Із спроб «ЕСТЕТИЧНИХ КОМЕНТАРІВ» до «КОБЗАРЯ»
Постать орача – на найдальших обріях нашої культури. Ще Геродот згадує про вшанування скіфами-орачами Золотого Плуга. Та й за самим словом «культура» (від лат. colere – обробляти, сіяти) бачимо людину, що взялася за чепіги, налягає на них – завзяту, наполегливу людину… Людину, яка не полишає своєї ниви, хай була б вона й невдячна, хай і плуг видавався б дедалі тяжчим, як про це, певно ж, не без згадки про Кобзаря, – Каменяр: «Як віл в ярмі, отак я день за днем / Свій плуг тяжкий до краю дотягаю…»
Хто оре – сіє зерно. Хто пише – слова сіє. І те й те – пускає корінь, проростає. З зерна – борошно, пожива для тіла; зі слова – розум, для душі пожива («Та посійся не словами, / а розумом, ниво!»). Ґрунтом для зерна – нива, для слова – душа. Втіха для орача – щедра прорість на ниві, для письмаря – в душах читача. Прикрість – коли її не видно на ниві, не чутно у слові: «Либонь, уже десяте літо, / Як людям дав я «Кобзаря», / Та їм неначе рот зашито…»
Ця фраза – з «Гайдамаків» (1841); через два десятиліття – наче відгомін на ті гіркі слова: «Не нарікаю я на Бога, / Не нарікаю ні на кого. / Я сам себе, дурний, дурю, / Та ще й співаючи. Орю / Свій переліг – убогу ниву! / Та сію слово». Плуг… нива… зерно… орач… пісня… Праця фізична – для тіла, пісня, що теж є працею, бо ж виснувалася з її ритмів, – для душі…
Обоє, хто зерно й хто слово сіє, надіються на гарне жниво («Добрі жнива / Колись-то будуть»). Та за надією – сумнів, страх: ану ж од нерозуму ті сподівання («сам себе дурю»), ану ж не збудяться вони – оманить нива?..
Після невеселих ямбічних роздумів (дев’ять початкових рядків) – жваві хореї, звернення до ниви, дарительки доброго, «веселого» жнива (персоніфікація – у слові «переліг»: «лежати перелогом»): «Розвернися ж на всі боки, / Ниво-десятино!»
Орач тут – уже мов осторонь; дійова особа – нива: «Орися ж ти, моя ниво…», «засійся», «розвернися», «полийся», «посійся», «розстелися»… Традиційний гомерівський епітет Землі – «чорна»; така ж – і нива: «Та засійся, чорна ниво…» Ось тут Шевченко і вдається до свого улюбленого (як і в античних) зображувального засобу – контрасту («Та засійся, чорна ниво, / Волею ясною!»), а також – протиставлення (опозиції): «Розвернися ж, розстелися ж, / Убогая ниво!!!» Недарма аж три знаки оклику: убога – і «веселії», тобто багаті жнива; «нива-десятина» – і простора («розвернися», «розстелися»; згадаймо: «лани широкополі»). Що ж до «веселих жнив», то варто зауважити, що латинський прикметник «laetus» означає водночас і «веселий», і «родючий»: хто ж бо смутитиметься при гарному врожаї?..
Щоб добрі жнива були – добре зерно потрібне. Про це – серединний рядок веселої частини цієї поезії: «Та посійся добрим житом, / Долею полийся!» Доля (Фортуна) в античних – з рогом достатку, з якого сиплеться й проливається усіляке добро. Стосовно ж «доброго жита», то спадають на думку рядки з поеми Вергілія «Георгіки» («Про хліборобство»): «Гарне, добірне зерно, хоч довго плекане й пильно, / З часом дрібніє, якщо рік у рік рука хлібороба / Не поновляє відбір. Така вже лінія долі: / Гіршає з часом усе й відступає назад, підупале». А ще – Франкові слова: «Худеє жниво! Сіялось, мабуть, / Замало й ненайкращої пшениці…» (згадаймо й прекрасну поезію Степана Руданського «Гей, бики!»).
Після бадьорих трохеїв, у яких «чорна нива» засвітилася засівом, «волею ясною», – знову сумовиті ямби: «Чи не дурю себе я знову / Своїм химерним добрим словом?» – і ствердна, з гіркою усмішкою відповідь: «Дурю! Бо лучче одурить / Себе-таки, себе самого, / Ніж з ворогом по правді жить / І всує нарікать на Бога!»
Обрамлення сумне, середина – світла, золота середина: «Вийдуть люде жито жати… / Веселії жнива!..» І мимоволі, у цій же тональності, сходить на думку один із варіантів пісні на слова Юрія Федьковича: «Прийдуть діти квіти рвати, / Будуть мене споминати»… З тим світлим образом веселих жнив, дарма що рілля засівається кулями, закінчімо й цей короткий роздум над Шевченковими рядками-борознами…