Махно Василь. Одновітрильний дім. — Львів, Видавництво Старого Лева, 2021.
Відомий давньогрецький філософ Аристотель у своїй «Поетиці» писав, що найважливішою ознакою обдарованості поета є глибоке розуміння й застосування метафор, що дозволяє побачити подібність досить віддалених поміж собою речей або понять. У літературному дискурсі закріпились метафори, закорінені у традицію, але які набувають нових сенсів та інтерпретацій у контексті поетичного тексту. Творча свобода автора, його життєвий і літературний досвіди, а також низка інших зовнішніх та внутрішніх чинників продукують метафоричну стратегію поета.
Назва поетичної збірки «Одновітрильний дім» українського поета Василя Махна наштовхує до читання 57 віршів, написаних протягом 2018 — 2020 років, щоб відкрити сенс метафори дому через прилеглі метафори вітрила, а відтак, і корабля та моря або океану. Власне, Василь Махно мешкає у Нью-Йорку, який розташований на узбережжі Атлантичного океану, тому стихія води є наскрізною темою у його віршах.
Ще у попередній збірці поезій Василя Махна «Паперовий міст» («Видавництво Старого Лева», 2017) чітко окреслені та суголосі теми води й дому, причому в багатьох текстах: “Дім перед океаном”, “Дрізд-чотар”, “Дім на сімох вітрах”, “Троянда у серпні” та інших. Акцент у збірці падає на метафору річки, через яку пролягає “паперовий міст”: “світло застрягло у дверному замку / я це помітивй відсунув ріку” (“Світло”), “упоздовж літер і сторінок / до підземних криниць до небесних річок / викладаєш з паперу / міст” («Паперовий міст»).
Міст із паперу виявляє ознаки непостійності та вразливості людського буття у дочасному земному житті. Оскільки легко може промокнути і втратити свою форму. З іншого боку, папір має здатність увічнити буття через слово у поетичному письмі: “Вірш був домом в якому я жив / тобто був порожнечею із множин”; “я не хочу розмов — бо я пишу / я будую цей дім — його ношу” (“Троянда у серпні”).
Натомість у збірці «Одновітрильний дім» Василь Махно розширює семантику води у метафорах океану, вітрила і, зрештою, дому. В українській бароковій літературі поширений мотив моря — людського життя та корабля — людини, яка перепливає, тобто проживає своє життя. Думаю, від цього екзистенційного мотиву барокового моря, а в інтерпретації Василя Махна — океану, слід відштовхуватися при прочитанні його поезій «Одновітрильного дому». У вірші “Час весняної перевірки” перед читачем постає “океан — як синонім вічності”, який “вже стоїть при дверях” дому поета. Але що є цим домом? Перша строфа поезії розпочинається рядками: “ми цей дім купили на спілку / із кульбабами і кропивою”. Кульбаби та кропива, як елементи дому дитинства автора — наповнюють екзистенційний простір поезії у тут-бутті і, можливо, є справжнім земним домом поета. Натомість, життя у Нью-Йорку на березі безмежних просторів Атлантичного океану, відкриває вже трансцендентальне розуміння буття, тобто того, що виходить за межі досвіду людини, чогось неосяжного й незбагненного.
Тут доречно говорити про “відкритість буття” поезії (Мартін Гайдеґґер “Навіщо поети?”), куди Василь Махно вводить образ океану. Тому літературний діалог із поетом і внутрішній діалог поета є, водночас, вдивлянням у вічність, тобто в океан. Тільки, що нас очікує там, на іншому березі? Ми не можемо розгледіти.
