, автори – на Заході це на першому місці. Щороку в різних країнах на душу населення видається від 5 до 16 книжок. В Україні в 2019 році – 0,3, у 2020 – на чотирьох українців на рік одна книжка. Книгарень в Україні в десять разів менше ніж у Європі. Це не просто ганьба. Це продумана антиукраїнська політика влади, яку консультують фахівці з Луб’янки.
Вони чудово розуміють, що добре письменство – це кістяк розуму і духу. Як людини, так і держави. Там, де знищують серйозну літературу або гальмують її інтеграцію в культурний простір, суспільство не розвивається. Воно виростає, як слабосиле дитя або, як каліка. Тоді над ним беруть верх авантюрники типу Коломойського.
Книжка спонукає до роздумів. Хто ми? Звідки? Що отримали у спадок від предків? Дехто з нашої влади говорить, що знання історії не потрібне. Можна погодитись. Адже корова теж не знає своєї історії…
А історія не факультатив. Це наука, як треба/не треба поводитись у житті.
Історія – це зброя, що сильніша за кулі. І яку використовує загарбник, якщо власники історії не вміють нею користуватися. Спочатку він забирає історію у завойованого народу, потім фальсифікує і перетворює на інструмент знищення цього народу.
Якщо суспільство мовчить, значить, воно ще не засвоїло уроків минулого.
Надто часто ми не хочемо слухати правду. Чому? Правдиві слова болять, коли над ними замислюватись… У декого – дуже…
