На початку поеми – гірський краєвид, картина гір, картина, яка мовчить, хоча поезія – це «картина, що промовляє». Гори ж – мовчазні. І ця картина – панорамна, адже гори йдуть у далину: «За горамигори, хмарою повиті, / Засіяні горем, кровію политі…» Високі для зору – бо хмарами вповиті. Такі ж і для слуху – бо кровію политі (як у величній фразі: «Смертію смерть поправ…») Бо то – давнина («Прометей карає…»), яка стала теперішнім, але – високим, небуденним… Образ – для ока, стиль – для слуху. Важливо цього слуху не втрачати, адже слух – дорога до серця, до зворушення…
«Сині гори…» – на тлі хмари, що вповиває їх, береже од ворогів. Та й самі вони – «кригою окуті», зодягнені у панцир велетні-воїни, що стоять на сторожі свого, рідного… На хвилину зупиняємось: «гора» в нашій мові – іменник жіночого роду (в латинській – чоловічого). Але, читаючи Шевченків «Кавказ», наче й не зауважуємо цієї невідповідності (гора – воїн), настільки заворожує сам образ – постаті гір, вартових свого краю. Та й чи важить для нас, сьогоднішніх, коли мова про війну, рід іменника?.. Хіба мало серед наших воїнів-героїв – оружних героїнь?..
«Сині гори…» – «кровію политі»: разюче зіткнення синього й червоного («І потече сторіками / Кров у синє море»). Разюче, бо справді ріже око. Інша річ – барви нашого національного стягу, коли «дивитися з гори / На Дніпр широкий, на яри, / Та на лани золотополі…» Барви, які гріють душу: золотом облиті поля – й небесна синява над ними… Для тіла – й для душі.
На тлі мовчазних гір, усе гучніше, – голос Кобзаря: «І вам слава, сині гори, / Кригою окуті. / І вам, лицарі великі, / Богом не забуті». Голос – просто неба, що нагадує розтруб велетенської сурми. Тут і згадуємо Гомера: «… й небо довкіл засурмило велике» (небо очима сучасників Ґомера – з міді). А це вже картина, яка не лише промовляє: вона – найпотужніший, який лише можна уявити собі, заклик, що відлунням оббігає всю планету: «Борітеся – поборете, / Вам Бог помагає!»…
«І вам, лицарі великі…» Образ – для зору душі. Бо що таке лицар, хай і велетенського зросту, супроти хмаросяжних гір?.. І все ж він не поступається їм: герої у Гомера – «великі духом» (megathymoi). Такі вони й у Шевченка – духом урівень зі своїми горами («великі» – епітет гомерівський, лише у скороченій формі). Згадуємо й хронологічно найближчого до Гомера першого європейського лірика, поета-воїна Архілоха: «Гей же, духу мій стражденний, битий лихами зусіль, – / Стрепенись! Загороди їм шлях, напасникам, грудьми! / Мужньо стрінься з ворогами і до бою твердо стань – / Не схитнися!..»
«Гори… / Засіяні горем…», а перед очима – «чорна рілля ізорана… / І кулями засіяна». Перед очима – герої: ті, що за свій край гороюстоять, своє повертають: за п’ядею – п’ядь…
