Приватне, дуже приватне життя пані Донни Тартт
Донна Тартт – ще та рідкісна жінка. Вона навіть у «світі селфі» зберігає приватність. Тартт є авторкою книг «Таємна історія» (1992), «Маленький друг» (2002) і нещодавно опублікуваного третього роману – «Щиголь».
Вона виросла в Міссісіпі, зберігає сильний південний акцент, а ще більше південні манери – привітність, але й стриманість.
Майбутня письменниця виросла в книжковій родині – той факт, що її мати читала романи, коли їхала на машині, дасть вам уявлення про те, наскільки книжковою була ця сім’я. Донна каже, що вони були «іншими», ексцентричними, розмовляли зі своїми котами.
Тартт залишила «змій, наклейки і хиткі піски» Міссісіпі в 1982 році, щоб вчитися в коледжі Беннінгтон, Нова Англія, де вона вивчала класичну літературу (подібно до її головних героїв у дебютному романі «Таємна історія»). Саме тут вона почала писати свою першу книгу поряд з такими авторами, як Бретт Істон Елліс та Джонатан Летхем, який написав «Фортецю самотності». «Таємна історія» стала бестселером, а Донна стала письменницею, яка стала гідною гучної популярності.
Усі три її книги – це таємниці, а сама авторка є дещо загадковою. Зараз їй 52 роки, її характеризує ефірна легкість, яка надає їй нестаріючого вигляду, а її ніжна жіночність компенсується чоловічим стилем – оксамитовим блейзером, сорочкою в смужку, брюками та шкіряними туфлями з отруйним відтінком зеленого.
«Щиголь» розповідає історію про Тео, 13-річного хлопчика, який втрачає матір від вибуху бомби терористів у нью-йоркському музеї. Тео викрадає з-під завалів картину «Щиголь» пензля голландського майстра, і це відправляє його в 10-річну пригоду, яка охоплює Лас-Вегас і Амстердам.
Тартт славиться тим, що довго пише свої книги – в середньому 10 років, – і сама вона описує перші кілька років написання нової книги, як мучений час, який можна порівняти зі спробою втілити в життя монстра Франкенштайна.
Вона пише вручну, роблячи нотатки червоним та синім олівцем, скріплюючи картки-нотатки на сторінках, і коли блокноти починають розпадатися, вона роздруковує чернетки, і кожна нова чернетка друкується на папері відповідного відтінку. Можете собі уявити, на що йдуть роки.
За словами Донни, вона весь час пише, «як піаніст з гамами або як художник з альбомом ескізів», а роман «Щиголь» мав початок 20 років назад в Голландії, коли авторка розглядала картину «Щиголь», яка, на її розчарування, була вивішена вище рівня очей (важко передати, наскільки вона мініатюрна), тому їй довелося «дивитися вгору, щосили задираючи голову».
Вплив Дікенса в цій книзі неминучий: Тео стає сиротою та має таємничого благодійника; і це не дивно, адже Дікенс становив значну частину читання Тартт у ранньому віці. «Я була зачарована Олівером Твістом. Це перша прочитана мною книга, в якій була справжня кров і смерть. У школі я весь день хвилювалася про Олівера».
Проте тут присутні також російські романісти і ранні греки, і всі вони переймаються випадковістю долі.
«Це природа нашого життя на землі, – каже вона, наливаючи ще чаю, – коли все може різко вмить змінитися. Це одна з причин того, що роман є свого роду моральним ігровим полем, на якому моральні проблеми можуть розгортатися на полі часу у такий спосіб, як ми не можемо пережити це у звичайному житті. Ви можете прожити ціле життя, так і не вивчивши уроків мадам Емми Боварі. Книги – це життя інших людей. Вони дозволяють нам бути іншими».
Поряд з російськими письменниками, Донна Тартт є шанувальницею багатьох ірландських письменників, серед яких Оскар Уайльд, Френк О’Коннор, Фланн О’Браєн та Една О’Браєн. Однак не Джойса: «Я не настільки фанатка Улісса, якою, на моє розуміння, я мала би бути».
Донна зізнається, що письменство для неї – це така ж втеча, як читання для більшості її шанувальників. «Тривалий час перебувати з тими ж персонажами – це цікаво; цікаво бачити, як з плином часу вони розвиваються, довго перебуваючи в одному і тому ж світі. Опинившись там, я люблю там залишатися. Це альтернативне життя, і це чудово. Звичайно ж, це втеча від дійсності».
Вона каже, що завжди намагається відтворити дитяче переживання – зникнення в слові книги.
«Важко знайти цей читацький досвід у дорослому житті, коли ти зникаєш всередині книги, і книга стає тобі цілим світом, і ти не чуєш, як мама кличе, бо ти просто літаєш сторінками, насправді буваєш деінде, маєш альтернативне життя, і якось так для мене писати про молодь часто є іскоркою чи чимось таким в минулому, тому що це є повернення до читання мого дитинства».
Між книгами Донна не виступає перед аудиторією, не читає лекцій і не дає інтерв’ю. Вона не з’являється у фестивальному колі, що лише додає її привабливості, але за цим криються практичні причини.
«Все це тільки відволікає. Мені краще бути вдома і просувати свою роботу, аніж стояти і говорити про книгу. Це дуже заважає продуктивності в творчості. Я б з глузду з’їхала, якби мені кожні два роки доводилося бувати в книжкових турах. Я б повністю здичавіла. Я можу, напевно, впоратися з цим раз на десять років».
Чи є вона усамітненою у своєму щоденному житті? «Ні, зовсім ні. Ти не перетворюєшся у відлюдницю тільки через те, що не буваєш на багатьох літературних та інших урочистих подіях».
У світі, де Facebook та Twitter зробили сучасних письменників цілком доступними, Тартт залишається відстороненою, таємничою.
«Я думаю, що зараз існує очікування, можливо, через Facebook та подібні засоби, що всі повинні поділяти «фейсбучне» бачення світу, але люди мають різні уявлення про те, що дає їм зручність, а що викликає дискомфорт.
«Адже здається, ще Емерсон говорив про велику свободу американського життя, як про свободу не брати участі в житті культури, про свободу зачинятися за дверима та закривати штори? Американські герої в нашій літературі майже завжди є самотніми постатями.
«У своєму чудовому нарисі про Говарда Х’юза, який був самотнім затворником, а також свого роду дивакуватим американським героєм, який побудував усе місто Лас-Вегас, Джоан Дідіон написала: «Він останній відлюдько, і ми більше не визнаємо цієї мрії».
З англійської переклав
Микола ДЕМ`ЯНОВ
Джерело: Irish Independent