Російська війна проти України висвітила різким безжальним світлом і російську культуру
У перші тижні повномасштабного вторгнення великою несподіванкою стала поведінка російських інтелектуалів і діячів культури: їхнє мовчання, їхнє самовиправдання, їхній запит на співчуття до себе. Ця поведінка була настільки химерною як для українського сприйняття, що підштовхнула до аналізу ключових текстів російської літератури саме з такої перспективи. Чого нас може навчити класична російська література? Які тут є моделі поведінки? Які образи і метафори? Як це все визначає слова і дії сучасних російських інтелектуалів?
Подивімося на три видатні тексти російської літератури, між якими, як мені здається, є міцний зв’язок. Ідеться про «Злочин і кара» Фьодора Достоєвського, «Лоліта» Владіміра Набокова і «Муму» Івана Тургєнєва. Усі три твори написані або від імені, або з великою симпатією до головного героя, який вчиняє злочин — вбивство або розбещення.
Мабуть, сучасну уяву найбільше вражає роман Набокова: якщо відкинути літературну тонкість, то суть справи тут така: дорослий чоловік захоплюється дівчинкою-дитиною, відчуваючи до неї як естетичний, так і сексуальний потяг. Відтак, він обманює матір дівчинки, яка невдовзі гине. Гумберт Гумберт отримує опікунські права, отже контроль, над дитиною і переходить до сексуального насильства над нею. Набоков описує ці події з великим співчуттям до свого головного героя. Ми бачимо естетично чутливого, тонкого інтелектуала, охопленого шляхетним чуттєвим екстазом. Автор також дає зрозуміти, що Гумберт — вигнанець зі своєї країни, можливо, один із багатьох гнаних білих емігрантів, який втратив дім, спадщину і колишнє гідне життя. Це викликає симпатію. Натомість сама Лоліта, як і її мати, описані радше як грубуваті, меркантильні особи. Висвітлення контрасту між глибиною і естетичною складністю почуттів Гумберта Гумберта та вульгарністю його жертв теж схиляє читача до симпатії герою, якого відтак складно сприйняти саме як злочинця. Читаючи, ми неминуче симпатизуємо глибоко нещасному і водночас чутливому до прекрасного, здатному резонувати з невидимими для простого ока потоками чуттєвості (далеко не кожен зуміє розпізнати німфетку!), головному герою.
Набоков, як відомо, був запеклим критиком творчості Достоєвського: йому, начебто, належить риторичне питання, як можна бути таким видатним письменником і так погано писати? Однак, Набоков продовжує моральну оптику саме Достоєвського. У романі «Злочин і кара» всі симпатії автора, а відтак і читача, — на боці убивці, а доля жертв настільки байдужа, що здебільшого говорять про убиту «проценщицу», цілковито забуваючи, що Раскольніков убиває не лише лихварку, але і її вагітну сестру, яка стає випадковим свідком першого вбивства. В центрі уваги тут — складні моральні сумніви, химерне поєднання глибокої доброти і жорстокості. Наприклад, Раскольніков, сам по суті жебрак, віддає всі свої гроші нещасній вдові іншого героя — п’яниці і дрібного чиновника Мармеладова й, водночас, поводиться як холодний аб’юзер (хоча автор не забуває дати нам зрозуміти, що з найвищих моральних міркувань) з його донькою Сонечкою. Зрештою, і сам Мармеладов — це наче слабка еманація Раскольнікова, тут та сама моральна неоднозначність: крайня доброта, поєднана з крайньою ницістю.
Що тут вражає? В обох випадках — і Набокова, і Достоєвського — судження про героя не є наслідком його вчинків. Вчинки — це начебто щось зовнішнє і другорядне, результат катастрофічного зіткнення оголених нервів із матеріальною дійсністю, а суть людської істоти визначається її внутрішнім світом. І Раскольніков, і Гумберт Гумберт — люди високої складності, особистість кожного з них поєднує екстремальні протилежності, їхня моральна або естетична вразливість бринить десь у небесній височині, недоступній звичайній вульгарній людині. Саме ця надзвичайна піднесеність визначає їхню суть, вони і є оголений нерв. Конкретні земні вчинки цієї суті не визначають, отже і судити за вчинками недоречно і неможливо. Це антираціональний погляд, де конкретна матеріальна реальність несуттєва, духовне переважає дійсне. Таке сприйняття злочинця створює безмежний резерв його прощення. І навіть не те, щоб прощення, а просто вибачення, бо хто ми, щоб судити і прощати?
