Пам’ятник Пушкіну, внесений до списку Київської адміністрації на демонтаж, й досі чекає своєї черги. Чиновники, прізвища яких невідомі, кажуть, що не готові взяти на себе відповідальність за його усунення. Вони і тисячі їхніх однодумців продовжують вірити у цінність Пушкіна для України, вочевидь, уважаючи поета жертвою путінського режиму.
Цей допис має на меті розвіяти сумніви щодо того, чи треба зносити пам’ятники діячам російської культури в Україні. До речі, демонтаж кожного історичного об’єкта на теренах нашої держави здійснюється на підставі спеціального обґрунтування, що його часто пишуть науковці НАН України. Актуальну статтю можна потрактувати як подібну записку, але публічну, а не для внутрішнього користування. Задля цього я скористаюся порівнянням. Порівнюватиму Пушкіна із Шевченком і як двох поетів-романтиків, і як зачинателів двох літератур і двох проєктів − української і російської модерних націй. Порівнюватиму їх зрештою як українську і російську матриці, передусім у розрізі політичного способу мислення, світовідчуття й естетики.
Хоча творчість і особистість поетів літературознавці порівнювали майже два століття поспіль, Володимир Панченко у статті 2017 р. «Шевченко vs Пушкін. Поезія на позвах з ідеологією імперськості» зауважив: ця тема в Україні перебуває поза сферою наукового дослідження. Мабуть, таке парадоксальне твердження зумовлене передусім тим, що проблеми Шевченка і Пушкіна у дискурсі антиімперіалізму першого й імперіалізму другого уникнув такий авторитет шевченкознавства, як Іван Дзюба у підсумковій книжці «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (2008). Водночас у праці 1995 р. «Застукали сердешну волю», заперечуючи Юрію Лотману, що підкреслював зміну поглядів Пушкіна на проблему горців після поїздки на Кавказ 1829 р., найавторитетніший шевченкознавець нашого часу підсумував: питання про права народів Кавказу на самостійне життя і політичну самоорганізацію для російського поета не стояло. Водночас у згаданій праці Дзюба все ж применшує пушкінський масштаб, коли пише про національного поета, виразника російського національного духу як про «людину імперії з усіма емоціями задоволеного національного самолюбства». Персональна стаття про Пушкіна, уміщена в «Шевченківській енциклопедії» (2012−2015), також оминає імперський дискурс. Її авторка Зінаїда Кирилюк зосередила увагу винятково на пушкінських ремінісценціях у Шевченка або на згадках про Пушкіна у щоденнику і листах українського мистця, пропустивши, щоправда, найзнаковіший епізод Шевченкової рецепції російського поета, зафіксований у спогадах Якова Полонського: «Сидячи в гостях у Шевченка, я дізнався з його промов, що він не любить нашого поета Пушкіна, і не тому, що він вважав його поганим поетом, а просто тому, що Пушкін − автор поеми “Полтава”: Шевченко розглядав Кочубея не інакше як донощика. Пушкін бачив в ньому вірного сподвижника Петра Великого, обмовленого і страченого Мазепою. Даремно переконував я Шевченка, що зі своєї точки зору Пушкін правий і що він так само щирий, як і Шевченко в своїй ненависті до поляків. Шевченко тим сильніше ганив Пушкіна, чим запальніше я захищав його». Наведена цитата відсутня у виданні «Спогадів про Тараса Шевченка» (1982), що свідчить про фальсифікацію фактів українськими радянськими літературознавцями. Її повернуто до наукового обігу лише в електронному варіанті згаданих спогадів на сайті «Ізборник».
