Коли все літнє нарешті увиразнюється, усталюється, укладається, узвичаюється, входить в усталений устрій, тут же скромно і стрімко скрадається тремка і тривожна тінь, тактильний натяк скорого спаду. Береться вона з гладеньких заглибин, з глибин гладіолусів. Їхня довга довершеність означує звершення величного лику літа. Глибінь гладіолусів несе в собі провість неминучості завершення, кінця високих академій літа, неуникненну профанність міських шкіл.
Окремі ознаки осені були, однак, для уважних ще в липні, у пожовклих нараз листках вишні, зараз по зборі, в цих ранніх жовтих білетах, перших перепустках на журфікси журби.
Серпневі квітники стоять в повноті погамованого, притишеного, спокійного і сильного світла, в осерді несамовитої спеки. Непорушний канон квітників кінцівки високого літа. Тривалі тріюмфи незворушних і гордих гортензій в городах, гульбища губатих гібіскусів, флоральні фокуси флоксів, жорстока краса колючих жоржин, сценічна врода і вдача циній. Нарешті не просто проба, але й повноцінна прем’єра минущої і все одно неминучої, тимчасової, але рішучої, вирішальної вічності. Навіть вода в річках розмірена і рівна. Здається, могла би зараз і зупинитися, стати. Сулії серпня сумирні, наповнені.
Вуличками і попри паркани – килими з бурштинових кульок нерушеної чи почавленої аличі, меланхолійне марево мух над ними. Мовби самим надміром стоять серед спеки старі користі морви, заливають свої маленькі простори просто під собою чорнилом відчаю від невдач відповідного списання цього спасенного літа.
Старий цвинтар, яристий і ярий, яким переважно верталося з білого жару міста через його нетлінну тінистість, повнився латинкою і фантазійною фрактурою, польські написи були округлі, литі в металі, німецькі радше різьблені в мармурі, зблякло-золочені і ґотичні. Хоча траплялося і навпаки. Українські з сецесійним курсивом кирилиці і гострими візерунками дикої шипшини. Понад найтоншою камінною різьбою, що наслідувала деревну кору, понад вузькими і шпичастими поіржавілими чавунними шартрськими шатрами гробівців височів самотній, різьблений в дереві гуцульський хрест з таким архаїчним розп’яттям, що лице Стражденного було пласке, як гарбузове зерня, живіт суцільною глибокою западиною під випнутою дугою ребер, а голий череп під Його стопами простим округлим овочем з прорізьбленими зарисами зубів. Гостряками стриміли перехрещені піки.
Серед зібраності, зосередженості, сконсолідованості споруди високого літа лежали розсіяні, розсипані рештки інших часів, минулих очевидностей, зникомих явностей. Магнітні аномалії. Пощерблена урбанна забудова, покришені рештки ратуша, вже без вежечки, без вежевих дзиґарів. Спорадичні спогади про споруду суду. Сомнамбулічний сон про саліну. Примари колишніх купалень. Ґрунт городів і квітників родив і родив забиті землею мідяні австрійські гільзи від карабінів. Ті принишклі, приголомшені спекою порослі краєвиди чаїли значно більше всього колишнього, ніж спромагалася зродити звичайна здатність уяви. Брак тяглості породжував безлад недолугих чи лукавих легенд, але множинності наявного тут же їх спростовували. Стояла велика одночасність дивовиж.
Крихкі й порослі скелі при торах, димчасті трави високого літа, а посеред них високий, хоч і стятий першою війною і бароково пом’якшений на наверші шпиль костелу. Його червона цегляна, спечена в печі неоґотика, випотрошені по другій війні ребристі рештки розтрощеного орґану.
Залізнична стація затримала стільки давнього: ваговитий дзвін на фігурній рамі, велика кругла клумба для заїзду запрягів і автомобілів, прохолодні серед спеки кахляні підлоги, сецесійні металеві вигини столиків перед касовими віконцями і найчистіша, найдовша у світі луна високої і порожньої почекальні. І печальне, перепущене через давні скла світло серпневих надвечір’їв.