Інакшою є диспозиція в оповіданні Івана Тургєнєва «Муму»: двірник Гєрасим — чесна, проста й прямолінійна душа. Тут ідеться не про складність і карколомне поєднання екстремумів. Ми бачимо добру людину в тяжких обставинах. Інвалідність і самотність уже роблять життя Гєрасима безрадісним, однак не це виявляється фатальним тягарем. Доброго чоловіка розчавлює безжальна і свавільна влада: бариня, яка володіє Гєрасимом як майном, наказує йому позбутися єдиної істоти, з якою той має теплий емоційний зв’язок, — його собаки. Він намагається виконати забаганку барині, не завдаючи шкоди дорогій істоті, але прив’язаність невинного створіння, собаки, повертає її до нещасного чоловіка: вона тікає від нового власника і знову прибивається до Гєрасима. Всі спроби вберегти собаку марні, саме її любов до Гєрасима прирікає і її, і його на жахливу долю: підкоряючись страшній і безжальній владі барині, ніби античному фатуму, Гєрасим власноруч убиває найдорожче створіння. Не повстає, не рятується втечею, а вбиває і морально гине разом із нею. Це водночас убивство і самогубство. Ця подвійна трагедія не може залишити черствим жодного читача, і вона ж вказує на винуватця злочину — це не Гєрасим. Він убиває, але винувата безжальна знеособлена влада барині, чий характер лишається десь за рамками оповіді, тому вона для нас — лише абстракція.
Здається, саме так бачать своє становище російські діячі культури й інтелектуальних кіл. Це люди великої складності як Гумберт і Раскольніков, і вже тому гідні симпатії та щирого інтересу, яких непереможна влада поставила в жахливі обставини Гєрасима. Їх вражає, що українські візаві відмовляються співчувати Гєрасиму й таким чином проявляють чудеса жорстокосердості.
Самі ж українці сприймають своїх російських відповідників ні не як Раскольнікова, ні не як Гєрасима, а як Фауста. Тобто того, хто заради наповненого, повнокровного життя, реалізації мрій укладає контракт із дияволом. Сам прикликує зло і зі своєї волі йде з ним на угоду. Отже є суб’єктом зі своєю аґентністю, а тому може й мусить шукати виходу із самим же собою створених обставин. Інша справа, що в легенді про Фауста як раз ідеться про неможливість розірвати угоду з дияволом, тому така спроба була б видатним дерзанням. Такого дерзання і не видно з української сцени.
Цей розрив між двома образами — Гєрасима і Фауста — визначає будь-яке зіткнення українських та російських інтелектуалів. Українці чекають дії, особливо інтелектуальної, і впевнені, що така дія стане визволенням і для самих росіян, і для тих, хто страждає від їхньої бездіяльності. В Україні, особливо в літературній і академічній спільнотах, із великою повагою ставляться до спадщини польського переосмислення своєї країни, яке здійснило коло Єжи Гєдройця в 1950—1970-х роках, та чекають чогось подібного й тут. Однак виглядає, що російські інтелектуали або не знають про цей приклад, або сприймають навіть таку дію як страшну перспективу, бо це завжди вчинок Гєрасима.
Отже, як бути? Думаю, українським дієвцям культурної та інтелектуальної сцен не залишається нічого іншого, як постійно нагадувати, наполягати, що російські візаві не є лише невинними жертвами. Що вони мають владу діяти в полі ідей. Це неприємна роль для українців, яким доводиться проти своєї волі перетворюватися на якихось Ериній, богинь помсти, які вічно переслідують того, хто міг би вчини гідно, але не зробив цього. Але відмовитися від цієї ролі означає знати і самовільно перетворитися на таких самих Гєрасимів.