Однак не тільки ідеологічні причини, а й традиційний пієтет до геніального Пушкіна не дозволяв не тільки пересічним українським читачам, а й читачам професійним, зокрема зі старшого покоління критично оцінити пушкінську творчість і після ліквідації радянської влади й занепаду радянської науки. За законом інерції українські науковці продовжували перебільшувати «позитивні» пушкінські впливи на українське письменство і всіх в Україні сущих – досить звернутися до спеціального випуску «Вісника Харківського університету» під заголовком «Пушкін наприкінці ХХ ст.» (1999). Традиційно не наголошували наші науковці вже у незалежній Україні й на тому, що ідеї Шевченка були альтернативою пушкінським. З огляду на це Панченко запропонував власне бачення проблеми, дійшовши висновку, що «Кавказ» (1845) Шевченка був альтернативою до поеми Пушкіна «Кавказький бранець» (1822), оскільки в останній міститься глорифікація російської зброї і тих, хто уособлює мілітаристську потугу імперії. Доблесних російських воїнів-цивілізаторів український мистець злісно висміяв, не забувши й про РПЦ, котру російський класик взагалі не помічав. Читаєш Пушкіна − а РПЦ нема. І тут важить не так атеїзм поета, як його витончений смак. У європейську парадигму Пушкіна російські попи просто не вписувалися. Загалом до релігії поет, як і всяка російська людина, виявляв російський «задор цинизма», що його дослідник Семен Франк примудрився ототожнити з російською «формою целомудрия». Отже, пушкінська «Гавриліада», мабуть, теж прояв невинності.
Порівнюючи обох поетів, не можна обійти увагою американського дослідника Кларенса Меннінґа, який уперше в літературознавстві протиставив поему «Кавказ» байронічній поемі «Кавказький бранець» у невеличкій, але посутній статті 1944 р. «Шевченко і пушкінський вірш “Наклепникам Росії”». Саме на підставі поеми «Кавказький бранець» американська дослідниця польського походження Ева Томпсон у відомій книжці «Трубадури імперії: Російська література і колоніалізм» (2006) підкреслила вишуканість, з якою поет створив «консолідуючий образ російського імперіалізму». У 2005 р. англійський славіст Рорі Фіннін опублікував працю «“Кавказ” Тараса Шевченка: гори, маски, метр, значення», в якій також порівняв поему «Кавказ» із «Кавказьким бранцем» й іншими текстами Пушкіна, зокрема рядки Шевченка: «Од молдованина до фіна / на всіх язиках все мовчить» потрактував як антитезу до пушкінських: «И назовет меня всяк сущий в ней язык, / И гордый внук славян, и финн, и ныне дикой / Тунгуз, и друг степей калмык» («Я пам’ятник собі поставив незотлінний»).
Хоча Євген Маланюк у своїй есеїстиці не порівнював Шевченка з Пушкіним прямо, саме він першим на українському ґрунті написав про імперськість російського поета. На підставі поеми «Мідний вершник» (1833) назвав Пушкіна «співпрацівником Петра», бо обоє обстоювали засаду російського націоналізму, згідно з якою особистість завжди приречена бути жертвою держави. Російську матрицю державного насильства над особистістю Микола Гоголь окреслив метафорично − як мертві душі. Нині її можна назвати зомбі-матрицею.
Панченко не оминув увагою й апеляції Пушкіна до ратної російської історії і її переможних сторінок у вірші «Бородінська річниця», використання слов’янофільських міфологем у поезії «Наклепникам Росії» − обидва твори увійшли до спільної із Василем Жуковським книжки «На взяття Варшави. Три вірші В. Жуковського і О. Пушкіна» (1831), що мала пропагандистське значення на тлі придушення Росією Листопадового повстання 1830−1831 рр. у Польщі. Крім того, завдяки цим віршам поет здобув прихильність Миколи І й високооплачувану службу в Колегії іноземних справ. Панченко також підкреслив Пушкінове потрактування території Царства Польського як питомо російської, щоправда, без залучення листів письменника до доньки полководця Кутузова Єлизавети Хитрово, наприклад, від 21 січня 1831 р., написаного французькою: «…и мы получим Варшавскую губернию, что следовало осуществить уже 33 года тому назад», або у листі до тієї ж адресатки, написаному не пізніше 9 лютого 1831 р. з коротким висновком: delenda est Varsovia, або до Петра Вяземського від 1 червня 1831 р.: «Но все-таки их [поляків − Р. Х.] надобно задушить, и ваша медленность мучительна. Для нас мятеж Польши есть дело семейственное, старинная, наследственная распря; мы не можем судить ее по впечатлениям европейским…». Згадку про польське повстання 1830−1831 рр. як «славянский спор» знаходимо й у вірші «Наклепникам Росії», в котрому й литовців зачислено до слов’ян на тій підставі, що вони входили до польсько-литовської держави. Детально метафору «славянского спора» у геополітичному значенні розглядає американська дослідниця Едита Бояновська у статті «“Наклепникам Росії”: слов’янське питання, імперські тривоги та геополітика» (2019).
