Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Саме цей рядок із поезії «Ми вкупочці колись росли…» одразу сходить на пам’ять, тільки-но думка про час і сліди його роботи в усьому, що довкола нас, та й у нас самих… «Хрести дубові посхилялись, / Слова дощем позамивались… / І не дощем, і не слова / Гладесенько Сатурн стирає…» Гладесенько, бо ж ототожнюваний з Хроносом міфічний Сатурн, тобто сівач золотого віку, тієї казкової доби, що світилася золотом людської душі (кажемо ж: не людина – золото), звісно ж, не полюбляв гострих кутів: не було ні мечів, ані гострого, колючого слова.
А втім, те «гладесенько» у кожного викликає якийсь свій образ. Скажімо – пологих пагорбів, що їх, мов гончар свої вироби, пестливо вигладжує в долонях Сатурн. Або ж, у жителя приморського краю, – образ морської хвилі, що набігає на піщаний берег: гладесенько вигладжує і камінці, й той пісок, щó б там хто не рисував на ньому. Як про це Гомер:
Стали край моря, було, й про фракійського владаря долю,
Долю криваву, жахну німфі хотілось почуть.
Ось тоді прутом Улісс (у руці випадково мав прута)
Що їй цікавим було – креслив усе на піску:
«Троя, – мовив, – ось тут (обвів довкіл мури високі),
Тут – Сімоент, а ось цé – табір наш. Поле було…»
Креслив іще не одне, але хвиля на берег набігла –
Й Трої, і Креза-вождя, й табору – мов не було…
Звідси, можливо, й уявлення про «літа», які надходять (напливають) і відходять. І вже напевно поглядом на тих рядках зупинився Шевченко, бо саме Овідія читав найчастіше й найуважніше… Мова про Трою, а вчувається: «Чигрине, Чигрине, / Все на світі гине, / І святая твоя слава, / Як пилина лине…» А ще – зітхання Богдана Лепкого: «О краю мій! Свята руїно, / Новітня Троє в попелах!»
Отож на Овідієвих рядках (із «Мистецтва кохання») погляд зупинив Шевченко, а ще задовго перед ним – Едмунд Спенсер:
Я написав над морем на піску
Її ім’я, але набігли хвилі
І змили ту роботу нетривку,
Та знову я накреслив букви милі.
Вона сказала: «Кинь зарозумілі
Жадання час і смерть перемогти.
Все – прах на світі. Навіть на могилі
Моє ім’я зітреться від сльоти»…
(у перекладі Дмитра Павличка)
Образ «сльоти» одразу ж повертає до Шевченкового «дощу» («дощ» – і в Горацієвому «Пам’ятнику»: його, тобто пам’ятник, не зруйнує ні налітний Аквілон, ані «гризький дощ»: imber edax). Але, що цікаво, в англійському оригіналі – жодного слова про дощ чи могилу: «моє ім’я зітреться, як усе те, що на піску».
Творчість поета… творчість перекладача (тут і перекладач – поет)… А творчість – це мандрівка в духовному просторі (з нічого ж ніщо не виникає). Так, припускаємо, в процесі перекладання перед зором душі майнула ремінісценція: висвітлився й Шевченків образ дубових хрестів, а на них – слова, що «дощем позамивались»…
«Гладесенько Сатурн стирає», а ще – й тихесенько: хіба що вільні подуви, віючи над пагорбами-шеломáми, нагадують, скільки-то всього проминуло з вітром; хіба що, відбігаючи в море, шелесне прибережним піском чергова хвиля… Час тихо налягає на весло… Перевізник Харон… «бездонная» Лета, ріка забуття… На похилих хрестах – і не слова, й не дощ, який їх замиває: то заздрісна давність буква по букві кришить, обертає в прах усі написи, як про це Авзоній (знову ж у перекладі М. Зерова):
Літера тільки єдина блищить, і дві крапки над нею:
«Люцій!» – читаємо ми власне наймення мерця.
Далі нарізане «М», але «М» не цілком збереглося,
Камінь упав і вгорі літеру ту пощербив.
І не вгадає ніхто із остачі нужденної – Марій,
Марцій чи, може, Метелл тут під землею поліг.
Порозпадались на порох усі переплутані скалки, –
Як уложити тепер прізвище з них родове?
Чи ж дивуватися смерті людей? Не втече від загину
Камінь могили твердий, імені слава дзвінка.
Горацій в останньому своєму творі «Про поетичне мистецтво» стислим висловом наче резюмує чимало таких думок про крихкість (fragilitas) усього, що створене руками смертних: «Всі витвори смертних загинуть» (mortalia facta peribunt). Подібно й у Спенсера: «смертне – не зробиш безсмертним»…
Заперечення тій невтішній візії суцільної заглади – наприкінці цього ж сонета: «О ні – промовив я, – не згинеш ти! / Мій вірш здолає всіх віків припливи, / Залишиться, як світло чистоти, / На небесах твоє ім’я сяйливе. / Що смерть, як наша ніжність і любов / Життя наступне виплекають знов!»…
Любов (у Шевченка вона «всетворящая»), перша його, дитяча, найсвітліша любов, без якої не було б і того вірша… Бо ж саме він, натхненний цим найвищим, найсвітлішим почуттям, яке «Бог дав для всіх, воно ж – мало кому відоме» (Жорж Санд), лише він, поетичний твір, протистоїть «усіх віків припливам»…
*
Згадка про Жорж Санд навіяла так часто колись співану французьку пісню «Зів’яле листя» (французькою – «мертве»: «Les feuilles mortes»), що закінчується образом, який, через тисячоліття, асоціюється з Овідієвою розповіддю про Одіссея (Улісса) й прекрасну німфу Каліпсо – про сліди на піску, які згладжує морська хвиля: «Et la mer efface sur le sable / Les pas des amants désunis» (дослівно: «І море згладжує на піску / Сліди закоханих, які розійшлися»).
Згладжує на піску, та не в серці: «Tu vois je n’ai pas oublié…» (ти бачиш, я не забув…) – повторює пісня… Море житейське, яке згладжує тихесенько, без жодного шуму (tout doucement sans faire de bruit) і реальне море, що гладесенько затирає усі сліди… Любов, яка єднає і любов – яка роз’єднує…