Склепи досі носили назви довоєнних власників: піти до Пиндорака, говорилося, купити у Неґрича. На ніч їх замикали на важкі залізні скоби поверх дверей, начіпляли великі чорні колодки.
Аптека була приємно притемнена і прохолодна, осередок фармації і фармакопеї, формація фантазмів.
Розпечена була бетонна пошта з яскравим полчищем медвяних фльоксів перед нею, праворуч за зовнішніми сходами переговорний пункт із хисткими дерев’яними кабінами, із зойками від закривання дверей з прозорими зеленавими руків’ями.
Жінка у шпичастій хустці, з лицем подовгастим, смаглявим, скорботно-байдужим, схожим на понуру обвислу клямку в сінях нашого дому, була безнадійною богинею з’єднання. Зміна епох відбулася на моїй пам’яті: замість величезної дерев’яної панелі з безліччю металевих гнізд, в які вона застромляла і з яких стирчали стривожені стрижні з кабелями кількох кольорів, одного спекотного літа з’явився прозорий диск, насаджений на видатне і випнуте коліно телефону, що разом нагадувало увінчаний ріг достатку. Відтепер телефоністка наполегливо накручувала номер на ньому і зречено мовила в мушлю: Івано-Франківськ, Івано-Франківськ, дайте мені 2-38-19, Івано-Франківськ… Коли з’єднання нарешті злучалося, ми кидалися в задушливі пронумеровані дерев’яні кабіни, де розпечені від людських хвилювань і літньої спеки слухавки тхнули крапельками квасної слини і пептидними дисперсіями запеклого курева: надто свіжими були запахи попередників, надто міцно притискали вони слухавки до уст, вкладаючи в них свої слова, вдихаючи свої пристрасті, примхи, проривні приголосні і придихові голосні.
Серце в горлі, холод в сонячному сплетінні, жевріння і пожирання тривогою, від повільності вона тільки наростала, від зволікання здавалося, що вже сталося те найгірше, про яке зараз почуєш. Тільки після розмови вона на якийсь час відступала, до наступної конденсації, до недовгої наступної нестерпності.
Книгарня була багата, з закутками і нішами. Звідти взялася маленька тверда книжечка Гельдерлінової поезії. Розлоге дихання Гельдерлінових гімнів, скероване з-під старого срібного горіха в бік високого, із безцінними геологічними відслоненнями берега Пруту, лірика, що легко линула у величний Прутський каньйон, у грандіозний розтвір Коломийських воріт, в перехресні перспективи Покуття, на Стефаникову сторону.
Фанаберії «Крайслеріани» і читаного у розтворі пахучих стрихових дверей кумедного колажу «Кота Мурра» теж походили звідти.
Уродини тети Марійки були на першого Спаса. Їй незмінно діставався букет із наших рож другої хвилі цвітіння. Ми йшли до неї безіменною вуличкою, що в зливи перетворювалася на бурхливе русло жовтих вод, але тепер застигло стояла найвища і непорушна спека, і вуличка була глуха і темна, і заросла глухими і темними кропивами між старих величних верб, і все одно по-своєму спекотна.
У високих заплутаних травах ховалися подекуди самотні занедбані зелені залізні фіртки без парканів, які нікуди вже не вели, крім цих левад і скорих покосів, сплетена лоза старої сердешної сецесії в сітях суцільного сільського серпня.
Тета Марійка була на той час найстаршою нашою делятинською родичкою. Дидактична і добра, вона мала прозорий і ясний світогляд, неповторну, дрібнесеньку і щільну зморшкуватість виразно виліпленого лиця з відповідальними старечими очима і завжди крижаний поцілунок майже невидних безкровних уст, навіть серед спеки своїх уродин. Серед цього неквапного літа вона вбиралася у теплі темні штани, заправлені у високі капчурі, мешкала в подовгастому домі з різьбленими фотелями провінційного плебанійного рококо і безліччю тяжких і темних килимів. Того року ми говорили про Бальзакового «Ісуса Христа у Фландрії», її несподіване найновіше відкриття.
Розмова поволі починала зливатися зі стрекотінням перших, ще спекотних цвіркунів. Відтинок до Великого Спаса був уже відміряний.