У посланні «Наклепникам Росії» поет закликав французьких депутатів, а також мистців: Гюго, Беранже, Жюльєна, Делавіня, котрі підтримали Листопадове повстання, не втручатися до слов’янських справ, фактично ідеться про вимогу не реагувати на російський імперіалізм щодо Польщі й тих литовських, білоруських, українських земель, котрі входили до її складу, але історично мали належати, за Пушкіним, Росії: «За кем останется Волынь? / За кем наследие Богдана? / Признав мятежные права, / От нас отторгнется ль Литва?» («Бородінська річниця»). Загалом письменник, як свідчить його листування, від початку польського повстання 1830 р. переймався, щоб у Росії не повторилися події 1812 р., адже поляки воювали на боці Наполеона, тому закликав Кутузова у вірші «Перед гробницею святою» (1831): «Встань и спасай царя и нас». Водночас в поезії «Бородінська річниця» зустрічається не менш некрофільський образ іншого «святого» з російського пантеону, душителя європейської свободи Суворова: «Восстав из гроба своего, / Суворов видит плен Варшавы». Варто нагадати, що при взятті Варшави Суворов взагалі не звертав уваги на цивільне населення і дітей.
Англійські карикатуристи, зокрема Джордж Крукшенк, зобразили цього цивілізатора в образі сухопутного пірата і кривавого людожера з виделками в лапах, а Семюель Форес виставив царицю Катерину ІІ канібалкою, що пожирає польських дітей. Прикметно, що Шевченко в поезії назвав царицю «голодною вовчицею», а ілюструючи «Історію Суворова» (1843) Миколи Полевого, наділив карикатурними рисами не тільки її, а й Суворова, і Потьомкіна-Нечоса. Саме сміх, іронія і сатира із сарказмом були тими інструментами, що їх Шевченко уважав найдієвішими у зображенні будь-яких царів, але передусім російських в оточенні аристократії з насильно підкороченими бородами, засвоєною у мучіннях французькою, що ніяк не стикувалася у російських дворян ХІХ ст., навіть таких, як Лев Толстой, котрий був дзеркалом росреволюції, із французьким республіканізмом, і з дамськими модами, що коштували в Росії життя тисяч і тисяч «білих» рабів.
Хоча нинішні антиколоніальні й антиімперські уявлення не можна переносити на ХІХ ст., у випадку Пушкіна ця теза не спрацьовує, бо саме Пушкін і є тим, хто вперше в російському контексті надав російському націоналізму того значення, що його використовує і нинішній путінський режим. Думка Нахліка у праці «Доля − Los − Cудьба: Шевченко i польські та російські романтики» (2003) про те, наче російський поет керувався просвітительсько-раціоналістичними уявленнями у зображенні кавказьких народів, хибна, бо Пушкін, попри його виразну архаїку, є водночас творцем російського націоналізму шовіністичного й авторитарного зразка в романтичному ореолі. Об’єктивні оцінки Нахліком поглядів Пушкіна на Петра І й інститут російського царизму не витримують критики. Очевидним є неприйняття російським поетом демократії, його страх перед буржуазією і рівністю громадян. Остання асоціюється у нього з деспотизмом натовпу, а не з рівністю громадян перед законом. Саме про рівність громадян перед законом дбали натомість кирило-мефодіївці, про що й свідчить рукопис «Конституції республіки» (1850) Георгія Андрузького. У своїй інтерпретації Нахлік ототожнює обстоювання Пушкіним аристократизму із протидією масовому мистецтву. У зв’язку з цим учений згадує й протест Ортеґи-і-Ґасета проти «бунту мас». У Росії ХІХ ст. про жодне масове мистецтво не йшлося, суспільство було всуціль неписьменним. Пушкіна мала б теоретично хвилювати ця проблема. Принаймні Шевченка вона хвилювала, тому останньою його прижиттєвою книжкою став «Буквар» (1861) для недільних шкіл. Варто уточнити, що сам Ортеґа-і-Ґасет був республіканцем, антимонархістом і критиком як комунізму, так і фалангістів. З Пушкіним він не має нічого спільного. Шевченко ж, як і всі кирило-мефодіївці, підтримував республіканський тип правління. Український поет протиставив Петру І Вашинґтона, пов’язував суспільний прогрес із буржуазією, хотів як ілюстратор працювати саме для купецького стану. Зрештою загальновідомим є геніальне пророцтво Шевченка про те, що парова машина покладе край монархічному правлінню, знищить аристократію і цим завершить справу французьких енциклопедистів. У Пушкіна жодного подібного пророцтва ви не знайдете. Дзюба натомість пояснює пушкінський шовінізм щодо Кавказу тим, що у європоцентричній моделі культура горців уважалася безперспективною. Однак цивілізований Пушкін поряд з горцями не визнавав і права на самоорганізацію начебто й не зовсім «диких», єдинокровних з росіянами слов’ян-поляків, і права «братніх» українців на антиросійське повстання зразка Мазепи. До цих слов’ян, так званих молодших братів, Пушкін виявляв імперський патерналізм у той час, як Шевченко і всі кирило-мефодіївці сповідували рівність усіх слов’янських народів. Окрім того, російський поет уважається романтиком, а всі європейські романтики (досить згадати Байрона, Гайне, Гюго, Міцкевича, Петефі і Шевченка) обстоювали особисту свободу, свободу народів і всіх суспільних станів. Георгій Федотов у статті «Співець імперії і свободи» (1990) слушно зазначив, що Байрон і Вальтер Скотт встали б на бік горців, «но Пушкин не мог изменить России».
