Міттіх Вальтрауд. Лист в Україну / Вальтрауд Міттіх ; пер. з нім. Христини Назаркевич. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2023. – 280 с.
Оприявлення – це те, заради чого ми живемо, навколо чого все й крутиться, оприявнюй, оповідай.
Філіп Рот
Хіба більшість свого життя люди не носяться з іменем батька? Щоб не сказати: мучаться.
Вальтрауд Міттіх
Вальтрауд Міттіх – письменниця, журналістка, авторка есеїстичного роману «Лист в Україну» (нім. «Ein Russe aus Kiew»). Народилась 1946 року в австрійському курортному містечку Бад-Ішлі, згодом разом із мамою переїхала в Південний Тіроль (автономна провінція на півночі Італії). Батьки познайомилися наприкінці війни в Бад-Гойзерні (…ти, Батьку, був красенем. І від тебе завагітніла молода жінка. Ваші стосунки тривали досить довго, щоб ти дізнався про вагітність). Сучасний читач перебуває на відстані майже восьми десятиліть від початку цієї історії: етнічна німкеня народжує дитину від ворога, військовополоненого, чия доля спершу невизначена, а згодом – невідома. Для родичів матері він назавжди залишиться еin Russe aus Kiew:«Ти був «росіянином із Києва». Так мені сказала мама. І довгий-довгий час ти був для мене просто росіянином. Мій батько – росіянин. Крапка. Що ще казати. А тоді, цілком несподівано, несподівано і для скромної долі твоєї доньки, «росіянин» перетворився на українця». Про нього немає жодних відомостей, окрім спогадів тієї гарної молодої жінки, яка народила його дитину.
Головна героїня впродовж багатьох десятиліть перебуває у невпинному пошуку чоловіка, якого ніколи не бачила. Її життя сформоване й позначене його відсутністю: «Чи пригадую я собі тебе, Батьку, пишучи цього листа? Чи можна взагалі пам’ятати про когось, кого ти не знав? Можна нагадати іншим. Але ж не залишилося нікого, хто знав тебе особисто. Ти був солдатом, офіцером, ким ще – я не знаю. Але це тебе я ношу у своїх генах. Вони нагадують про тебе. А мої діти і внуки також пригадують тебе, маючи тебе в генах. Більшого ти не можеш бажати чи отримати». Вальтрауд Міттіх часто звертається до адресата, використовуючи наказовий або спонукальний спосіб, деколи її голос відлунює зверхністю, відстороненістю, а деколи – навпаки; доросла жінка скидає обладунки й перетворюється на дитину, яка досі трепетно й дещо наївно очікує на батька. Більшість спогадів пов’язані з мріями, – вони фантомні, проте реалістичні.
Мимоволі згадуються фрагменти з Кафкового «Листа до батька», дещо я все ж зацитую: «…у нашому відчуженні жодної твоєї провини нема. Але так само нема в ньому й жодної моєї провини. Якби мені пощастило тебе в цьому переконати, тоді постала б можливість – ні, не почати життя спочатку, для цього обидва ми вже застарі – можливість бодай якої-небудь злагоди…». Можливо, якби батько був фізично присутній в житті головної героїні, тональність її звертань була б зовсім інша. Можливо, вона б мала ще більше образ, ніж Кафка. Проте реальність не знає умовного способу, думаю, зокрема й тому авторка не намагалась і не намагається розшукати найріднішого чоловіка, про якого нічого не знає. Йому б мало виповнитись уже понад сто років, невідомо, чи він прожив бодай половину, але Вальтрауд Міттіх пише до нього в теперішньому й майбутньому часі: «Як бачиш, Батьку, ти й сам давно знаєш, і ми бачитимемо це впродовж листа щоразу виразніше, ми з тобою не самотні з такою історією. […] А, ну так, ось воно й прозвучало, це слово, слово «батько», – зазначає письменниця на початку книги, – стосовно тебе ніколи його не вживала, присоромлено замовчувала, сподіватимуся все ж, що не називатиму тебе так надто часто, що не передозовуватиму, бо ж завжди називання твого імені поєднувалося в мені із соромом». Надалі головна героїня часто буде використовувати це слово – запитуючи поради, сумніваючись у доцільності написаного, шукаючи правду. Усе це насправді здається надто знайомим: наче умовний батько сидить у зручному шкіряному кріслі, гортає газету, а умовна дитина – на підлозі бавиться з кубиками і раз по раз звертається до нього. Невідомо, чи він взагалі розуміє її дитячу (у нашому випадку навпаки – надто дорослу) мову. Проте батько мусить виявити цікавість. Власне, цей лист – і є [пасивним із його боку] актом виявлення інтересу до своєї дочки.
Пошук метафізичного батька, фактично, стає пошуком батьківщини. Невідомо, чи він, народжений у 1910–1920-х роках, так само трепетно відчував Україну. Чи мав бодай 10% того знання, що має його донька? Як ставився до революції, до СРСР та радянської ідеології, яким воїном був, чи його вбили після війни (якщо так – хто? німці? «свої»?), – чи, може, вижив, переїхав кудись, створив сім’ю і забув про Бад-Гойзерн, а отже – про вагітну молоду жінку, яка його кохала? «Лист в Україну» – рефлексія життя та досвіду. Письменниця часто перестрибує з однієї думки на іншу, проводить неочікувані паралелі й занурює читача не лише в своє теперішнє, але й у давноминулі події, які, здавалось би, не мають стосунку ані до її батька, ані до України: вона поступово знайомить нас з історичним контекстом краю, в якому провела більшу частину свого життя.
Вальтрауд Міттіх – письменниця, журналістка, авторка есеїстичного роману «Лист в Україну» (нім. «Ein Russe aus Kiew»).
