Це – з тієї ж поезії, де Шевченко спогадує про свою дружбу з сусідською дівчинкою Оксаною Коваленко, про свою першу, яка світила йому впродовж усього життя, дитячу любов. Між дитинством і спогадом – море житейське й реальне море: «Мене по волі і неволі / Носило всюди. Принесло / На старість ледве і додому»… «На старість» – це коли Шевченкові йшло всього лиш четверте десятиліття («В нещасті люди скоро старіють», – стверджував Гомер). А символом нещасть і страждань (Одіссей – «багатостраждальний») – морські дороги: «мене носило… принесло…» Судна, в Гомера, носить море на своїй «широкій спині». Сýдна – й маленький човник, людину («Чолнок мой бури вихр шатает…» – у Сковороди)…
Що більше доріг, cуходолом чи морем («Готово! Парус розпустили…»), – то яскравіший спогад. Але доля не вділила Шевченкові тієї радості, про яку знову ж таки – Гомер: «Є і в стражданнях, які проминули, втіха для мужа, / Що натерпівся біди у довгих по світу блуканнях». Втіха – у спокої, коли ті страждання вже не тільки в минулому, а коли й майбутнього вони вже не охмарюють. Шевченко лиш марив таким спокоєм: «Поставлю хату і кімнату / Садок-райочок насажу»…
Отож у короткий проміжок між арештами й солдатською муштрою, між дорогами, що «по волі і неволі», – й зринув той світлий спогад із дитинства. Образ (видиво живе), ясність і чистоту якого жодними вишуканими («орнаментальними») епітетами не передати. Хіба що, як у Шевченка, – простими словами: «Ми вкупочці колись росли, / Маленькими собі любились...»
Саме простими, бо ті слова (такого ряду, як «вкупочці») належать власне простому, селянському люду. «Простому» – без жодного негативного відтінку. Навпаки, античні не втомлювались закликати до простоти у звичаях, у потребах для тіла, а водночас – до зростання духовного…. Вкупочці – квіточки, пелюсточки, тичинки, суцвіття, зернятка, грибочки… купочка діточок, купка дівчаток… «Сядемо вкупочці тут під калиною…» Щоби вкласти у «Цвітку дрібную» таке інтенсивне почуття, треба було приглянутись до неї, дрібненької, побачити, як там усе «вкупочці»… А щоби сповнити таким глибоким сумом образ самотньої тополі, треба було відчути, як їй, сиротині, далеко від того теплого, затишного – «вкупочці».
Слово «купно» (гляньмо у словник) – «застаріле». А жаль… Уявімо собі: «Возвеселімся всі разом (замість «купно») нині». Де тут те особливе Різдвяне тепло під стріхами селянських хат, яке душевно мало б єднати і мертвих, і живих, і ненарожденних?.. («Усе село єднається, немов одна родина» – в Богдана Лепкого). Де тут – традиція, себто передача вогню в одежі слова?…
Отож нелегко ввійти у почуттєвий світ цього, такого простого, невигадливого, – «вкупочці»… Що вже казати про переклад?.. (Скажімо – англійською: «Together we grew up of old»). Що залишилось від цього світу, від градації почуття («вкупі», «вкупці», «вкупочці» – і «разом»)?.. Тут аж ніяк не можемо дорікнути перекладачці, корінній британці, закоханій в Україну – Вірі Річ: усю ж душу вкладала в переклад; та з мови можна взяти стільки, скільки можна взяти… Інакше ж, аніж «Little Oksana», не сказати й про «Оксаночку»; не передати й українського колориту, що в постійному епітеті «кучерява» («with curly hair»)… От і називаймо неперекладність «забобоном»…
Що залишається?.. Звісно ж – перекладати, але якомога частіше (у передмовах, примітках, коментарях) звертати читачеві увагу на втрати у перекладі, на те, неперекладне, що належить світові автора і що властиве саме його краєві («Хто співця збагнуть жадає – / В край співця нехай рушає», – як про це Ґете).
Ще більші клопоти – з часткою «собі»: «Маленькими собі любились». Не просто «по-дитячому любились» (in child’s fashion, loved each other), а «собі любились» – у своєму дитячому світі, захищеного уявою дитини від усього зовнішнього, стороннього; у світі, зігрітому особливим сонечком, назва якого – серце. Втім, англійською та й іншими мовами ледве чи можна бодай намітити стежину, яка вела б у дивний світ цієї частки – собі…
Стежину – у «край співця», куди радить рушати автор «Фауста», звідки й походить знамените «Моменте, зупинись!» (OAugenblick, verweiledoch!). Такий зупинений момент став перед очима Шевченка раптово – контрастом до першого враження («Веселеє колись село / Чомусь тепер мені, старому, / Здавалось темним і німим…»): «І бачиться, в селі убогім / (Мені так бачиться) нічого / Не виросло і не згнило, / Таке собі, як і було»…
То як, якою стежиною повести іноземного читача у той світ, який так яскраво постав перед очима Кобзаря, – до верби-журби над криницею (без журби – вона наче й не верба), до тополі (без поля – вона наче й не тополя-самітниця), до вітряка, що «з-за гаю крилами махає» (гай – то не ліс: wood), до садочку, де «лежать собі у холодочку, / Мов у раю, мої старі» («рай», мовами Близького Сходу, – це, власне, «сад»), до зеленого дуба, що «мов козак / Із гаю вийшов та й гуляє…» – як повести його, жителя іншого краю, в український світ?.. Як розкрити перед ним безмежну поетову любов до України («Я так її, я так люблю / Моя Україну убогу…»)?..
Гладесенько Сатурн стирає (повернімось ще раз до того місткого, багатого асоціаціями вислову)… Стирає не лише те, чого торкаємось, що різьблене в камені, в дереві, писане на папірусі, на папері (тепер вже й у «хмарі») – стирає і самі слова-символи, архетипи. Адже світ, у який стрімко входять нові й нові технології, так само стрімко й відходить від живого світу природи, яким сповнене Кобзареве слово.
Але те слово, глибоко закорінене в народний ґрунт, слово, яке торкається серця, оживляє його, воно, те слово, – кличе. Щоб ми, йдучи в новий світ, набиралися життєвої і творчої снаги, щоб не вмирала душа наша, не вмирала воля, не меркла слава України…