Оцінюючи імперіалізм Пушкіна, завжди треба пам’ятати, що він був поетом, тому є сенс порівнювати його із Байроном, а не із філософами й політиками зразка Джона Стюарта Мілля, як це зробив Дзюба. Революція для поетів-романтиків мала очищувальну дію, знаменувала прогрес на відміну від Пушкіна, який революції боявся, бо вона ототожнювалася у російському варіанті із безсенсовним і нищівним бунтом. Очевидно, що у своїх антиукраїнських («Полтава»), антишведських («Полтава», «Мідний вершник»), антиєвропейських і антипольських віршах («Бородінська річниця», «Наклепникам Росії») чи творі, спрямованому проти північно-кавказького визвольного руху («Кавказький бранець»), Пушкін відмовляється від ідеалу громадянської свободи, який був центральним у європейському романтизмі. Скільки б утілень свободи в російського поета не наводив Федотов, громадянської свободи серед них нема. Навіть у найреволюційнішій своїй оді «Вольность» (1817?) автор називає Наполеона − творця республіканізму і сучасної Європи з її рівністю громадян перед законом, релігійною терпимістю, секулярною освітою, банківською системою − «самовластительным злодеем», «ужасом мира», «стыдом природы», «упреком бога на земле». Саме у нього чітко спостерігаємо архетипну для російських еліт тенденцію: любов до способу і рівня європейського життя і ненависть до європейської суспільної організації, що свідчить про їхню неспроможність зрозуміти взаємозалежність обох цих явищ.
Що з того, що Пушкін досконало володів французькою, якщо він не розумів і не сприймав тих ідеалів, які були цією мовою проголошені? Водночас російський поет підносив Петра І, що міфологізував російську дійсність, нав’язавши Московському царству ненависний європеїзм. Поет чудово це розумів, бо писав згаданій Хитрово не пізніше 9 лютого 1831 р. : «…я по горло сыт Москвой и ее татарским убожеством». Недаремно Маланюк назвав російського поета «панегіристом Петербурга». Адже саме Петербург у поемі «Мідний вершник» є символом перемоги Російської імперії європейського зразка, цього штучного витвору над органічним Московським царством татарського штибу, що було деспотією, але не було симулякром. Петербург також уособлює специфічний російський синтез зовнішнього європеїзму і внутрішньої тиранії, коли в державі замість громадян існують раби царя і то не лише серед суспільних низів, що їх Пушкін називав черню, а й при дворі, про що писав маркіз де Кюстін. На жаль, російський геній, котрий у суспільних питаннях був винятково архаїчним( Федотов прямо ототожнив Пушкіна з ХVIII ст.), не зміг подивитися на Росію критичним оком. Як вільна особистість Пушкін зміг дорости винятково до такої поміркованої опозиції Миколі І, що її і під мікроскопом не побачиш. Досить погортати книжку заборонених у Росії віршів Пушкіна і Шевченка, виданих у Лейпцігу 1859 р. Найреволюційніший вірш Пушкіна у ньому адресовано цензору. Думаю, про опозицію Шевченка Миколі І у комедії «Сон», яку у згаданій вище книжці надрукувати побоялися, у той час вона була відома винятково із рукописних списків, зайвий раз нагадувати не треба. За неї поет заплатив високу ціну − десять років солдатом в російському війську, тобто на передку російського пекла.