Що ми знаємо про Південний Тіроль, про цю гірську місцевість, де народилася матір Вальтрауд і куди вона-вже-доросла разом із дитиною повернулась у складні повоєнні роки? Це прикордоння, невелика територія на перетині різних культур, земля з багатогранною історією. У 1919 році, після розпаду Австро-Угорської імперії, Тіроль розділили між Австрією та Італією. Тоді, за результатами перепису, німецькомовне населення південної частини регіону становило близько 86 %. Внаслідок асиміляційної політики співвідношення дещо змінилось, тож нині німецьку мову вважають рідною близько шістдесяти відсотків тірольців. Головна героїня відчуває свою нетаксамість навіть щодо великої батьківщини – німецька мова периферій відрізняється від мови, якою розмовляють в Німеччині або ж навіть в Австрії. Так само й жителі цього тримовного регіону відчувають свою окремішність. Із тексту видно, що авторка має великий сентимент до Чернівців, історія цього багатомовного міста, його людей, по-особливому приваблюють її увагу. Згадуючи про творчість юної Зельми Мербаум, чиє життя трагічно обірвалося у 18 років, пише: «…мова тут нагадує німецьку мого дитинства в тому нашому німецькомовному анклаві, завжди поспішає задихано за «правильною» сучасною німецькою мовою, якою розмовляють інші, правильні німці. Ні, то лише частина правди, насправді мешканці анклавів примирилися зі своєю німецькою, з провінцією і отим маргінальним станом, притаманним анклаву». Вальтрауд Міттіх цілком справедливо зазначає, що німецьку заново винайшли саме в Чернівцях.
Цікаво дивитись на нашу країну очима «іншої», бо ж ані письменниця, ані її головна героїня не є «чужою», єдине що – виросла, сформувалася в іншому, «західноєвропейському» середовищі, на перетині кількох культур; саме це, думаю, робить її (п)огляд неупередженим. Людям прикордонних територій складно буває ідентифікувати себе як представників конкретного етносу. Тобто очевидно, що авторка зорієнтована на німецький світ, а проте: якби вона мала батькове прізвище, слов’янське ім’я, якби жила, умовно, в Донецькій області або приїжджала туди на канікули (більшість людей, які зазвичай перетинають розмежувальну лінію на Донбасі, я про це вже казала, пенсіонери. […] я теж могла б, мабуть, тепер бути однією з тих пенсіонерок) – чи була б вона українкою?
Її ставлення до подій в Україні частково зумовлене й місцем проживання. «Правителів тут завжди сприймали як щось тимчасове, скептично й заздрісно, але й не без цікавості – усіх цих представників династії Габсбургів, гітлерівську Німеччину, італійців… Ми запрограмовані на тимчасовість, перебуваючи на півдорозі між Палермо та Фленсбургом, ми засвоїли габсбурзький спосіб мислення, імператор і Відень були далеко. З Римом ми собі дали раду. У нас із ними грошовий пакт», – пише авторка в розділі «Тимчасовий край».
Моментами книжка відверто провокативна. Буває, роздуми головної героїні складно сприймати об’єктивно чи принаймні неупереджено, – особливо в нинішніх реаліях російсько-української війни. Вона, однозначно, прихильно ставиться до України, добре ознайомлена з історію та культурою своєї другої батьківщини (про деякі міста й містечка знає більше, ніж я, народжена тут), проте нашарування російських наративів ускладнює сприйняття. Але – чи можемо ми вимагати від європейців абсолютного розуміння контексту? Гадаю, ні. Мусимо сприймати той факт, що за кордоном навіть після 2014 року мало хто розрізняв українців і росіян; ця незнищенна ідея спільнослов’янського народу, що, мов «незручний» релікт, затискає нас нині, ще кілька десятиліть тому для мільйонів українців була цілком прийнятною й реальною. Російськомовність частини громадян – беззаперечний аргумент на користь нерозуміння за що ми боремось. Території? Принципи представників влади? «Націоналістичні забаганки»? «Ох, ті кремлівські наративи. – Пише авторка. – Не замовчуватиму нічого з того, що мені відомо. А мені відомо, я знаю, це факт, що на сході України, на Донбасі, високий відсоток проросійського населення. Люди здебільшого російськомовні. Україна там навіть політично – це інша Україна, і вона є. Я досліджувала цю тему в джерелах. Багато хто носить «георгіївську стрічку», я бачила фотографії, на яких Путін, одягнений у шкірянку, стоїть у колі байкарів донецького байкарського клубу». Напевно, важливо зазначити, що «Лист в Україну» було написано ще до початку повномасштабного вторгнення.
Думаю, ця книжка не для «широкого кола читачів». Вона не допускає до себе, якщо ставитись до неї несерйозно, сприймати як легке чтиво. Можна заплутатись в елементах макаронічного письма, безсюжетності й хаосі. Можна відкласти її, напрапивши на речення «Я досі не можу вирішити, до кого відчуваю більшу симпатію, чи навіть доречно буде сказати – любов, до кого мене більше тягне: до росіян чи українців». Авторка чудово розуміє, що цей її сумнів точно нам не сподобається, проте щира оповідь вимагає щирості.
Вона дуже обережно відчуває свою причетність до України. Зі збереженням дистанції (Але ким, якою б я була, якби мала українську долю, ось що хвилює мене й тепер, Батьку, як бачиш).
Коли мене запитують: то про що «Лист в Україну»?, – я не знаю як відповісти.
Напевно, про пошук. Можливо, про свій/наш біль і про свою/нашу радість. А зрештою, відповідь у кожного може бути своя.