Проте буття поета закладене у слові і саме через такі слова, як: “мама”, “кропива”, “кульбаби”, “Чортків” (містечко у Тернопільській області), “барбарис” та інші автор повертається до свого дому дитинства і проходить біля нього знову і знову. Поетична мова «Одновітрильного дому» часто відкриває тут-буття крізь призму минулого. З цього погляду, можна відчитувати метафору дому через дім дитинства автора. Такими є вірші: “Кропива”, “Мама співає”, “Нахлебтатись повітря річок”, у яких Василь Махно з теплотою згадує про роки свого раннього дитинства, яке він провів з дідом та бабою у рідному селі Базар Чортківського району, Тернопільської області. Так, у вірші “Кропива”, яким розпочинається збірка, переплітаються сьогодення ліричного героя з особистими спогадами його минулого. Перша строфа вірша: “знаю кропива цвістиме пізно: дощі / я забув від “тойоти” і дому ключі”, — переходять у другій частині тексту у яскравий епізод з дитинства поета, де центральними є образи мами та кропиви:
“заховаюся у хащі зелених кропив
бо заходив в кропиву коли курив
заїдав кропивою — боявся мами
шукала мене за лисячими слідами
за кров’ю кропиви — зеленою і масною —
видивляла очі за мною і за рікою
молоді дощі над моїм містом і на ріці
і на синьому серці — рубці й синці
дощ мене не жаліє — кропива жалить
мама каже з ріки до мене з жалем:
що якщо куритиму — не зможу рости
і не зможу ріку на собі нести”.
Перша строфа наступного вірша під назвою “Усе маєш”: “ось тобі хліб на прожиток / і плащик ріки на руці”, — суголосна із закінченням поезії “Кропива”, яка також розвиває метафору річки. З цього погляду, послідовність розташування текстів “Одновітрильного дому” дозволяє прочитувати кожний вірш у книзі не лише, як окремий твір, але й у сюжетній цілісності усієї книжки, що говорить про майстерне структурно-композиційне оформлення збірки.
Кропива як один цз ключових образів дитинства, який яскраво з’являється у спогадах поета, простежується і в інших віршах — “Політ серпневих китів”, “Час весняної перевірки”. У вірші “Бучач” (місто у Тернопільській області неподалік Чорткова) дім є тим, “що можна згадати”. Пам’ять стає обов’язковим інструментом автора, а тексти збірки «Одновітрильний дім» — “поезією пам’яті” (Ярослав Поліщук). Щоправда, Василь Махно проводить діалог між минулим і теперішнім, між Базарем, Чортковом і Нью-Йорком, між кропивою й океаном.
Поруч із кропивою у вірші “Політ серпневих китів” з’являються морські мотиви — кити, яхти, Массачусетс: “щоби запливли в Массачусетс / дві субмарини китів / щоб можна було їх почути — / як вітром розхитаний дім”. Дім, який пливе в океані, виявляє ознаки мінливості людського життя, пронизаного штормом: “при яких одновітрильних яхтах / пережити шторм і дощ на вахті”.
Натомість фундаментом для такого дому стають слова, які власне уможливлюють буття у вірші: “коли яхта тримається на словах” (“Нічне плавання яхти”). Водночас, автор творить власний дім, власне буття у поезії: “а дім твій замикається рядком” (“Світ — порожній сабвей”). Зрештою, сам вірш стає самотнім домом: “і сирітство яхти — дому — слів” (“Елегія теплих слів”). Образ дому на воді суголосний з берегом: “не чіпай берега на якому мій дім / і моє письмо — і мій вірш про осінь” (“Осінній вірш”).
Дім на березі та дім на воді — як два вияви буття у Василя Махна, дуже співзвучні з метафорою дому у поезії Василя Голобородька — українського поета, котрий, через російську окупацію у 2014 році змушений був покинути свій рідний дім на Луганщині. А навесні 2022 року знову втікати від російської окупації зі свого тимчасового дому в Ірпені, де він мешкав у Будинку творчості письменника. Проте вірш написаний ще далеко до того, немов в екзистенційному передчутті поета:
“Рибалка на березі
покиньте гратися з камінцями
бо ті риби в глибині
можуть колись зробити вас камінцями
і ви не повернетесь додому
хоч ще пам’ятатимете про вітрило”
(“Летюче віконце”, 1970)