Теза про відмінне світобачення Шевченка і Пушкіна, поетів, яких об’єднував романтизм, але роз’єднувала історія тих спільнот, які вони представляють і символами яких виступають і досі − колоніального й імперського народів відповідно, − намітилася все ж у ХІХ ст. Найбільший інтерес викликають думки Пантелеймона Куліша і Михайла Драгоманова. Обоє протиставляли «освіченому Пушкіну» «недостатньо освіченого Шевченка». Куліш, щоправда, на відміну від Драгоманова називав Шевченка також пророком, пославшись при цьому в «Історичному оповіданні» на однойменний вірш Пушкіна, а не Шевченка. Можливо, Пантелеймона Олександровича біблійний текст приятеля із церковнослов’янізмами дратував не менше за Драгоманова. Хай там як, але почуття меншовартості, що опановувало обох мислителів перед аристократичною, вишуканою російською культурою Пушкіна, очевидне. Майже два століття поспіль українська інтелігенція знаходиться під гіпнозом цієї «високої» культури, що насправді є димовою завісою, за якою ховається «приземлена» російська дійсність. Хоча «Історичне оповідання» Куліша, що являє собою спогади про Шевченка і Кирило-Мефодіївське братство, вийшло друком у Львові, у ньому відчувається підпорядкування автора «внутрішній» цензурі. Письменник фальсифікував факти, наприклад, писав про власну і Шевченкову неучасть у братстві, як це визнало слідство. Однак паралельно він цілком щиро уважав Шевченка і Пушкіна геніями, наділеними здібностями до поетичної критики. Щоправда, Куліш не забув нагадати про «хибний» критицизм Шевченка щодо Петра І і Катерини ІІ, пояснюючи його тим, що поет «начитався псевдоісториків», натякаючи на невідомого автора «Історії русів», котру Пушкін теж читав, але зробив із прочитаного кардинально протилежні від Шевченка висновки. Таке протилежне розуміння «Історії русів» і Російської імперії пояснюється передусім ідентичністю самих поетів, їхніми політичними, суспільними й естетичними ідеалами.
Парадоксально, але Шевченко, кріпак за народженням, на відміну від Пушкіна-аристократа, уважав себе вільною особистістю, до кінця життя був переконаним антимонархістом й ненависником російського кріпацтва і одержавленої російської церкви, що ототожнювалася із обрядовірством і знущанням над Христом. Поет почувався причетним до маси українського селянства без аристократії, про що й свідчив не тільки факт його кріпацтва, а й мова, якою він писав, на підставі якої почала формуватися і демократична українська література, і демократична модерна українська нація.
Пушкін натомість не відкидав російську монархію як інституцію, він лише ненавидів окремих монархів, наприклад, Олександра Визволителя, натомість Петро І залишався для нього ідеалом, романтичним героєм, втіленням російського імперського духу, до якого належало підтягнути і таких невдалих царів, як Микола І. Роман Якобсон писав про поступову, мученицьку капітуляцію Пушкіна перед Миколою І, що не в останню чергу пояснювалася бажанням мистця одружитися з Наталією Гончаровою, котра, до речі, була правнучкою нашого гетьмана Дорошенка, і водночас про те, що його відданість царю не була глибокою. Аргументів про неглибоку вірність, яка б втілилася у вірші, дослідник, щоправда, не навів.
Микола Петров запустив у обіг тезу про наслідування українською літературою російської й учнівство Шевченка щодо Пушкіна. Цей історик літератури вдався до фальсифікації, стверджуючи, що у присвяті до поеми «Єретик», адресованій Павлові-Йозефові Шафарику, Шевченко висловив ті ж думки, що й Пушкін у віршах «Наклепникам Росії» і «Бородінська річниця». У такому ж ключі й Микола Дашкевич писав про погляди Шевченка на слов’ян як суголосні пушкінському образу «русского моря». І заперечили цю фальсифікацію зовсім не українські літературознавці, як можна було б сподіватися, а вже згаданий американський дослідник Меннінґ.
Оригінальним на тлі домінуючої у ХІХ ст. впливології і парадоксального Кулішевого одночасного протиставлення і замирення Шевченка з Пушкіним було спостереження Івана Франка про те, що Пушкін дивився на поета як на жерця, який відмовляється служити черні, в той час як Шевченко ніколи не відмовлявся від творчості для юрби. На підставі цього фундаментального спостереження можна зробити висновок про сам характер українського і російського письменства. Трохим Зіньківський у праці «Тарас Шевченко в світлі європейської критики» (1896) назвав російську літературу «дворянсько-чиновницькою забавкою», котра потрібна для освіченої людини, «як от усякий інший європейський комфорт − чорний фрак, лакеровані чоботи», українська література натомість призначена не для меценатів, а для мужиків, людей. Його так дратувало порівняння Шевченка з Пушкіним, що усупереч фактам дослідник відкинув будь-який вплив російського поета на українського, хай і альтернативний. Невротична реакція Зіньківського на Пушкіна нагадує нинішню українську суспільну реакцію на поета під російськими обстрілами. Її можна зрозуміти, але вона є хибною. Важливо не просто відкинути Пушкіна і російську культуру, зокрема літературу, важливо осмислити їхній феномен, котрий полягає в «оранжерейності», якщо перефразувати Василя Сиповського, або «орхідейності», за Маланюком. Обидві метафори відповідають нинішньому уявленню про російську культуру як культуру на експорт, що не має прямого зв’язку з більшістю російського суспільства. Народ співає і слухає шансон, зате еліти, особливо на виїзді, еміграційні чи й питомо західні читають Лева Шестова і насолоджуються балетом із «Большого театра» й дивляться на реальну Росію без демократії і прав людини через цей фільтр.
Огляд порівняльних досліджень поезії Шевченка і Пушкіна свідчить, що українські компаративісти приділяли й досі приділяють увагу винятково літературознавчим проблемам, тому українське літературознавство так і не сягнуло рівня постколоніальної критики. Натомість в українській еміграції, в американському, англійському і канадському літературознавстві Пушкіна ідентифікували адекватно. Інша справа, що ці думки поки що не є домінантними. Маланюк прямо назвав Пушкіна в есеї «М. Рильський в п’ятдесятиліття», опублікованому на початку 1960-их рр., «поетом імперії», Катя Гокенсон у статті 1994 р. «Літературний імперіалізм, народність і винайдення Пушкіним Кавказу» − «імперським поетом par excellence», Ева Томпсон у «Трубадурах імперії» − «автором першого повністю успішного художнього формулювання російської імперської самосвідомості», Мирослав Шкандрій у праці «В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби», що вийшла 2004 р. українською, − поетом «імперського кодексу». Тож лишити в Україні, проти якої Росія веде геноцидну війну, пам’ятник поету Пушкіну, автору російської імперської свідомості не тільки дивно, а й дико.
Водночас українським інтелектуалам зі скопусами і без не вдасться уникнути власної причетності до витворення пушкінського міфу й імперської літератури, наділеної тією універсальністю, що її начебто позбавлені решта літератур. Адже елітарна поезія Пушкіна формувалася на підставі українського варіанту книжної церковнослов’янської мови. Останній момент свідчить про «нетиповість» Російської імперії, котра хоч і підкорила Україну, проте знаходилася на нижчому порівняно з нею культурному рівні, не принісши в Україну вищої цивілізації. Саме з цієї причини українці були творцями Російської імперії поряд із росіянами тією ж мірою, що й творцями пушкінського міфу. З огляду на це російський колоніалізм в Україні не можна порівнювати ані з англійським, ані з французьким, як не можна порівнювати колоніальну Україну з Алжиром, Індією, Сибіром. Російський колоніалізм загалом і в Україні зокрема – специфічний. Про специфічну внутрішню російську колонізацію досі найґрунтовніше написав Шкандрій. Постколоніальні українські студії не можуть бути дзеркальними й до праць Едварда Саїда, що розглядає і критикує західні уявлення про Схід. Україна не була для Росії жодним Сходом, вона була для неї аналогом Італії і місцем легітимації Російської імперії європейського зразка. Саме через це український і російський проєкти несумісні. Українці, що від часів Петра І підживлювали симулякр російської культури і входили до російської матриці, українці, завдяки яким і симулякр, і матриця взагалі стали можливими, мають нарешті припинити зберігати і тиражувати їх. Водночас без демаскування Російської імперії і її культури нам також не обійтись.
